Соціологія села

План:

Вступ…………………………………………………………………………2 ст.

1. Соціальна структура і соціальна стратифікація сучасного українського села……………………………………………………………………….4 ст.
2. Основні положення Указу президента « Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва»…………… …………………………………………….12 ст.

Висновки……………………………………………………………………15 ст.

Список  використаної літератури…………………………………………17 ст. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

Соціологія  села – галузь соціологічної науки, що вивчає рівні аспекти життедіяльності  села як соціально територіальної спільноти.

Об'єктом  соціології села є, село як специфічна, внутрішньо диференційована підсистема соціально-поселенської структури суспільства, що історично склалася внаслідок суспільного поділу праці. Але сам термін "село" ще остаточно не визначено.

Предметом соціології села в широкому розумінні  є вся система соціальних відносин на селі, яка відтворюється в сільському соціальному середовищі. При цьому мова йде не тільки про біологічне відтворення індивідів, але й про процеси соціалізації особи в сім'ї, навчально-виховних установах, трудових колективах, соціальних групах, а також відтворення самих класів, верств, професійних, поселенських, етнічних груп, спільностей і відносини між ними.

У вузькому розумінні предметом соціології села є конкретні форми, яких набувають соціальні відносини на селі. Навряд чи можна перелічити абсолютно всі, бо соціальне життя селянства надзвичайно складне.

Як і  в загальній соціології, вік соціології села точно назвати неможливо. Традиційно датою виникнення соціології села вважається 1915 рік, коли професор Вісконсінського університету в США Чарльз Гелпін опублікував монографію "Соціальна анатомія сільського суспільства". В ній були загальнені різні концепції щодо історичних типів сільських суспільств. Соціологія села мала за мету пошук шляхів перетворення селянських господарств відповідно до потреб індустріалізації суспільства. Затим сформувалась достатньо розвинута теоретична база для вивчення соціальних процесів на селі.

Проте ще до появи праці Гелпіна в  історії світової соціологічної думки були цікаві і досить важливі для цієї науки зауваження й узагальнення. Мова йде перш за все про спроби визначити механізм аграрних відносин, бо практично вся світова історія до XIX ст. – це історія, пов'язана із землею, формами володіння нею, відносинами, що складалися з цього приводу.

Вітчизняна  соціологія традиційно була зорієнтована на проблеми села, на село як джерело національної самобутності, яка впливає впливає на різноманітні сторони українського суспільства.

Важливі спостереження та роздуми стосовно соціальних проблем села зробили в кінці XIX – на початку XX ст. С. Подолинський, М. Грушевський, І. Франко, П. Христюк, О. Шумський та ін.

На сучасному  етапі соціологія села зосереджує свій погляд на процесах, особливостях соціальної стратифікації в селі, соціальних наслідках впровадження нових технологій у сільськогосподарському виробництві. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Соціальна структура і соціальна  стратифікація сучасного  українського села.

Село  – конкретна соціально-просторова форма існування суспільства, місце, де населення зайняте переважно  аграрною працею.

Сільському  життю властиві: підпорядкованість  праці ритмам природи, нерівномірність  трудової зайнятості; тісне поєднання  праці та побуту; невисока виробнича мобільність; різноманітний демографічний склад територіальних груп; трудомісткість праці у домашньому та особистому підсобному господарстві; сильний неформальний соціальний контроль, велике значення місцевих авторитетів; менш напружений ритм життя, простіші форми спілкування, ніж у місті; зв'язок з природним середовищем, дисперсність розселення ( розкиданість як самих сільських населених пунктів так і індивідуальних осель у них).

У селі, на відміну від міст, традиційно відсутні дуже багаті і дуже бідні. Сільське населення відрізняється від міського особливим укладом, родом і характером занять; рівнем кваліфікації праці ( у робітників села він нижчий за рівень кваліфікації праці міських робітників); комфортність життя; типом мислення, стабільністю норм і цінностей. Відрізняються село від міста мінімальним рівнем заробітної плати та пенсійного забезпечення, системою пільг за стаж роботи, нормами забезпечення продовольчими і промисловими товарами, розміром коштів, о виділяються з бюджету на розвиток інфраструктури, та іншими ознаками.

У соціологія села існує декілька типологій сільських  поселень за чисельністю населення, соціально-економічними ознаками, зайнятістю у сільському господарстві, виробничо-адміністративною роллю.

Л. Шепотько, І. Прокопа, О. Максимюк пропонують модель типології сільських поселень, яка враховує такі ознаки, як зайнятість, чисельність, міграційний рух населення:

1. Безлюдні  поселення, де немає жодного  постійного жителя.

2. Занепадаючі  поселення, в яких 60% населення  становлять жителі пенсійного віку.

3. Малі  села (до 200 мешканців), в яких середній  вік жителів становить більше 40 років.

4. Малі  села, в яких середній вік їх  жителів становить менше 40 років.

5. Середні  поселення (201-500 мешканців), з яких  менше 50% зайнято у сільському господарстві, а понад 30% постійно виїжджають на роботу в міста (маятникова міграція).

6. Середні  села, в яких більше половини  населення зайнято у сільському господарстві, а 30% працює в містах і селищах міського типу.

7. Середні  села, більше половини мешканців  яких зайнято у сільському господарстві; маятникова міграція менша 30%.

8. Середні  поселення, менше 50% жителів яких  працює в агросфері; маятникова міграція незначна, а решта працює в інших галузях.

9. Великі  села (понад 500 мешканців), менше 50% з яких зайнято у сільському господарстві; маятникова міграція значна.

10.Великі  поселення, більше половини жителів  яких працює у сільському господарстві; міграція значна.

11.Великі  села, більше половини мешканців  яких зайнято в агросфері; міграція незначна.

