Соціалізм і сучасна соціал-демократія

Соціалізм і сучасна соціал-демократія  

 Соціалізм (лат. socialis — суспільний) — вчення і  теорії, які стверджують ідеал  суспільного устрою, заснованого  на суспільній власності, відсутності  експлуатації, справедливому розподілі  матеріальних благ і духовних  цінностей залежно від затраченої  праці, на основі соціально  забезпеченої свободи особистості. 
   Ідеї соціальної справедливості відомі з найдавніших часів. Однак як соціалістичне вчення вони оформилися лише в XIX ст. Узагальнений суспільно-політичний ідеал охоплює теоретичне обґрунтування рівності, свободи особистості, справедливості та інших загальнолюдських цінностей. Догматизований марксистський соціалізм нехтує або й зовсім заперечує економічну свободу індивідів, конкуренцію та неоднакову винагороду за працю як запоруку зростання матеріального добробуту людини й суспільства. Як альтернативу він пропонує нетрудовий перерозподіл доходів, політичне регулювання економічних і соціальних процесів, свідоме встановлення державою норм і принципів соціальної рівності (нерівності) та справедливості. Пріоритет у соціалістичній доктрині надається державі, а не індивідові, свідомому регулюванню (плануванню), а не еволюційним соціальним процесам, політиці, а не економіці. 
   У політичній науці існують різноманітні тлумачення соціалізму. Найпоширеніші з них — з позиції марксизму і з погляду соціал-демократії: 
   Марксистська концепція соціалізму. Розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму — сусіпльно-економічної формації, яка характеризується ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу, здійсненням принципу «від кожного за здібностями, кожному за працею», забезпеченням соціальної справедливості, умов для всебічного гармонійного розвитку особистості. 
   Реалізація догматизованого марксистського варіанту соціалізму здійснювалася через масове соціальне насильство, заборону приватної власності, ринкових відносин, політичної та духовної опозиції. Соціалізм як суспільний лад протиставив себе свободі й демократії, що призвело або до повної його ліквідації (СРСР, країни Центральної та Східної Європи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея) чи ринкового реформування (Китай, В´єтнам). Відповідно це спричинило і кризу уявлень про соціалізм. 
   Соціал-демократична концепція соціалізму. Визначає його як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією, а реформуванням капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і соціального партнерства, досягненням значно вищого рівня соціальної рівності й справедливості. 
   Соціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи. 
   Одним із перших розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеї здійснив німецький теоретик Едуард Бернштейн (1850—1932). Його теоретична позиція тісно пов´язана з політичною орієнтацією на реформи. На відміну від К. Маркса, він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, який не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, щоб управляти суспільними процесами, перебрати на себе всю повноту державної влади. Перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, яку Бернштейн називав «політичним атавізмом і ознакою варварства», а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права. 
   Бернштейн віддавав перевагу стихійному, еволюційному розвиткові економіки, основою організації якої є споживча й виробнича кооперація, здатна вдосконалюватися за ініціативою «знизу», утверджувати справжню демократію, за якої жоден клас не користується привілеями. Щоб досягти такого суспільного стану, необхідний певний рівень правосвідомості громадян — уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Адже демократична форма правління передбачає високий ступінь не лише свободи, а й відповідальності всіх. 
   Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви. Демократія ґрунтується на визнанні суверенітету особистості, а тому сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з удосконалення виробничих відносин характерне гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції — «демократичний соціалізм». 
   Соціал-демократи не вважають соціалізм сформованою кінцевою метою, її не можна досягти одним стрибком, вона неперервна, протягом розвитку людської цивілізації наповнюється новим змістом. Демократичний соціалізм не претендує на роль вчення про кінцеві цілі робітничого руху, він є своєрідною дискусією, діалогом, пошуком цілей і засобів цього руху. 
   Орієнтири соціал-демократії з плином часу доповнювалися новими концепціями: якості життя, самоврядного соціалізму, економічної демократії. 
   Концепція якості життя. Вона є складовою не лише демократичного соціалізму, а й лібералізму. Суть її полягає в спробі встановити тісний зв´язок між традиційними матеріальними інтересами і новими потребами трудящих (економічний захист, поліпшення умов праці, розвиток системи соціального забезпечення, громадського транспорту, охорони здоров´я, професійної підготовки, комунальної служби). Якість життя трудящих, на думку соціал-демократів, найвища в соціальній державі. 
   Концепція самоврядного соціалізму, її у 70—80-х роках XX ст. сформулювали соціал-демократичні партії Франції, Італії, Бельгії у своїх програмних документах. Вона передбачає залучення всіх громадян суспільства до процесу опрацювання й ухвалення рішень, керівництва різними сферами життєдіяльності суспільства. Це активізує громадян, професійні спілки, громадські організації, місцеве самоврядування. Самоврядний соціалізм передбачає політичну демократію: багатопартійність, свободу діяльності опозиції, можливість перебування при владі кількох партій. Соціал-демократи не визнають ніяких форм диктатури, яка несумісна з політичною демократією, складовими якої є права людини, свобода друку, свобода й самостійність профспілкового руху, існування правової держави. 
   Концепція економічної (промислової) демократії. Розроблена у повоєнний період соціал-демократичними партіями Скандинавії та Німеччини. На мікрорівні вона реалізується через участь трудящих в управлінні підприємствами, на макрорівні — в управлінні суспільною економікою. А це передбачає наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) чи економічного самоврядування (Франція). 
   Основним методом соціал-демократичної політики вважають реформу як певне коригування соціально-економічної сфери з метою забезпечення чіткого та ефективного функціонування суспільства. Такі реформи неминуче приведуть до демократичного соціалізму. Реформування має спиратися на ідеологію та політику соціального партнерства. 
   Прагматична частина сучасної соціал-демократії визнає ефективними значні «ін´єкції» в економіку з боку приватного сектора, необхідність посилення механізмів ринкової економіки, знизивши прямі податки, що засвідчує її налаштованність на конструктивну, творчу діяльність. 
   Світова соціал-демократія — організована політична сила. Координатором діяльності соціал-демократів виступає Соціалістичний Інтернаціонал — об´єднання політичних організацій і партій, мета діяльності яких — демократичний соціалізм, новий світовий економічний порядок на основі рівноправності й партнерства між усіма країнами, що охоплює охорону навколишнього середовища, уникнення ядерної війни тощо.

