Зміст

Вступ 3

1. Зміст та сутність національної політики

в житті  суспільства 4

2. Етнонаціональні відносини і світовий досвід

самовизначення  народів. Етнос і нація в політичній

системі суспільства. 11

3. Поняття соціального процесу 17

Висновок 22

Список  використаної літератури 23

       Вступ

      Розглядаючи проблему етнонаціональних відносин необхідно  підкреслити її актуальність, політичну значимість цього питання в усі часи. Цьому феномену існує, як мінімум, два пояснення. По-перше, з об’єктивної точки зору, розвиток народів Землі призводив до зіткнення і суперництва між ними у боротьбі за економічне, політичне та духовне панування. По-друге, об’єктивною стороною етнонаціональних відносин є прагнення окремих політиків використовувати „національну карту” для досягнення особистих, як правило антигуманних цілей, виходячи з принципу „роз’єднуй та володарюй”. Залишимо далеке минуле для істориків та проаналізуємо кінець 80-х початок 90-х років XX ст.

      У період перебудови національні і  етнічні проблеми вийшли на перший план, оскільки у Радянському Союзі вважалось, що національне питання вирішене повністю і остаточно. Тому профілактикою міжнаціональних конфліктів не займались належною мірою. І як тільки тоталітарні способи керування населенням послабли, політичне керівництво зіткнулося з проявами етнонаціональної незгоди (Нагорний Карабах, проблема турок, кримських татар, чеченців, поволзьких німців). Перехід від тоталітаризму до демократії, від єдиної держави до незалежних республік потребує нових підходів до проблеми етнонаціональних відносин, побудованих на демократичних принципах.

      Недооцінка  та ігнорування етнонаціональних особливостей, невміння або небажання регулювати їх, як правило, призводить до конфліктних  ситуацій і про це необхідно постійно пам’ятати перш за все політичним діячам.

1. Зміст та сутність національної політики в житті суспільства

      Що  таке національна політика? Хто є  її суб’єктами? У чому полягає мірило ефективності та дійовості національної політики?

      Нить  національна політика — це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляється у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних відносин з метою їх нормалізації, стабілізації і гармонізації. Національні відносини разом з націями, народностями та іншими етнічними спільностями є об’єктами національної політики. А її суб’єктами стають держава, органи державної влади, політичні партії, громадські організації тощо.

      У теорії і на практиці слід ураховувати, що національна політика, соціальна політика, економічна політика, демографічна політика та інші види політичної діяльності тісно взаємозв’язані між собою. У різних системах зв’язку вони співвідносяться як загальне і особливе, ціле і частина. Соціальні, економічні, мовні, демографічні аспекти національної політики перетворюють її в складову частину цих видів політики. Водночас національна політика як система є концентрованим виразом соціальної, економічної, мовної, демографічної політики.

      У національній політиці слід розрізняти стратегічні та поточні завдання. Стратегічні завдання у сфері національних відносин є спільними для всіх націй та народностей будь-якої держави і розраховані на певний історичний період. Що стосується політики поточного моменту, то вона визначає конкретніші цілі та завдання, що випливають із сьогоднішньої ситуації. Відтак у механізмі національної політики дуже важливим є диференційований підхід, що враховує конкретну ситуацію даного регіону або національно-територіальної одиниці. Розробляючи регіональну національну політику, необхідно брати до уваги географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування даної нації або народності, її національної державності, національний склад населення, співвідношення корінного та некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини даної республіки з сусідніми і т. д. У будь-якому разі неодмінною умовою ефективної національної політики є врахування закономірностей, тенденцій розвитку націй і національних відносин, науковий підхід до аналізу існуючих проблем. Там, де питання національної політики розглядаються не на засадах наукового аналізу, а суб’єктивістські, стають неминучими прорахунки й помилки. Це, у свою чергу, створює підґрунтя для загострення національних почуттів і непорозумінь між тими чи іншими групами населення, відновлення старих міжнаціональних суперечок.

      Політична практика засвідчує, що ефективною є  така національна політика, яка відповідає демократичним принципам розв’язання національних проблем. Для цього треба не тільки впровадити в життя принцип рівноправності націй, а ще й доповнити проголошення юридично-правової рівності націй їхньою фактичною рівністю в економічній, соціальній та культурно-духовній сферах життя. Реалізація різноманітних заходів для розвитку націй та народностей, що живуть нині в Україні, має супроводжуватися також подоланням тих негативних наслідків, які принесла «національна політика», здійснювана сталінською тоталітарною системою.

