Соціологія дитинства

Характеризуючи дані про дитинство, накопичені в різних галузях знання, не можна оминути таку науку, як психологія. Вивчення дитинства в структурі загального психологічного знання посідає одне із найважливіших місць. Окрім того, що ця наука для пояснення будь-яких психічних процесів дорослої людини звертається до її дитинства, вона також виділяє дитинство в самостійну галузь. Так, за словами одного із сучасних вчених-психологів В. Ільїна, «кожен психотерапевт, навіть якщо він не працює із сім'ями, може засвідчити: першопричина насильства, самогубств, наркоманії, п'янства, зруйнованої кар'єри, невдалого сімейного життя, душевних розладів і, нарешті, навіть багатьох соматичних захворювань ховається в такому «проклятті», отриманому в дитинстві». 

Слід сказати, що конструювання  психології дитинства як особливої  галузі відбулося раніше, ніж оформлення соціології дитинства. І цей процес значною мірою вплинув і на самовизначення останньої. Тим більше це стосується соціальної психології. З одного боку, її заслуги в розумінні процесу розвитку дитини і законів функціонування дитячих колективів безперечні. З іншого - взаємодія соціальної психології та соціології настільки значна, що безліч понять і уявлень часом важко віднести до тієї чи іншої. Це найбільшою мірою є характерним для сучасного періоду, коли відбувається процес «соціологізації» соціальної психології. Однак і низка інших психологічних уявлень, що знаходяться поза межами соціальної психології, можуть бути взяті на озброєння соціологією дитинства.

Наука про психічний розвиток дитини, дитяча психологія, виникла наприкінці XIX століття. Прийнято вважати, що першою працею про специфіку психологічних процесів дитини була праця німецького вченого Вільгельма Прейера «Душа дитини». Саме він представив публіці об'єктивне дослідження психіки дитини і визначив специфіку останньої. Інтерес до вивчення психіки дитини був зумовлений відповідним рівнем розвитку суспільства наприкінці XIX століття. Саме в цей період дорослі перестали сприймати дітей як непотрібний моральний тягар й ігнорувати їхні потреби та інтереси. У цей час з'являються дослідження і праці в галузі педагогіки, котрі замість ефективних у минулому заходів виховання, таких як, наприклад, покарання, пропагують демократичний стиль взаємовідносин. Завдання зрозуміти дитину стає найбільш актуальним. З іншого боку, лише через вивчення психології дитини пролягає шлях до розуміння того, що собою являє психологія дорослої людини.

Американські спеціалісти в  галузі дитячої психології, датуючи  витоки психології дитинства як науки 1887 роком, пов'язують їх з працями  Чарльза Дарвіна, присвяченими дослідженню  почуттєвих і пізнавальних здібностей дитини. А після 1990 року, на їх думку, дитяча психологія переймалась не лише розширенням і поглибленням наукового знання про дітей, але й брала участь у розробці соціальної політики, спрямованої на покращання становища дітей. На сьогодні практично немає жодного видатного психолога (що займається проблемами загальної психології), котрий, так чи інакше не приділяв би уваги дитячій психології. У зв'язку з цим необхідно сказати про Дж. Уотсона, В. Штерна, К. Мюллера, К. Кофку, К. Левіна, А. Валлона, 3. Фрейда, Е. Шпрангера, Ж. Піаже, Е.Еріксона, В. Бєхтєрєва, Д. Узнадзе, С. Рубінштейна, Л. Виготського, А. Лурію, О. Леонтьєва, П. Гальперіна та інших.

Нині предметом дитячої психології є «розкриття загальних закономірностей психічного розвитку в онтогенезі, встановлення вікових періодів цього розвитку, причин переходу від одного періоду до іншого». Для розуміння сутності дитинства важливе значення має спосіб вирішення питання про роль спадковості і середовища у формуванні особистості. Залежно від цієї вихідної позиції визначаються домінуючі чинники в розвитку дитини.

Однак спадковість/середовище - це не єдина опозиція, котра турбувала, цікавила дослідників дитинства. У  дитячій психології виділяють багато інших критеріїв, за котрими характеризуються опозиційні дослідницькі підходи до визначення дитинства: активність/пасивність, безперервність/перервність, ситуативність/індивідуальність. У різних теоріях дитинства по-різному поєднуються ці підходи. Так, у когнітивній теорії Ж. Піаже визнається взаємодія спадковості й оточення, висока активність дитини. У випадку визначення перервності в розвитку (визнання стадій в розвитку) акцент робиться на індивідуальних характеристиках, вказується на значущість культурних універсалій. Подібні підходи є характерними і для соціокультурної теорії Л. Виготського. Однак в ній визнається важливість ситуації і контексту (на противагу індивідуальності), значущість переплетіння культурних принципів (cultural - bound vs cultural universals). У теорії Е. Еріксона знову ж таки мова йде про взаємодію спадковості й оточення. Що ж стосується активності, то цієї якості первісно пасивна дитина набуває на наступних етапах свого розвитку. Останній характеризується перервністю (утримує різні стадії) і зумовлюється переплетінням культурних принципів. В екологічній теорії У. Бронфенбреннера основна увага приділяється оточенню, хоча визнається і значущість спадковості. Дитина вважається високоактивною, розвиток здійснюється як безперервний процес (без стадій). Акцент робиться на ситуації, визнається основна роль культурних універсалій. Аналогічним чином (із врахуванням названих критеріїв) характеризуються дослідницькі підходи, які використовуються іншими представниками психології дитинства.

