Соціологія села

Розглянемо  тепер головні особливості українського суспільства, у якому живе сучасна  людина нового часу, і яке у своєму розвитку спрямоване в майбутнє. Українське суспільство цього типу називають  або індустріальним, або масовим.

Колосальна  чисельність людських мас, узятих у  життя сучасних політичних організмів – це перше, що упадає при їхньому  зіставленні з архаїчними соціумами  стратифікаційного типу. Чисельність  населення України, приміром, близько 17 млн. чоловік. В умовах загального виборчого права кожен повнолітній індивід так чи інакше впливає ( чи може впливати в принципі) на політичне життя і на подальшу долю країни, а отже і кожного з її жителів.

Зрозуміло, українське індустріальне масове суспільство  зберігає в собі багато рис архаїчних  стратифікацій них суспільств. Індустріальне суспільство стратифіковане ще в більшому ступені, ніж кастове.

Конкретні форми соціальної стратифікації  різноманітні і численні. Якщо економічний  статус членів деякого українського суспільства неоднаковий, якщо серед  них маються, як імущі, так і незаможні, то таке суспільство характеризується наявністю економічного розшарування незалежно від того, чи організоване воно на комуністичних чи капіталістичних  принципах, визначене воно конституційно як суспільство рівне нині.

Ніякі етикетки, вивіски, усні висловлення  не в змозі змінити чи затушувати реальність факту економічної нерівності, що виражається в розходженні  доходів, рівня життя, в існуванні  багатих і бідних шарів українського населення.

Якщо  в межах якоїсь групи існують  ієрархічно різні ранги в плані  авторитетів і престижу і почестей, якщо існують керуючі і керовані, тоді незалежно від термінів ( бюрократи, хазяїни, начальники) це означає, що така група політично диференційована, що б вона не проголошувала у своїй конституції чи декларації.

Якщо  члени суспільства розділені  на групи по роду їх діяльності, заняттям, а деякі професії при цьому  вважаються більш престижними в  порівнянні з іншими і якщо члени тієї чи іншої професійної групи поділяються на керівників різного рангу і на підлеглих, то така група професійно диференційована незалежно від того, обираються чи призначаються начальники, чи дістаються їм керівні посади в спадщину чи завдяки їх особистим якостям. Все це присутнє в українському суспільстві.

Крім  політичної стратифікації , в українському сучасному суспільстві різко  виражена економічна стратифікація ( розподіл на бідних і багатих) і професійна, зв’язана з існуванням більш і  менш престижних професій. При цьому  саме політична стратифікація визначає обличчя українського суспільства, і вона ж піддана найбільш кардинальним змінам у періоди соціальної нестабільності.

Професійна  диференціація – сама загальна основа для стратифікації в більшості  сучасних суспільств, і в українському також. Вона ґрунтується на соціоекономічному статусі , під яким розуміються різні рівні, приписані людям відповідно до безлічі їх соціальних характеристик, але з особливим виділенням професій і багатства. Професії можуть деградуватися за безліччю перемінних ( показників).

Крім  політичної, економічної і професійної  у сучасному українському суспільстві  має місце статева стратифікація.

Стать сама по собі є одним з найбільш глибоких прикладів стратифікації. Немає таких суспільств, у яких у рядів аспектів соціального  життя чоловіки не мали б більше багатства, статусу і впливу, ніж  жінки.

Нерівність  статей має більш глибокі історичні  корені, ніж класові системи, чоловіки стояли вище жінок навіть у суспільствах мисливців і збирачів плодів, де не було класів.

Матеріальне становище більшості жінок має  тенденцію відбивати матеріальне  становище їх батьків і чоловіків, отже цим можна пояснити нерівність статей у термінах класів. Недавні  дослідження показали, що економічне становище жінки не може бути просто пояснено положенням чоловіка, тому що в сучасному суспільстві соціальна  активність жінок зросла настільки, що в деяких випадках сама вона впливає  на соціальний статус родини в цілому.

Інші  характеристики – раса, релігія, освіта, багатства, мова, етикет – також  можуть стати базисом для соціальних класів українського суспільства. Багато з цих характеристик взаємозалежні.

