Соціальна політика: сутність, види та вплив на розвиток суспільства

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

 

Предмет: соціальна політика

 

 

Тема: Соціальна політика: сутність, види та вплив на розвиток суспільства

 

 

 

ЗМІСТ

 

 

 

1. СУТНІСТЬ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

 

Соціальна політика – це суспільний феномен, що поєднує різноманітні багатофакторні складові: конституційно-правові, інституціональні, управлінські регулятивні та саморегулятивні, глобальні, національні, державні, наддержавні, громадські, гуманістичні, праксеологічні (ціннісні), комунікативні та ін. Зазначене зумовлює багатоаспектність засад соціальної політики як суспільного явища.

Український дослідник В.А. Скуратівський пропонує розрізняти вузьке та широке розуміння соціальної політики. Він вважає, що у вузькому розумінні соціальна політика – "це цілеспрямована діяльність суб’єктів з метою забезпечення соціального захисту і створення умов для формування безпечного соціального середовища людини" [6; с.5]. У такому аспекті соціальна політика передбачає комплекс заходів, спрямованих на створення системи соціальних амортизаторів суспільних, зокрема ринкових, ризиків і формування соціальних стандартів. За В. Скуратівським, соціальна політика у вузькому розумінні – "це діяльність суб’єктів соціально-політичного життя, спрямована на формування соціальної безпеки людини й суспільства" [6; с.5].

У широкому розумінні соціальна  політика – це система цілеспрямованої діяльності суб’єктів, що сформувалася в суспільстві на певному етапі його розвитку і здійснюється на основі певних принципів і засад з метою забезпечення оптимального функціонування й розвитку соціальних відносин. У такому аспекті соціальна політика є "системою управлінських, регулятивних, саморегулятивних способів і форм діяльності суб’єктів, сукупністю принципів, рішень і дій, що втілюються в соціальних програмах і соціальній практиці з метою задоволення соціальних потреб, збалансування соціальних інтересів людини, соціальних груп суспільства, досягнення соціальних цілей, розв’язання соціальних завдань, формування соціальних цінностей" [6; с. 6]. Іншими словами, соціальна політика у широкому розумінні – це система інституційних і надінституційних, державних і громадських, суспільних і особистих, індивідуальних способів і форм діяльності, спрямованих на створення умов для всебічної самореалізації соціального потенціалу людини, її сутнісних сил.

Аналізуючи цей підхід, можна  відзначити, що вузьке й широке розуміння соціальної політики є достатньо умовним. Існує цілісна соціальна політика, що охоплює і вузький, і широкий її зміст. Соціальний захист, соціальна безпека, з одного боку, і соціальний розвиток, соціальні відносини – з іншого органічно поєднані: без розвинених соціальних відносин не може бути стабільної соціальної безпеки людини, суспільства, а соціальна безпека значною мірою зумовлює розвиненість, зрілість процесів соціального, суспільного розвитку.

Мета соціальної політики полягає  у створенні умов для формування, розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття, самореалізації творчого соціального потенціалу людини, особистості, її сутнісних сил, а також для задоволення людиною соціальних потреб та інтересів, освоєння соціальних цінностей, підтримання в суспільстві соціальної злагоди, стабільності та соціальної цілісності, самовідтворюваного, самодостатнього рівня соціодинаміки, соціального прогресу.

Соціальна політика за умов трансформації  суспільних відносин, формування соціальної держави й громадянського суспільства має на меті "звузити, а в перспективі звести нанівець роль у соціальному житті чинників, що втрачають соціальне значення або гальмують процес суспільної соціодинаміки, і створити умови для посилення ролі чинників, детермінант, що сприяють соціальному поступу, посилюють соціальну безпеку людини" [7; с.45]. На думку українського дослідника П.І. Шевчука, "нині мета соціальної політики полягає в розв’язанні суперечностей суспільного, соціального розвитку, що гальмують процес формування соціально орієнтованої економіки, становлення середнього класу, соціальної мобільності, утвердження дійових механізмів соціального життєзабезпечення людини як основного суб’єкта соціального розвитку" [6; с. 19].

У цьому зв’язку визначається наступне завдання соціальної політики – забезпечити чітке функціонування системи соціально-політичних інститутів, які є суб’єктами соціальної політики, здійснення координації, узгоджувальної діяльності елементів системи, усвідомленої спрямованості їх зусиль, формування оптимального співвідношення й підтримання необхідних пропорцій між цими елементами, приведення до стрункої системи різноманітних дій усіх її учасників, спрямування різних форм, методів і засобів соціальної політики на досягнення очікуваних результатів, насамперед на досягнення адекватності цілеспрямованої діяльності суб’єктів соціальної політики, пов’язаної з освоєнням і творенням соціального буття, розвитком соціальної сфери, вимогами об’єктивних закономірностей суспільного прогресу, сучасною логікою розвитку цивілізації.