Суттєву роль у розумінні формування особистості дитини відіграла культурно-історична концепція радянського психолога Л. Виготського про становлення вищих психічних функцій . Його внесок у розвиток психології дитинства визнано у всьому світі. Широкої популярності набули його праці: «Розумовий розвиток дітей в процесі навчання» (1935), «Розумово відстала дитина» (1935), «Уявлення і творчість у дитячому віці» (1968) та інші. Концепція Виготського найбільше відповідає соціологічному куту зору на розвиток дитини. Адже в ній характеризується саме соціокультурна природа дитинства. «Відносно складний і багатий соціальний контакт дитини призводить до надзвичайно раннього розвитку «засобів зв'язку», - писав Виготський - ... сміх, белькотіння, показування, жести, в перші ж місяці життя дитини виступають у ролі засобів соціального контакту». Представляє також інтерес діалог між Л. Виготським і Ж. Піаже стосовно психіки дитини.

Загальновизнаними у світовій психології і педагогіці є праці радянського  соціопедагога А. Макаренка. В основі його методологічного підходу до проблеми виховання - ідея колективної діяльності. Одним із показників популярності ідей Макаренка є робота американського дослідника У. Бронфенбреннера «Два світи дитинства: Діти в США і СРСР». Тут американський учений визнає низку переваг радянської системи виховання. Згадана робота У. Бронфенбреннера є першим у науковій літературі порівняльним дослідженням соціалізації дітей і підлітків у Радянському Союзі і Сполучених Штатах Америки. Порівнюючи радянську систему соціалізації з американською, автор не тільки аналізує обидві системи, але й робить спробу знайти практичне застосування найбільш корисним і прийнятним в американських умовах елементам радянського досвіду. Це порівняння дало можливість охарактеризувати певні особливості поведінки підлітків, а головне - показати специфіку міжособистісних стосунків у дитячому колективі залежно від широкого соціального контексту. Фактично ця робота являла собою вихід за межі соціопедагогіки в царину соціології.

Слід сказати, що в соціології дитинства, так само, як і в психології та педагогіці, особливе місце посідають дослідження специфіки поведінки підлітків. Підлітки, як і діти взагалі, - це не просто певний вік. Це особливий етап соціалізації, що характеризується яскраво вираженою амбівалентністю, важкою для батьків і оточення суперечливість і непослідовністю спілкування і поведінки. Російський психолог і психотерапевт В. Ільїн характеризує цю суперечливість, основну «інтригу» підліткової соціалізації наступним чином: з одного боку, поведінка підлітка визначається гострою потребою «в знаходженні влади і контролю над власним життям», з іншого - «потреба у зовнішньому авторитеті, більш досвідченому і дієздатному, зберігається». Ця суперечливість саме і робить підлітка неспокійним, зумовлює тривожність його поведінки.

Прагнення до самостійності пов'язане  з формуванням у цей період, самосвідомості, особистості, індивідуальності-Потреба  ж у зовнішньому авторитеті зумовлена  тим, що здійснюється все ще так звана  «первинна соціалізація», « котра не може відбуватись без емоційно зарядженої ідентифікації дитини з її значущими іншими». Однак в цей період сфера «значущих інших» значно розширюється. До «значущих інших» додаються ровесники, а також ті дорослі наставники, з котрими доводиться спілкуватися за межами сім'ї в рамках різних формальних організацій. Першою і найбільш значущою із таких організацій є школа, а вчитель стає (а може і не стати) тим «значущим іншим», тим авторитетом, котрий забезпечує ефективність первинної соціалізації.

Суттєву роль у вивченні дитинства і створенні соціології дитинства відіграли історико-етнографічні дослідження. Вивчення особливостей формування особистості дитини в різних культурних умовах посідає значне місце в працях багатьох етнографів, серед котрих особливу роль відіграють роботи американської дослідниці Маргарет Мід. Вона вивчала особливості життя і звичаї народів, аналізувала отримані дані з тим, щоб довести, що людина за своєю природою схильна до змін, і її життя не є статичним. Вона робить висновок, що культура народу визначає зміст її (людини) дитинства. У кожного народу існують свої специфічні і в чомусь неповторні особливості культури, за допомогою котрої формування особистості і соціалізація дітей відбуваються різними шляхами і мають різні результати. До того ж дослідження М. Мід мали різнобічний характер. Вона вивчала не лише елементи виховання хлопчиків як майбутніх чоловіків, але і поведінку та умови розвитку дівчаток. Її висновки доповнюються і розвиваються завдяки монографічним дослідженням інших етнографів: Б. Малиновського, К. Дюбуа, Р. Ферса, М. Фортеса, Дж. Уайтінга та багатьох інших.

