Поняття соціального процесу

      Наукова концепція національної політики випливає з визначення національних цінностей і інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу із загальнолюдськими. За сучасних умов доцільно наголошувати не на підпорядкуванні національних інтересів загальнолюдським, а на їх узгодженні. Це не відбувається само собою, а досягається послідовною й активною національною політикою. Суть науково обґрунтованої національної політики в Україні — це постійний баланс загальнодержавних, загальнолюдських інтересів усіх народів і етнічних груп, які тут проживають.

      Проте в національній політиці будь-якої багатонаціональної держави можливі й вияви націоналізму.. Націоналізм — це намагання забезпечити панівне становище своєї нації, задовольнити її інтереси без урахування інтересів інших народів або навіть за рахунок їх обмеження. Ясна річ, що націоналізм одних може породжувати тільки націоналізм інших.

      У національній політиці важливо чітко  відокремлювати справді національне від націоналістичного. Це одна з необхідних умов політичного керівництва й управління. До національного належить законне, справедливе прагнення кожної нації зберегти свою самобутність — усе те, без чого в людини немає національного самопочуття та національної гідності. Націоналістичне — це хворобливе, перекручене, доведене до крайнощів національне почуття. Причому перехід одного в інше відбувається часто непомітно для самої людини, під впливом емоцій.

      Інколи  важко буває відрізнити національне  від націоналістичного. Межа між  ними часто малопомітна. Націоналізм, паразитуючи на природних національних почуттях, прагненні до національного відродження, намагається вести свою політичну гру на деформаціях минулого. За недостатнього рівня політичної та загальної культури, за вибуху пристрастей та емоцій у свідомість народу легко проникає бацила націоналізму, що рано чи пізно зруйнує будь-який суспільний організм, «з’їсть» душу народу.

      У національній політиці слід чітко розрізняти зростання національної самосвідомості та націоналізму. Зростання національної самосвідомості — це природний і законний наслідок економічного й культурного прогресу народів. Протидіючи будь-яким виявам націоналізму, важливо бути чуйним і чутливим до всіх законних вимог і сподівань національного характеру. Але необхідно бачити й те, що нині з’явилися безвідповідальні політикани, свого роду націонал-кар’єристи, які паразитують на ідеях і гаслах оновлення, видаючи вузькогрупові інтереси за загальнонаціональні.

2. Етнонаціональні відносини  і світовий досвід самовизначення народів. Етнос і нація в політичній системі суспільства.

      Волевиявлення нації, як джерела влади, рішуче впливає  на спрямованість політичних процесів, особливо при демократії. У тоталітарних та авторитарних державах влада практично не бере до уваги думку свого народу, використовуючи силу для підтримки політичної системи у стані рівноваги, що в кінцевому підсумку, як показала історія, призводить до краху таких типів політичних систем (Австро-Угорська імперія, фашистська Італія).

      Таким чином, етнос і нація є активними  суб’єктами (і об’єктами) політичного процесу, безпосередньо впливаючи на тип політичної системи, яка склалася у країні.

      У західних країнах з кінця XIX – початку XX ст. дуже активно вивчаюлися проблеми національного і етнічного розвитку у зв’язку з національно-визвольними війнами, крахом імперій і виникненням незалежних держав. Однією з провідних дисциплін у цій галузі є етнополітологія – наука про сутність, характер і форми існування та розвитку етносів, яка вивчає їх роль і місце в історії людської цивілізації і політичного життя суспільства, а також їх взаємодію з органами державної влади. Щоб у загальних рисах уявити, які ж проблеми розглядає етнополітологія, зупинимось на її структурі: історія етнополітичної думки, теоретико-методологічні аспекти етнополітолоії; теорія етнічності; теорія нації; теорія націоналізму; теорія етнонаціональної політики; теорія національно-державного устрою; теорія етнополітичних конфліктів; теорія етнополітичної культури.

      На  сьогоднішній день, за даними ЮНЕСКО в  світі нараховується близько 4 тис. етносів, з яких тільки 300 є націями і лише у 200 країнах існують держави Виходячи з цих даних можна зробити висновок, що проблема етнонаціональних відносин „приречена на успіх”.

      Етнонаціональні відносини – це процес взаємодії  між націями, етнічними групами, національними меншинами та їх державними утвореннями.

      Відрізняють три основних типа етнонаціональних відносин:

• рівноправний: з урахуванням інтересів різних етносів;
• відносини панування та підвладності: домінування одного етносу і утиск прав інших народів, які мешкають в цій державі;
• спроби знищення інших суб’єктів – винищення цілих народів.

      Демократично  орієнтовані держави як правило обирають перший тип етнонаціональних відносин, не виключаючи при цьому використання насильницьких методів моделі панування та підвладності. Даний вид відносин багатогранний і протирічливий. Як правило, до сфери політики відносять такі питання етнонаціональних взаємодій, як національне самовизначення, співвідношення національних і інтернаціональних інтересів, рівноправність націй, створення умов для вільного розвитку національних мов і національних культур, підготовка та представництво національних кадрів у структурах влади.

      Разом з тим на формування політичних чинників, політичної поведінки, політичної культури значний вплив мають історичні традиції, соціальні почуття і настрої, географічні і культурно-побутові умови життя націй та етносів.

      Аналізуючи етнонаціональні відносини, я використовую терміни „етнос”, „нація”, спираючись на знання із географії, історії. Конкретизую їх з точки зору політології:

      Етнос – це стійка сукупність людей, яка  належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.

      Етнос формується здебільшого на основі єдності  території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території (наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя). Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що входять до єдиної нації тієї чи іншої країни.