Об’єктом соціальної політики є  "суспільні, зокрема соціальні, відносини, процеси життєдіяльності соціуму, що безпосередньо чи опосередковано впливають на формування соціальної безпеки людини, задоволення нею власних соціальних потреб та інтересів, освоєння і творення соціальних цінностей" [6; с. 7].

Соціальна політика має ґрунтуватися на пізнанні законів суспільного  розвитку, зокрема соціальних відносин, виявляти глибинні тенденції розвитку в усіх сферах суспільного життя, що зумовлюють процес самореалізації людиною власного соціального потенціалу, її соціальної безпеки і здійснення цілеспрямованого впливу на них суб’єктів регулятивної діяльності. Така політика покликана виявляти й розв’язувати суперечності як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру в економіці, політиці, соціальних, духовних відносинах суспільства, у міжособистісних соціальних відносинах людей, тих чи інших складових цих відносин, аспектах і тенденціях розвитку та функціонування, що впливають на соціальне буття, соціальне самопочуття й безпеку людини.

Соціальна політика спрямована на зміцнення  й закріплення найпрогресивніших  моментів, тенденцій у процесах та явищах матеріальної й духовної сфер життєдіяльності суспільства, що сприяють збагаченню його соціального розвитку, соціального буття, формуванню цінностей. Соціальна політика виявляється в управлінні, регулюванні соціальних процесів. Соціальне управління та регулювання є основним механізмом, інструментом реалізації соціальної політики.

До суб’єктів соціальної політики належать людина, держава, суспільство, соціальні спільності та інститути, політичні партії, громадські організації, асоціації громадян, колективи, фонди, принципово нові для українського суспільства суб’єкти, зокрема соціального захисту (підприємці, роботодавці), і суб’єкти, що здійснюють діяльність у різноманітних формах як у межах інституціональних структур, так і на громадських самодіяльних засадах. Перелічені суб’єкти "мають різний суспільний характер, здійснюють соціальну діяльність у багатьох галузях суспільного виробництва, мають різні можливості, масштаби, глибину, способи та засоби впливу на розвиток соціального буття, формування соціальної безпеки людини й суспільства" [7; с. 22].

Розширення кількості суб’єктів  соціальної політики, багатосуб’єктність її здійснення, розмаїття застосовуваних ними способів досягнення поставленої мети – істотні чинники, що створюють умови для різноманітних форм розвитку й збагачення соціального буття. Об’єктивною умовою багатосуб’єктності у здійсненні соціальної політики є розмаїття суспільних, соціальних відносин у суспільстві, що створюють об’єктивні умови для різноманітності способів реалізації соціального потенціалу людини та інших суб’єктів соціальної політики.

2. ВИДИ І НАПРЯМКИ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

 

Під соціальною політикою в прикладному, практичному значенні (контексті) звичайно розуміють сукупність (систему) конкретних заходів і заходів, направлених  на життєзабезпечення населення. Залежно  від того, від кого виходять ці заходи, хто їх головний ініціатор (суб'єкт), розрізняють відповідні види соціальної політики – державна, регіональна, корпоративна [4; с. 40]. Такий термінологічний підхід російського дослідника Григор'єва М.О. має право на існування і його не можна виключати, але він не дає можливості для глибшого сутнісного розуміння цього соціального явища. При такому тлумаченні соціальної політики, наприклад, відсутність заходів і заходів дозволяє робити висновок про відсутність соціальної політики як такої. Однак, це не так. Соціальна політика завжди має місце, причому, не тільки чисто з теоретичних позицій, але і в практичному житті. Інша справа, соціальна політика може бути, на жаль, помилкової, слабкої, деформованої і т.д., бо в широкому значенні і з наукових позицій – це не стільки система заходів, скільки система взаємостосунків і взаємодій між соціальними групами, соціальними шарами суспільства, в центрі яких і головна їх кінцева мета – людина, її добробут, соціальний захист і соціальний розвиток, життєзабезпечення і соціальна безпека населення в цілому.