Сучасна європейська  соціал-демократія: досвід і проблеми

Європейський соціал-демократичний  рух на межі XX та XXI століть максимально  ефективно використовує досвід своїх  попередників. У тій чи іншій формі  продовжуються традиції Л. Блана, Ф. Лассаля, Е. Бернштейна, К. Каутського та інших ідеологів соціал-демократії. Концепція еволюційного розвитку суспільних відносин лишається провідною, незважаючи на її певне трансформування в  програмах, а головне – у практичній роботі багатьох національних соціал-демократичних  партій.

Посідаючи міцні позиції у політичному  житті багатьох країн Заходу, соціал-демократія протягом багатьох десятиліть чинила значний тиск на капіталізм, змушуючи його модернізуватися, пристосовуватися, а головне – враховувати нові соціальні вимоги, зважати на нову структуру суспільства, зміни у  світовому співвідношенні політичних і економічних сил.

Можна сказати, що європейська соціал-демократія має величезний досвід політичної та організаційної роботи, в тому числі  в міжнародному масштабі (діяльність Інтернаціоналів – І, ІІ і ІІ „з половиною”, Соцінтерну). Особливо важливим є досвід і практика парламентської діяльності, державного управління, вироблення соціальної політики тощо.

Тривалий час найважливішою  причиною розмежування в соціал-демократії було питання про визнання чи невизнання марксизму як основної ідеї руху. Для  соціал-демократів лівої орієнтації визнання марксизму – догма; для  правих – заперечення (спочатку –  часткове, а потім – цілковите). Разом з тим, інтерес до марксизму  не зникає, а періодично навіть праві  намагаються до нього звертатися, хоча б для того, щоб критикувати  владу, відповідно звіряючи політичний курс.

Ставлення до марксистської ідеології  і сьогодні розділяє соціал-демократичну течію. Тут варто підкреслити, що вилучення низки марксистських  концепцій, а іноді і марксизму  в цілому, і складає базові положення  партійних програм соціал-демократів – це, з одного боку, „данина моді” 1950 – 1960-х років, коли „холодна війна” була в розпалі, а з іншого боку – загальний відхід соціал-демократичного руху від марксистських догм. Та як би там не було, марксизм – родоначальник  усієї соціал-демократії, хочеться з цим комусь погоджуватися, чи ні. У Програмі принципів Соціал-демократичної  партії Німеччини, схваленій в грудні 1981 року, у розділі „Наші історичні  корені” є така теза: „Духовним  корінням демократичного соціалізму в  Європі є християнство, гуманістична філософія, догмати епохи Просвітництва, вчення Маркса про історію і суспільство, а також величезна практика робітничого  руху” [1, с. 12].