Історико-етнографічний підхід при  дослідженні дитинства використовується російським соціологом І. Коном, праці котрого є значним внеском у формування соціології дитинства. Особлива заслуга І. Кона полягає в дослідженні вікового символізму і образів дитинства в різних культурах. У зв'язку з вивченням механізмів міжпоколіннєвої культури різних народів, І. Кон зробив низку узагальнень теоретичного характеру. На його думку, міжпоколіннєва трансмісія –соціальний процес, у котрому можна виділити декілька відносно самостійних аспектів: суб'єктивний - від кого і кому передається культура; об'єктивний - що саме передається дітям (знання, навички, цінності, соціальні установки); процесуальний - якими шляхами і способами передається (безпосередня взаємодія дітей і дорослих у процесі спільної діяльності); інституціональний - за допомогою яких спеціалізованих соціальних інституцій вона здійснюється.

Історико-етнографічне вивчення цих явищ у даних аспектах складає, на думку І. Кона, предмет міждисциплінарної галузі знання, котру він умовно називає «етнографією дитинства». У рамках даної галузі автор виділяє декілька важливих питань: 1) дитинство як система культури; 2) соціалізація дітей як спосіб існування і трансмісії культури; 3) дитинство як особлива субкультура суспільства. Слід підкреслити, що І. Коном розглянуті саме ті аспекти дослідження дитинства, з врахуванням котрих - дитинство є культурно-історичним феноменом, до розуміння котрого слід підходити з врахуванням вікового символізму. Дитинство - це система уявлень і образів, в котрих культура осмислює і легітимує життєвий шлях індивіда і вікову стратифікацію суспільства. Однак неабияку значущість має встановлення відповідності прийнятих символів, ціннісних образів дитинства, тобто культурного його контексту, формам діяльності, реальним зразкам поведінки, способам взаємодії дорослих і дітей, взаємовідносин дітей із суспільством. Для того, щоб простежити еволюцію ставлення суспільства до дитинства, за тим, як змінюються його функціональна роль і значущість, основний смисл поняття дитинства, необхідно використовувати історичні знання про останнє.

Вивчення  історії дитинства - одне з най  складніших завдань, адже в цьому випадку неможливо проводити ні спостереження, ні експеримент. Ситуація ускладнюється ще й тим, що в різні історичні епохи дитинство трактували по-різному. Людина в силу певних причин постійно наділяла період дитинства певними атрибутами і символікою, котра сприяла його виділенню в окрему категорію. Етнографам добре відомо, що пам'ятки культури, які мають відношення до дітей, є мізерними. Навіть у тих, не дуже частих випадках, коли в археологічних розкопках знаходять іграшки, це зазвичай предмети культу, котрі в давнину клали в могили, щоб вони слугували хазяїну в загробному житті. Мініатюрні зображення людей і тварин використовувались також для чаклунства і магії.

У радянській науці питання про  історичне походження періодів дитинства  теоретично було розроблене в працях П. Блонського, Л. Виготського, Д. Ельконіна. Як відзначалось раніше, поняття дитинства пов'язується не з біологічним станом незрілості, а з певним соціальним статусом, з колом прав і обов'язків, притаманних даному періоду життя, з набором допустимих для нього видів і форм діяльності. Багато цікавих фактів було зібрано для підтвердження цієї ідеї французьким демографом та істориком Філіппом Аріє-сом. Завдяки його працям інтерес до історії дитинства в зарубіжній науці значно зріс, а дослідження самого Ф. Арієса визнані класичними. Його книга «Дитина і сімейне життя при старому ладі» (1960) була однією з перших праць, у котрих розкривалась історія виникнення і формування поняття дитинства в суспільстві. Завдяки саме цій праці сформувалось власне поняття історії дитинства.

Основна думка даної книги - ідеї відповідності  дитинства як одного із вікових етапів життя певним соціальним функціям. Як показує Арієс, життєвий досвід дітей є неоднаковим у різних країнах і в різні століття. «Ідея дитинства була пов'язана з ідеєю залежності... Дитинство не закінчувалось до тих пір, поки не закінчувалась ця залежність». І в неолітичний період, і в період еллінізму визнавалась суттєва відмінність між світом дітей і світом дорослих: перехід з одного стану в інший передбачав посвячення (ініціацію) або виховання». Потім, аж до Нового часу, дитинство не сприймалось як етап розвитку, унікальний за своїми психологічними й емоційними потребами. Відповідно, не виникали і проблеми виховання. «Середньовічна цивілізація не знала нічого подібного просто тому, що не бачила в цьому ніякої проблеми. Зразу після відлучення дитини від грудей, або деякий час потому, дитина ставала природним супутником дорослого. І лише в Новий час відродження турбота про виховання стала «великою історичною подією». «Сім'я і школа спільними зусиллями вивели дитину із товариства дорослих».