Відповідно до цього, за ефективністю (дієвістю) можна розрізняти ефективну (активну) соціальну політику, що проводить держава, з соціального захисту населення; неактивну (коли ресурси на захист і соціальну підтримку населення виділяються за остаточним принципом); номінальну (коли держава практично не піклується про своїх громадян). Перший вид соціальної політики притаманний державам матеріального добробуту (це економічні розвинені країни Заходу). Другий вид соціальної політики мають бідні країни, котрі не здатні повністю захистити своїх громадян від соціально-економічних катаклізмів. Третій вид соціальної політики стосуються держав з диктаторським або тиранічним державним управлінням. Час таких держав майже пройшов, і на сьогоднішній день такий тип країн практично не зустрічається.

Крім  того, підхід російського дослідника до визначення видів соціальної політики не можна повністю застосувати до України. По-перше, на даний момент основною (і, можливо, єдиною) в Україні є державна соціальна політика. Регіони в Україні поки що розглядаються, в основному, на обласному рівні, і практично їх соціальна політика повністю залежить від державної політики і здійснюється під керівництвом центральних органів влади.

Корпоративна  політика не має також вагомого значення в українському соціумі. Якщо розуміти під суб’єктами такої політики фізичні і юридичні особи недержавного і нерегіонального спрямування, що мають певний ресурс та можливості для здійснення такої політики, то заходи соціального захисту, соціальної підтримки, можна вважати, практично ними не здійснюються. Можуть мати деякий вплив на формування соціальної політики політичні партії і громадські організації та рухи, але, не знаходячись при владі, вони не мають реального (або ефективного) впливу на формування такої політики.

Соціальна політика у вигляді конкретних заходів в Україні організовується і проводиться в основному державними структурами. Саме держава покликана виконувати координуючу, організуючу роль у регулюванні процесів функціонування та розвитку соціального буття. П.І. Шевчук пише: "За потенціалом держава як суб’єкт соціальної політики переважає можливості інших суб’єктів цього процесу (приватні, корпоративні структури, недержавні, неурядові організації, політичні партії, окремі особи)" [7; с. 88].

Виходячи  з того, що держава взяла на себе обов'язок забезпечувати певний добробут свого населення, види соціальної політики можна визначати через види діяльності державних органів, які охоплюють  широке коло питань соціального буття:

· охорону здоров'я;

· освіту;

· культуру;

· соціальний захист знедолених;

· боротьбу з бідністю;

· регуляцію ринку праці;

· етнонаціональні питання тощо.

У зв’язку з цим, український дослідник  В.А. Скуратівський розрізняє такі види соціальної політики: 1) соціальна політика, що спрямована на створення умов для реалізації соціального потенціалу людини; 2) соціальна політика як чинник розвитку суспільних, соціальних відносин; 3) соціальна політика, що націлена на формування соціальної безпеки людини і суспільства; гуманітарна сфера і гуманітарна політика [6; с. 39].

1) Соціальна політика, спрямована на створення умов для реалізації соціального потенціалу людини має наступні напрямки:

– розширення, поглиблення суспільного поля для реалізації творчого соціального потенціалу людини, свободи вибору нею способів і форм самореалізації у сфері соціального буття, збагачення змісту й напрямків альтернативної діяльності у процесі соціального, суспільного розвитку;

– досягнення в суспільстві соціальної злагоди у процесі суспільного розвитку на основі сталих процесів соціальної структурованості, соціального миру та співробітництва, соціального партнерства як різних класів, соціальних груп, прошарків суспільства, так і суб’єктів соціального регулювання, ринкового господарства;

– утвердження в суспільстві соціальної справедливості як важливої суспільної цінності, без здійснення якої неможливий повноцінний соціальний та економічний розвиток суспільства, свободи задоволення соціальних потреб та інтересів людини, створення умов для соціальної безпеки;

– формування в суспільстві нової соціальної культури, яка ґрунтувалася б на новій парадигмі базисних морально-етичних, соціальних цінностей, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, зокрема нового соціального світобачення, в органічній єдності із суспільною діяльністю з освоєння соціального буття, самореалізації соціального потенціалу людини, подолання суперечностей між усталеними, традиційними соціальними цінностями й новою системою соціальних цінностей.

2) Соціальна політика як чинник розвитку суспільних і соціальних відносин. Цей блок містить такі основні напрямки соціальної політики:

– формування і розвиток соціально-ринкових відносин, соціально орієнтованого господарства, за яких економічна свобода ринку сприятиме посиленню соціальної безпеки людини й суспільства, соціальної захищеності особистості, її незалежності від держави;

– розвиток соціально-класових відносин на основі становлення різноманітних елементів нової соціально-класової структури суспільства і формування потужного середнього класу як чинника соціально-політичної та економічної стабільності суспільства, створення умов для функціонування динамічних процесів соціальної мобільності;