Питання про власність, точніше, про  її форми, постійно перебувало у сфері  уваги соціал–демократії. В програмних положеннях абсолютної більшості партій соціал-демократичного спрямування  завжди говорилося про ставлення  до форм власності, націоналізації виробництва, а також економічного планування і розподілу бюджету, земельної реформи тощо. У міру відновлення (після Другої світової війни) і розвитку господарства найбільш революційні, кардинальні формулювання в програмах партій пом’якшувалися чи вилучалися зовсім. Наприклад, питання про суцільну націоналізацію було знято у програмах соціал-демократів Австрії, Бельгії, Данії; вже 1949 року на з’їзді Норвезької робітничої партії було не тільки знято тезу про націоналізацію, але й тезу про класову боротьбу було замінено на тезу про класове співробітництво.

Все активніше впроваджувалася  ідея „економічної демократії”, що перегукувалася з „новим лібералізмом, який поширюється  в Європі”. Економічна демократія являла собою концепцію запровадження  демократичних принципів у господарську систему капіталістичного суспільства. Згідно з теоретиками соціал-демократичного руху (а до таких належали фабіанці (Англія), Е. Бернштейн, у 1920-і роки –  австромарксист Д. Реннер, Ф. Нафталі, який запропонував теорію „господарської демократії”), цей напрям має розвиватися  не тільки на мікрорівні „шляхом особистої  участі трудящих в управлінні підприємствами” (як приватними, так і державними), але й у масштабах усієї  національної економіки [2, с. 272].

Зокрема, у Програмі принципів Соціал-демократичної  партії Німеччини, прийнятій 1989 року, ідея економічної демократії була вже  не просто означена, а й представлена у формі чітко сформульованих положень. Зокрема, у програмі говорилося, що гідність людини і соціальна справедливість вимагають демократизації економіки, адже вона забезпечує й удосконалює  політичну демократію, служить реалізації інтересів загального блага і  здійснює контроль за усіма формами  економічної влади. У цьому ж  документі, в розділі про економічну демократію, є теза щодо прагнення  до участі усіх в управлінні й володінні (sagen und haben), а це означає співучасть найманих робітників та їх профспілок в обговоренні питань управління на всіх рівнях і в участі всіх у  володінні виробничим майном [1, с. 80-82].

В ідейному арсеналі європейської соціал-демократії закріпилися поняття: свобода, справедливість, солідарність. Кожне з них має  вагомий політичний і філософський підтекст, значення якого важко переоцінити.

У широкому розумінні свобода сприймається як „реалізація вільного життя”. У  соціальному розумінні свобода  пов’язана з добробутом людини, її можливостями і бажаннями. Якщо озирнутися в минуле, то свобода завжди розглядається  в кількох її проявах, кожен з  яких є складовою розуміння феномена волі. На біологічному рівні свобода  може розумітися, як здоров’я людини: здоровому доступно набагато більше, ніж хворому. Людина вільна, якщо може реалізувати свої бажання, за умови, що вони не суперечать глуздові. Тобто, свобода ніяк не означає можливість людини жити на всю повноту бажань і пристрастей. Природно, що на рівні  свідомості свобода визначається можливістю вибору. Однак, треба врахувати, що вибір  може виявитися „неможливим, якщо всі  мотиви рівноцінні” [3, с. 395].

В програмових документах соціал-демократії йдеться не тільки про свободу  особи, але й про політичну  свобода як таку. Адже політична  воля закріплюється, насамперед, в конституції  країни. Відтак можна судити про  ступінь цієї політичної волі. Розуміння  волі невіддільне від розуміння  прав особи і всієї спільноти. Конституційне закріплення політичних свобод і прав є найважливішою  передумовою вільної політичної діяльності кожного громадянина.

Але ж людина має бути готова до умов свободи в різних обставинах життя, буття. Саме життєві умови  породжують конкретно виражену свідомість – індивіда, соціальної групи, класу, спільноти.

Філософ і політолог Х. Оренд (1906 – 1975 рр.), розглядаючи поняття свободи, сприймала його, у першу чергу, як „можливу активність” людини –  саме в цьому, на її думку, і полягає  джерело свободи. Зокрема, у праці  „Про революцію” (1963 р.) Х. Оренд подає  саму революцію як процес, пов’язаний з людською діяльністю, з її „активністю”, що, у свою чергу, має обумовити  вільне волевиявлення народу [4, с. 26].

Справедливість, яка є ідеалом  соціал-демократії, категорія не тільки морально-правова, але соціальна  й політична. Справедливість означає  рівність, зокрема, й стосовно засобів  виробництва, у реальних політичних і юридичних правах. Справедливість – це рівність можливостей, чого в  реальному суспільному житті  досягти непросто. Соціал-демократія розуміє справедливість як гармонійні відносини між суб’єктами і об’єктами  політики, інститутами і громадянами, і, що дуже важливо, між державою і  особистістю.