      Отже, нація складається на основі певного  етносу, до якого потім приєднуються представники інших етносів, що живуть на відповідній території та пов’язані між собою певним типом соціально-економічних відносин. Та найбільш чітко цей процес простежується на прикладі сучасних США, де з іммігрантів різного етнічного і расового походження сформовано єдину американську націю. У кожній з названих країн живуть також українці, які, з позиції цих держав, - американці, англійці, французи українського походження, хоча суб’єктивно (етнічно) ці люди вважають себе належними до української нації.

      Отже, існують два поняття нації. Перше - це нація-держава, яка з етносом  не має нічого спільного. Друге –  нація як народ, етнос, який переріс  у націю. У першому випадку  до нації належать усі, хто є громадянами  держави. У другому - до нації належать тільки споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи - поляки, євреї, німці, навіть якби вони набули б громадянства України). Як бачимо, нація-етнос може існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах або жити в чужій національній державі.

      До  ознак етносу, як правило відносять: мову, народне мистецтво, традиції, звичаї, норми поведінки та ін. Історичний розвиток тих чи інших етносів призвів до того, що деякі їх частини набули своїх неповторних культурних рис і мовних особливостей. Тому в етнополітолоії відокремлюють так звані етнічні групи.

      Етнічна група – це уособлена частина  всередині народу, якій притаманні свої відмінні культурно-мовні характеристики, є частиною основного етносу.

      Етнічна палітра нашої планети дуже різноманітна, деякі народи настільки специфічні, що їх дуже важко визначити категоріальними рамками.

      Наприклад, цигани, памірські євреї, котрі практично  повністю відірвались від своїх етнічних коренів, зберігаючи лише деякі елементи культури та мови. Такі народи відносять до етнографічних груп.

      Нація (народ) – це історично сформована соціально-економічна та духовна спільність людей з певною психологією і самосвідомістю (менталітетом), яка побудувала або прагне побудувати свою державу.

      До  основних ознак нації належать:

• політична спільність;
• соціально-економічна взаємодія;
• територія;
• мова;
• культурно-історичні традиції;
• моноетнічність (Японія, Норвегія);
• поліетнічність (Франція, Україна).

      У свою чергу політична спільність нації є головною і конкретизується у національній ідеї. Національна ідея – це весь спектр політичних, економічних, духовних поглядів, домінуючих у суспільстві, об’єднуючих та спрямовуючих дії людей на досягнення процвітання кожного громадянина і держави в цілому.

      Національна свідомість проявляється в рівні  розуміння, прийняття та здійснення національних програм розвитку держави  як всім народом, так окремими соціальними групами, а також особистістю як такою.

      У дослідженні нації думки вчених дуже різноманітні, і деякі з них пояснюють її виникнення з точки зору психології, історії, етнографії, абсолютизуючи свій підхід. Отто Бауер вважає, що нація – це вся сукупність людей, зв’язаних єдністю характеру та спільною долею.

      Р. Шпрінгер наголошував, що нація – це культурна спільність, союз людей, що однаково думають і однаково розмовляють. Пітірім Сорокін стверджує, що нація і складне і різнорідне тіло, подібне до „хімічного бутерброду”, яке розпадається на різні соціальні елементи і викликане їх сукупною дією. Цю проблему активно розглядали і марксистські теоретики:

      В наш час справедливо критикують сталінську формулу нації, яка подана у роботі „Марксизм і національне  питання”. І.В. Сталін писав: „Нация есть исторически сложившаяся устойчивая общность людей, возникшая на базе общности языка, территории, экономической жизни и психического склада, проявляющегося в общности культуры”, далі йде уточнення: ”... достаточно отсутствие хотя бы одного из этих признаков, чтобы нация перестала быть нацией”. Розглянуте визначення не дає нам інтегральної якості, і тому поняття нації залишається в ньому нерозкритим, – оскільки під ці характеристики підходять і плем’я, і етнос, а також інші етнічні спільності.

        Необхідно зазначити, що кожна  науково обґрунтована теорія має право на існування під час аналізу конкретної історичної, політичної ситуації. При цьому виникає загроза абсолютизації тої чи іншої концепції, відходу від об’єктивного відображення дійсності.

      Сучасні нації зароджувались у період виникнення і розвитку капіталізму починаючи з ХV-ХVІІ ст. Цей процес супроводжувався політизацією практично всіх верств суспільства, а також зростанням товарного виробництва та торгівлі. Набирали силу два головних чинника, що об’єднують етноси в націю: політика і економіка. Основне завдання політичного характеру при переході етносу до національно-державної стадії розвитку є виробка національної ідеології і її стрижня – національної ідеї.

      Націоналізм–це  ідеологія, соціальна практика, політика і світогляд, що затверджує інтереси даного народу у внутрішній і зовнішній політиці.

      Аналізуючи  націоналізм, ми неминуче стикаємось з  таким поняттям як патріотизм, шовінізм, расизм, ксенофобія.

      Патріотизм (від грец. „patris” – батьківщина) трактується як любов до Батьківщини, відданість своїй вітчизні, своєму народу. Патріотизм припускає як захист своїх національних інтересів, так і повагу прав інших народів.

      В негативному світлі виглядає шовінізм – як одна з крайніх форм націоналізму, політична практика та ідеологія, спрямована на розпалювання національної ворожнечі і ненависті між народами. По своєму змістовному значенню з поняттям „шовінізм” перехрещується поняття „ксенофобія”.

      Ксенофобія (від грец. „xenos” – чужий, „phobos”  – фобія, страх) – у широкому розумінні це ненависть, нетерпимість до всього чужого, незнайомого, незвичайного. Крайній націоналізм може набувати різних відтінків, зокрема німецький фашизм пропагував як національну, так і расову нетерпимість. Прикладом расистської політики є апартеїд в ПАР, який панував до середини 90-х років XX століття.