Соціологія

    План

1. Соціальна  стратифікація – означення, загальні  характеристики.

2. Теорії  соціальної нерівності:

    2.1. Функціональний напрям.

    2.2. Конфліктний підхід.

    2.3. Еволюційний напрям.

3. Системи  стратифікації:

    3.1. Кастова система.

    3.2. Класова система.

4. Стратифікаційні  системи країн світу.

5. Сучасна  стратифікація суспільства в  Україні.

Висновок.

Список  використаної літератури.

  
1. Соціальна стратифікація – означення, загальні характеристики.

Десятки тисяч років люди жили невеликими племенами мисливців і збиральників. Хоча члени цих груп вибирали когось як найсильнішого, найшвидшого, все-таки в такому суспільстві всі були відносно рівними. Але із розвитком суспільства відбувалися важливі зміни. Деякі категорії людей стали виділятися серед інших, що дозволило їм закріпити за собою владу, капітал та авторитет.

    Соціальна стратифікація – це система, засобами якої суспільство розділяє категорії  людей по ієрархії. Вона базується  на чотирьох основних принципах:

1. Соціальна стратифікація – це особливість суспільства. А не просто відображення індивідуальних характеристик.
2. Соціальна стратифікація зберігається із покоління в покоління (в усіх спільнотах соціальне положення, яке займають батьки передається дітям). На деяких людей, особливо в суспільствах з високим рівнем доходу впливає соціальна мобільність (зміна положення в соціальній ієрархії). Вона може бути як висхідною, так і низхідною.
3. Соціальна стратифікація універсальна, але мінлива. Соціальна стратифікація існує всюди, але в чому і наскільки групи нерівні залежить безпосередньо від окремого суспільства.
4. Соціальна стратифікація передбачає не просто нерівність, але й певні погляди. [5]

    Страта  – це соціальний прошарок, група  людей, об’єднаних якоюсь спільною соціальною ознакою. У теоріях стратифікації вирізняється одномірна стратифікація – вичленення страт, що здійснюється на основі якогось одного критерію, і багатомірна стратифікація, що здійснюється на основі багатьох критеріїв: доходу, багатства, влади, престижності професії, освіти, типу житла та ін. Дохід – кількість грошових надходжень сім’ї чи індивіда за певний час: місяць, рік. Доходи витрачаються на підтримку життя індивіда та його сім’ї, а залишки їх нагромаджуються й перетворюються на багатство у вигляді грошей, рухомого чи нерухомого майна. Влада проявляється  у здатності й можливості для індивіда чи групи нав’язувати свою волю, діяти на інших людей незалежно від їх згоди чи незгоди на це. Престижність професії – порівняльна оцінка спільнотою чи групою і її членами значущості певної професії, виду занять.

    Соціологи типізують соціальну стратифікацію  на економічну (за рівнем багатства  й доходів), політичну (за рівнем доступу  до політичної влади), освітню (за рівнем освіти) та професійну (за престижністю професії). Кожну із цих страт  можна зобразити у вигляді вертикальної вимірювальної шкали, де в економічній стратифікації окремими поділками позначено суму доходу за місяць чи рік, у політичній – ранг посади, в освітній – кількість років навчання, у професійній – престижність професії.

    На  Заході найчастіше користуються семирівневою вертикальною стратифікацією:

1. вищий клас професіоналів, адміністраторів;
2. технічні спеціалісти середнього рівня;
3. комерсанти;
4. дрібна буржуазія;
5. техніки і робітники, що виконують управлінські функції;
6. кваліфіковані робітники;
7. некваліфіковані робітники.

    Проте зазвичай в структур суспільства  виділяють лише три рівні: вищий, середній і нижчий.

2. Теорії соціальної нерівності

    Термін  «соціальна стратифікація» ввів П.Сорокін, який запозичив це поняття із геології. Стратифікація обов’язково підкреслює впорядкування певних суспільних шарів. [2]

    Теорії  соціальної нерівності розподіляють на три основні напрями:  функціональний, конфліктний (марксистський) та еволюційний.