В основах  диференціації можуть лежати і розходження, що залежать від генетичних факторів і не піддаються соціальній зміні  – колір шкіри, фізичні якості, чи риси обличчя.

Вони  стають підставою для стратифікації, якщо визнаються соціально значимими. Утіленням якого роду соціально  закріпленої диференціації є поділ суспільства на основні расові ознаки.

Соціальна стратифікація документально підтверджує  нерівність умов, можливостей і доходів, а також способів за допомогою  яких групи підтримують класові  чи статусні межі.

Інакше  кажучи, вона порушує питання про  соціальну замкнутість і вивчає стратегії, за допомогою яких одні групи  підтримують свої привілеї, а інші прагнуть здержати доступ до них.  

2. Основні положення Указу  президента « Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва»

Приватизація  земель, що перебували в гостинному користуванні сільськогосподарських  підприємств і організацій, була передбачена Указом Президента України  від 10 листопада 1994 року «Про невідкладні  заходи щодо прискорення земельної  реформи у сфері сільськогосподарського виробництва», яким встановлювалося, що кожному громадянину – члену  підприємству, кооперативу, товариства – видається сертифікат на право  приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому  розміру цієї частки (паю).

Указом  Президента України від 3 грудня 1999 року « Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» регламентовано, що право на земельну частку (пай) може бути об’єктом у купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави. Ці ж правомочності поширюються і на відносин, що виникають у зв’язку з одержанням у приватну власність земельної ділянки в натурі, тобто в цьому разі виникає право вступати в різноманітті внутрішні і зовнішні відносини, врегульовані аграрним законодавством. Земельний кодекс України (статті 80,81) передбачає суб’єктів права власності на землю та право власності на землю громадян.

Усі ці заходи вплинули і на розвиток орендних відносин, предметом яких є передача земельних ділянок і майна для тимчасової сільськогосподарської діяльності.

Функціонування  підприємства – суб’єктів підприємницької  діяльності неможливо без чіткої організації процесу по виробництву  сільськогосподарської продукції, її переробці і реалізації, узгодженості в діях не тільки їх структурних  підрозділів, а й окремих працівників. Без цього сільськогосподарське виробництво , як таке неможливе, а тому організаційно-управлінські відносини, що складаються в цьому процесі становлять вісь суспільних відносин, що є предметом аграрного права. Ці відносини мають внутрішній кооперативний чи корпоративний характер і регулюються локальними нормами аграрного законодавства.

Започаткована 15 березня 1991 р. схваленням Земельного кодексу та прийняттям Постанови  « Про земельну реформу», земельна реформа в Україні мала за мету обмеженням державної монополії  та перерозподіл земель із наданням їх у довічне володіння громадянам та колективним господарствам. Відповідно до Земельного кодексу 1990 р. головна роль у реформуванні земельних відносин та управлінні земельними ресурсами переходила до органів законодавчої та представницької влади.

У компетенції  рад народних депутатів зосереджувалися  функції реєстрації прав власності, справляння плати за землю, ведення  кадастру, державний контроль за використанням  та охороною земель, екологічний контроль, вирішенням земельних спорів тощо. Функції органів виконавчої влади не знайшли належного визначення. Зосередження державного контролю в компетенції представницьких органів не суперечило світовій практиці, хоча послідовність та ефектність їх діяльності часто викликає сумніви. До 1993 р. рада всіх рівнів показали неефективність своєї діяльності у впровадженні перерозподілу земель в  інтересах фермерів чи приватних господарів. Не виконувалися постанови Верховної Ради України про збільшення земельних фондів запасу, необхідних для наповнення приватного земельного ринку. Крім того, навіть землі запасу не розподілялися серед фермерів.

Такі  негативні тенденції сприяли  зміщенню акцентів у державному управління земельними ресурсами в бік органів виконавчої влади. Потреба в прискоренні реформи, формуванні її ефективної законодавчої та інституційної бази, диктувалась також зовнішніми чинниками (початок переговорів про вступ України до ЄС).