12.Великі  поселення, до половини жителів  яких працює в агросфері; маятникова міграція менша 30%.

Серед сільських поселень України майже 35% становлять малі села, 25% середні, 40% великі села.

Доля  українського села тісно пов’язана  із соціально-економічними, політичними  процесами, які або сприяли розвиткові традиційного для нього життєвого  укладу з одночасною адаптацією до тенденцій соціально-економічного буття, або завдавали йому нищівних ударів. Тільки у XX ст. відбулися дві радикальні зміни фундаментальних засад сільського буття, які радикально вплинули на його розвиток.

Деградація  села пов’язана зі сталінським періодом аграрної політики держави, внаслідок  якої у 20-ті – на початку 30-х років  XX ст., а в Західній Україні – наприкінці 40-х – на початку 50-х років було проведено насильницьку колективізацію, запроваджено позаекономічний примус до праці, відновлено феодальні методи експлуатації.

Особливо  постраждало село від голодомору 1932-1933 рр., який забрав 2 млн. людських життів. Дорого йому обійшлася політика індустріалізації, « експерименти» в аграрній політиці керівництва колишнього СРСР ( ліквідація «неперспективних сіл»,руйнування поселень у зоні створення штучних водосховищ тощо). Програма стирання суттєвих відмінностей між містом і селом обернулася новими невирішеними проблемами як для  міста, так і для села. У 70-ті роки розширення господарств спричинило до об’єднання колгоспів, радгоспів, районів, об’єктів соціально-культурного призначення, внаслідок чого занепало багато сіл, позбавлених шкіл, мед установ, крамниць, клубів тощо. Скорочення будівництва доріг спричинило обмеження зв’язків між селами, приховане безробіття. Спроба поширити міський спосіб життя на село внесло розлад у традиційний уклад. Серйозною проблемою було і залишається транспортне сполучення, телефонізація села, формування мереж комунально-побутових послуг тощо. На тлі зниження обсягів виробництва, нестійке функціонування господарських суб’єктів знизився рівень життя сільського населення. Сучасні реформи на селі теж не додають його мешканцям соціального оптимізму.

Протягом  кількох останніх десятиліть спостерігається  стійка міграція сільського населення  у місто. Мотиви її різноманітні: ширші  можливості для працевлаштування, кращі  побутові умови, задоволення культурних потреб. З другої половини 80-х років  міграція сільського населення дещо стабілізувалася. У 90-х роках у зв’язку з погіршення рівнем життя міського населення намітився зворотній міграційний потік – з міста до села. Загалом українське село за останні 50 років внаслідок міграційних процесів втратило понад 10 млн. осіб тобто щороку з села виїжджало 100 тис. осіб, внаслідок чого сільське населення це тільки зменшилось, а й значно постаріло. Особливо складна демографічна ситуація у Чернігівській, Хмельницький, Житомирській, Київській, Вінницькій областях.

В останні  роки на селі намітились і певні  позитивні зміни:

• руйнування монополії колективних форм господарства;
• розширення економічної самостійності та свобода вибору, форм господарювання відповідно до потреб, інтересів і можливостей як капіталу;
• формування ринку землі, усвідомлення значущості землі як капіталу;
• зародження ринкової свідомості, розвиток підприємливості, підвищення соціальної активності;
• формування ефективного власника, менеджера;
• відновлення фермерських господарств, поява сільської буржуазії.

Водночас  реформи загострили соціальні проблеми на селі, пов’язані з майновою диференціацією, недостатньо адаптованістю значної  кількості сільського населення  до нових економічних умов, з появою синдрому соціальної невпевненості. З  комерціалізацією вищої освіти важчим став доступ вихідців із села до вузівських аудиторій, що негативно позначається на його соціально-психологічному самопочутті, а також на його перспективах.

У зв’язку  з реформами аграрної сфери особливої  актуальності набуває аграрна політика держави, яка, з одного боку, повинна  враховувати особливості сільського укладу життя, а з іншого – сприяти  інтегруванню села в оновлений соціально-економічний  простір, забезпеченню його мешканцям  стабільних умов і життєвих перспектив. Адже нові відносини, які формуються на селі, суттєво вплинуть на звуження сфери застосування праці сільських мешканців спричинять нові хвилі масової міграції, зміну демографічних параметрів як сільського, так і міського соціумів.

Для людського  суспільства на всіх етапах його розвитку була характерна нерівність. Структуровані  нерівності між різними групами  людей соціологи називають стратифікацією.

 Для  більш точного визначення цього  поняття можна привести слова  Сорокіна: « Соціальна стратифікація  – це диференціація деякої  даної сукупності людей ( населення)  на класи в ієрархічному ранзі».

Вона  знаходить вираження в існуванні  вищих і нижчих шарів. Її основа і  сутність – у нерівномірному розподілі  прав і привілеїв, відповідальності й обов’язку, наявності і відсутності  соціальних цінностей, влади і впливу серед членів того чи іншого співтовариства.

Конкретні форми соціальної стратифікації  різноманітні і чисельні. Однак, все  їхнє різноманіття може бути зведене  до трьох основних форм: економічна, політична і професійна стратифікація. Як, правило, усі вони тісно переплетені. Соціальна стратифікація – це постійна характеристика будь-якого організованого суспільства.

«Соціальна  стратифікація починається з  веберівського розмежування більш  традиційних суспільств, що ґрунтуються  на статусах ( наприклад, суспільств, що мають у своїй підставі такі запропоновані  категорії, як стани і касти, рабство, внаслідок чого нерівність санкціонуються законом) і поляризованих, але більш  розмитих суспільств, що мають у  своїй основі класи ( що типово для  сучасного Заходу), де велику роль грають особисті досягнення, де економічна диференціація  має першорядне значення і носить більш без особистісний характер».