    2.1. Функціональний напрям.

    Представники  функціонального напрямку К. Девіс і У. Мур вважають, що соціальна структура суспільства представлена певним набором позицій, які можна досягти. Кожне суспільство стикається з проблемою: як спонукати індивідів займати ці позиції і як  заохотити індивідів якісно виконувати обов’язки  відповідно до цих позицій.

    Девіс і Мур, починаючи з аналізу  цих позицій, підкреслюють:

• для того, щоб індивіди захоплювали певні позиції, потрібні певні здібності;
• ці позиції неоднаково важливі для виживання суспільства.

    Для того, щоб індивіди прагнули зайняти ці позиції, їх потрібно винагороджувати. Серед винагород вони поділяють блага – повсякденного вжитку і комфорту, розваг і проведення вільного часу, самоповаги і самореалізації.

    Суспільства стратифіковані настільки, наскільки  нерівними є позиції.

    Основні позиції Девіса і Мура зводяться  до того, що окремі позиції в будь-якому  суспільстві функціонально більш  важливі, ніж інші і потребують особливої  кваліфікації для виконання. Обмежена кількість індивідів володіє  талантом, який необхідний для заповнення такої позиції. Набуття певної кваліфікації потребує тривалого періоду навчання, протягом якого ті, хто навчається, чимось жертвують. Для того, щоб спонукати талановитих індивідів йти на жертви і навчатися, їх майбутні позиції повинні забезпечувати винагороду у вигляді доступу до дефіцитних благ. Диференційований доступ до винагород своїм наслідком має диференціацію престижу і поваги, котрими володіють страти. Відповідно до прав і привілеїв утверджується соціальна нерівність. Отже. Соціальна нерівність між стратами є позитивно функціональною і неминучою в будь-якому суспільстві. Стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства.

    Девіс і Мур звертають увагу на важливість зовнішніх умов стратифікації суспільства, серед яких вони виділяють:

• стадія культурного розвитку;
• відношення з іншими суспільствами;
• фактор розмірів суспільства.

    Проте функціональний підхід не може пояснити дисфункції, коли окремі ролі суспільства  винагороджуються аж ніяк не пропорційно  їхній питомій вазі, важливості для суспільства. Наприклад, винагорода осіб, що обслуговують еліту. Критики функціоналізму підкреслюють, що висновок про корисність ієрархічної побудови суперечить історичним фактам сутичок, конфліктів між стратами, які призводили до важких наслідків, часом навіть відкидаючи суспільство назад.

    2.2. Конфліктний підхід.

         Другим напрямом аналізу соціальної  стратифікації можна вважати  конфліктний підхід, вихідні позиції  якого були сформульовані К. Марксом, який пов’язував соціальну нерівність з різним становищем груп людей в системі матеріального виробництва, їх відношенням до власності.

    Конфліктний підхід був розвинений Максом Вебером у праці «Клас, статус і партія» початку 20-х років, який вважав основу стратифікації в розподілі праці. Вебер стверджує, що нерівність існує тому, що є три ресурси, через які люди вступають у боротьбу: багатство (майнова нерівність), влада, честь і слава (статутна нерівність).

    Ресурси ці є дефіцитними за своєю природою, їх неможливо поділити порівну. В  будь-якому суспільстві люди невірні як по кожному окремому елементу, так і по їх сумі.

    Згідно  з кожним ресурсом формуються окремі спільності і групи. І залежно  від того, як розподіляється влада, формуються політичні партії. За градацією  честі і слави – статутні групи. За тим, як розподіляється багатство, – класи.

    Отже, М. Вебер вважає, що немає нестратифікованих суспільств, а економічна нерівність є основним видом нерівності у сучасному суспільстві. 

    Ідею  багатовимірної стратифікації розробляв  Петирим Сорокін, який виділяв три  основні форми стратифікації, і, відповідно, три види критеріїв: економічні, політичні і професійні.