Ініціативу  у переорієнтації реформи взяли  на себе Адміністрація Президента. З 10 листопада 1991 р., після видання  Указу Президента «Про невідкладні  заходи щодо прискорення земельної  реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» була кардинально змінена  стратегія від адміністративного  перерозподілу до паювання земель колективної власності. Не було розроблено чіткого інституційного та правового механізму посилення ролі виконавчої влади, проте поступово зростала роль у земельних перетвореннях Кабінету Міністрів України та Державного комітету земельних відносин. Переорієнтація земельної реформи в бік підвищення ефективності інституту земельної власності закріплюються Конституцією України (ст. 14), яка гарантує право приватної власності на землю. Кабінет Міністрів та Держкомзем розробляють методики грошової оцінки земель,  паювання земельною та майнового фондів, розробляють норми орендного законодавства. Нова стратегія находить підтримку, у міжнародних донорських організаціях. Тим не менше, паювання проходить досить мляво та непослідовно.

Переломний  етап у реалізації реформи, знову  був ініційований Президентом. 3 грудня1991 р. був виданий Указ Президента «Про невідкладні заходи щодо прискорення  реформування аграрного сектору  України». Проголошено курс на реструктуризацію КСП у господарські формування ринкового  типу, що здійснюють свою діяльність на основі приватної власності на землю та майно. Це означає, що у приватну власність членам сільськогосподарських підприємств необхідно було передати розпайовані сільськогосподарські угіддя. Органи виконавчої влади зобов’язані були розробити механізм стимулювання перетворення КСП у формування ринкового типу.

У цей  період вже визріла потреба у  розробці нового Земельного кодексу, який би відобразив відповідні конституційні  норми та чітко визначив нові принципи державного управління земельними ресурсами. 

Висновки

Отже, проаналізувавши усе вищевикладене, можна зробити наступі висновки та узагальнення.

Соціологія  села – галузь соціологічної науки, що вивчає різні аспекти життєдіяльності  села як соціально-територіальні спільноти.

Село  – конкретна соціально-просторова форма існування суспільства, місце, де населення зайняте переважно  аграрною працею.

Сільському  життю властиві підпорядкованість  праці ритмами природи, нерівномірність  трудової зайнятості, тісне поєднання  праці та побуту, невисока виробнича  мобільність , різноманітний демографічний  склад територіальних груп, трудомісткість праці у домашньому та особистому підсобному господарстві, сильний неформальний соціальний контроль, велике значення місцевих авторитетів, менш напружений ритм життя, простіші форми спілкування, ніж у місці, зв'язок з природним середовищем; дисперсність розселення (розкиданість як самих сільських населених пунктів, так і індивідуальних осель у них).

Деградація  села пов’язана зі сталінським періодом аграрної політики держави, внаслідок якої у 20-ті – на початку у 30-ті років XX ст., а в Західній Україні – наприкінці 40-х – на початку 50-х років було проведено насильницьку колективізацію, запроваджено позаекономічний примус до праці, відновлено феодальні методи експлуатації.

В останні  роки на селі намітилися і певні  позитивні зміни:

• руйнування монополії на селі намітилися і певні позитивні зміни;
• розширення економічної самостійності та свободи вибору норм господарювання відповідно до потреб, інтересів і можливостей індивідів;
• формування ринку землі усвідомлення значущості землі як капіталу;
• зародження ринкової свідомості, розвиток підприємливості, підвищення соціальної активності;
• формування ефективного власника, менеджера;
• відновлення фермерських господарств, поява сільської буржуазії.

Приватизація  земель, що перебували в постійному користуванні сільськогосподарських  підприємств і організацій, була передбачена Указом Президента України  від 10 листопада 1994 року «Про невідкладні  заходи щодо прискорення земельної  реформи у сфері сільськогосподарського виробництва!, яким встановлювалося, що кожному громадянину – члену  підприємства, кооперативу, товариства – видається сертифікат на право  приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому  розміру цієї частки (паю). Указом Президента України від 3 грудня 1991 року «Про невідкладні  заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» регламентовано, що право на земельну частку (пай) може бути об’єктом куплі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави. Ці ж правомочності поширюються і на відносини, що виникають у зв’язку з одержанням у приватну власність земельної ділянки в натурі, тобто в цьому разі виникає право вступити в різноманітні внутрішні і зовнішні відносини, врегульовані аграрним законодавством. Земельний кодекс України (статті 80,81) передбачає суб’єкта права власності на землю та право власності на землю громадян.