Політична справедливість пов’язується з політичною свободою і демократією. Основою ж політичної справедливості є „рівність всіх членів суспільства  перед законом… Формальна рівність і є підгрунтям політичної справедливості в умовах розвиненої західної демократії” [5, с. 486].

Одним із батьків ідеї справедливого  суспільного устрою став Дж. Ролз, автор  теорії про справедливість на принципах  ринкової економіки. 1971 року він опублікував  працю „Теорія справедливості”, у якій закликав переглянути трактування  ліберальних цінностей. У книзі  досліджуються проблеми співвідношення рівності і свободи, права і блага. Дж. Ролз розглядає свободу крізь  призму справедливості, порівнюючи останню  з чесністю. Свободи самі по собі уявляються Дж. Ролзу як щось настільки  важливе для людини, що їх порушення  мають компенсуватися „більшими  соціальними та економічними привілеями” [6, с. 690, 691].

Важливо підкреслити, що автор праці  „Теорія справедливості” все  ж виокремив тезу про те, що будь-яка  свобода не може бути абсолютною, однак, будучи „пристосованими одна до одної, вони (свободи – авт.) всі підлягають єдиній системі”. Під системою Дж. Ролз розумів структуру суспільних відносин, що базується на справедливості. Головна  ж його ідея формулювалася так: „…розподіл багатства й доходу, влади й  відповідальності має поєднуватися як з основними свободами, так і з рівними можливостями” [6, с. 691].

Особливою проблемою, що вже не одне десятиліття дискутується в середовищі соціал-демократії, є проблема насильницьких  методів у політиці. Політичне  насилля можна розглядати як засіб  оволодіння, розподілу, використання і  захисту влади, у першу чергу  – влади державної [7, с. 574]. Згідно з теорією і практикою сучасної соціал-демократії, протиставлення насильницького і ненасильницького методів у  політичній боротьбі визначає стан суспільства; природу його цінностей, що закріпилися  на певному цивілізаційному рівні; рівень культури суспільства, об’єднаного  сприйнятою абсолютною більшістю населення  метою; необхідною правовою базою; відповідний  людським вимірам рівень життя [8, с. 355].

В політичних програмах європейських соціал-демократичних партій підкреслюється, що права кожної людини є сукупністю правових норм, що регулюють відносини  між громадянами. І завдання полягає  в тому, щоби індивід міг забезпечити  реальну можливість вибору – тобто  мати такі ступені свободи, які можна  реалізувати на практиці. Зрозуміло, права особи, в будь-якому випадку, мають відповідати основним інтересам  суспільства, а відтак повинні регламентуватися законами.

Взаємозв’язки прав і свобод настільки  багатопланові, що й дотепер побутує  немало версій вирішення цієї проблеми. Так, ще в першій чверті XX століття У. Хохфельд висунув гіпотезу про чотири типи відносин до права (і до свободи). По-перше, право є свобода; по-друге, право є, „строго кажучи”, правом вимоги; по-третє, право є силою, тобто  воно може змінювати власні правові  відносини (одних осіб щодо інших, при  цьому інші можуть зіштовхуватися з  фактом зміни свого становища); по-четверте, право забезпечує імунітет (стосовно зміни правового стану). Положення, запропоновані У. Хохфельдом, вносять  ясність у міркування про взаємозалежність права і свободи. Ці положення  входять до ідеологічного арсеналу європейської соціал-демократії [4, с. 480].

Усе, пов’язане з демократією, її складовими, сутністю, багатоваріантністю, міститься, в тій чи іншій мірі, в програмових документах соціал-демократичних  партій сучасної Європи. І хоча в  науці й дотепер немає єдиного, хоч трохи узагальненого уявлення про демократію, в будь-якому випадку  можна говорити про її властивості, окреслені у працях відомих мислителів: участь (Ж.-Ж. Руссо), представництво (Д. Мілль), поділ влади (Ш. Монтеск’є), змагання (Р. Даль), децентралізація (А. Токвіль), рівність (К. Маркс), воля (Ф. Хайек). Соціал-демократія розглядає демократію як систему  відносин між людьми, як принцип  організації суспільства.

Французький соціолог і політолог  А. Турен у праці „Що означає  демократія сьогодні” пише: „Свобода і демократія здавна ототожнювались з руйнацією соціальних бар’єрів та інтеграцією суспільства і  нації”. І далі: „Наш час є часом  великих систем, багатонаціональних корпорацій, рекламно-пропагандистських кампаній і тоталітарних держав. Ось чому демократія опиняється тісно пов’язаною з свободою, зі здатністю протистояти приниженню і бюрократії… Та все більша частина світу все більше схиляється до дефініції демократії, що грунтується на особистісних, а не громадських уявленнях” [6, с. 735].