    Соціальна стратифікація, за П. Сорокіним, -- це  диференціація деякої сукупності людей (населення) на класи за рангами. Вона знаходить вираз у існуванні вищих і нижчих верств.  Її основа і сутність – в нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності і обов’язку, наявності або відсутності соціальних цінностей, влади і впливу серед того чи іншого співтовариства.

    Конкретні форми соціальної стратифікації різноманітні і численні. Якщо економічний статус членів деякого співтовариства неоднаковий, якщо серед них є багаті і бідні, то таке суспільство характеризується наявністю економічного розшарування незалежно від того, організоване воно на комуністичних чи капіталістичних принципах. Реальність факту економічної нерівності виражається у відмінностях прибутків, рівня життя,  в існуванні багатих і бідних верств населення.  Якщо в межах певної групи існують різні ранги авторитету і престижу, знань, якщо існують керівники і підлеглі, то це означає, що така група політично диференційована, що б вона не проголошувала у своїй конституції чи декларації. Якщо члени певного суспільства розподілені на різні групи за родом їхньої діяльності, а деякі професії при цьому вважаються більш престижними порівняно з іншими і якщо члени тієї чи іншої професійної групи поділяються на керівників і підлеглих, то така група професійно диференційована.

    Як  правило, ці три форми (політична, економічна і професійна) тісно переплетені. Люди, які належать до вищої верстви в якомусь одному відношенні, належать до тієї ж самої верстви і за іншими параметрами, і навпаки. Представники вищих економічних верств одночасно відносяться і до представників вищих професійних і політичних верств. Проте із цього загального правила іноді існують винятки. [3]

    2.3. Еволюційний напрям.

    У 70-80-х роках набула тенденція синтезу  функціонального і конфліктного підходів. Найбільш повний вираз вона знайшла у роботах американських  вчених Герхарда і Джін Ленскі, які  сформулювали еволюційний підхід до аналізу соціальної стратифікації. Вони розробили модель соціально-культурної еволюції суспільства і показали, що стратифікація не завжди була необхідною і корисною.

    Суспільство мисливців та збиральників. Володіючи найпростішою технологією, мисливці і збиральники виробляють лише те, що необхідно для повсякденного вжитку. Одні люди можуть виробляти більше, ніж інші, але виживання групи залежить від того, що вони вироблять в цілому. Таким чином, ніхто не може бути більш забезпеченим, ніж решта.

    Землеробські  і скотарські суспільства. В міру того, як розвиток технологій приводить до виробництва додаткового продукту, збільшується соціальна нерівність в суспільстві. В землеробських і скотарських суспільствах незначна група контролює весь додатковий продукт.

    Індустріальні суспільства. Індустріалізація змінює цю тенденцію, зменшуючи соціальну нерівність. Пробуджуючи потребу в розвитку індивідуального таланту, мерітократія починає домінувати і ослаблювати традиційні еліти. Зростання виробництва підвищує рівень життя всього суспільства, таким чином збільшуючи доходи тих, хто вважається бідним. Крім того, спеціалізація праці в індустріальному суспільстві потребує загальної освіченості населення, що значно зменшує неграмотність. Грамотне населення відповідно потребує для себе збільшення політичних повноважень , зменшуючи соціальну нерівність і послаблюючи домінування чоловіків над жінками.  Через деякий час навіть багатство розподіляється між значною кількістю людей.

    Отже, можна зробити висновок, що в історії людства технологічний прогрес спочатку збільшує, а потім зменшує рівень соціальної стратифікації суспільства.

    Більшість сучасних соціологів підкреслює, що соціальна  диференціація носить ієрархічний  характер і являє собою складну, багатопланову стратифікацію.

    3. Системи стратифікації.

1. Кастова система.

    Кастова система – це соціальна стратифікація, заснована на визначенні наперед  соціального положення, тобто на походженні.  Як така, ця система закрита, оскільки лише походження визначає долю людини; можливість соціальної мобільності, заснованої на індивідуальних досягненнях, незначна або взагалі неможлива.  Кастові системи строго розподіляють людей на категорії,  в рамках яких вони залишаються все своє життя.