      Серпневі  події 1991 року в колишньому СРСР відкрили нову сторінку в міжнаціональних відносинах і з усією гостротою поставили перед політичними діячами нових незалежних держав вимогу ставитись до розв’язання національних проблем з позицій виваженості, чіткого врахування реалій життя, з позицій послідовного демократизму й соціальної справедливості. Здійснення саме такої політики спроможне забезпечити реалізацію життєво важливих інтересів усіх і кожної окремо взятої нації та народності. Одним із позитивних прикладів саме такого політичного підходу можуть бути прийняті Верховною Радою України закон про громадянство, Декларація прав національностей України, договори між Україною, Російською Федерацією та іншими республіками колишнього СРСР, які створили необхідні правові основи для розвитку дружніх добросусідських взаємин між народами цих держав. Так, наприклад, у Декларації прав національностей України зазначено, що «Українська держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та духовно-культурні права. Представники народів та соціальних груп обираються на рівних правах до органів державної влади всіх рівнів, займають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в установах та організаціях. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається за законом». Отже, у цьому важливому державному документі проголошується й гарантується в законодавчому порядку широке коло прав громадян у всіх сферах суспільного життя. Реалізація положень Декларації сприятиме налагодженню дружніх відносин, мирному співжиттю громадян понад 100 національностей, які живуть в Україні.

      Важливою  функцією національної політики є розробка ефективних способів і методів вирішення міжнаціональних конфліктів, їх прогнозування та запобігання таким. Міжнаціональний конфлікт, з одного боку, є специфічним, конкретно-етнічним виразом загально соціальних суперечностей, а з іншого — власне національним (тобто етнічним) конфліктом, хоч і детермінованим соціальними суперечностями. Доведення суперечностей до конфлікту є дуже небезпечним, оскільки в ньому сконцентрована велика руйнівна сила. Пояснюється це передовсім тим, що намагання кожної зі сторін — учасниць конфлікту «здобути перемогу» неминуче натрапляє на протидію протилежної сторони.

      У національній політиці важливо не тільки своєчасно «зняти» вже існуючі суперечності, а й їх передбачити. Так, наприклад, перехід до ринкових відносин об’єктивно містить у собі можливість загострення національних суперечностей, оскільки відмінності в рівнях соціально-економічного розвитку республік та регіонів призводять до неоднакових стартових можливостей. Інший приклад. Демократизація виборчого процесу і перехід на альтернативну систему висування й виборів депутатів можуть призвести до звуження в законодавчих органах представництва тих чи інших народів, утрати принципу пропорційного представництва націй та народностей у структурі влади, що, у свою чергу, породжуватиме міжнаціональну недовіру та образи.

      Як можна сформулювати засадні принципи побудови національної політики за сучасних умов?

      Перший  принцип. Національна політика має  базуватися на науковому аналізі  та творчому осмисленні передового в  цій галузі досвіду як вітчизняного, так і світового. За відправні точки для такого підходу треба брати рівноправність народів та їхнє взаємовигідне співробітництво, взаємну повагу до інтересів і суспільних цінностей усіх народів.

      Другим  принципом є принцип стабільності територіальних кордонів суверенних держав. Політична практика переконливо свідчить, що територіальні претензії нині все більше стають вибухонебезпечним фактором і без того напруженого сучасного життя. Територіальні претензії призводять не тільки до загострення міждержавних відносин, а навіть і до війн. Таких прикладів у сучасному світі багато — досить указати на ворожі відносини між Іраном та Іраком.

      Україна не має територіальних претензій  до сусідніх держав, її політика щодо цього  є виваженою й послідовною.

      Як  третій принцип можна назвати  принцип органічної єдності національної, економічної, соціальної, політичної та духовної сфер розвитку суспільства. Національну політику можна розглядати як концентрований вираз економічної, соціальної, духовно-культурної та інших видів політики. Водночас національна політика є відносно самостійною та активно впливає на економіку й соціальне життя суспільства. А тому недооцінка як залежності національної політики від інших напрямків політики, так і відносної її самостійності призводить до значних прорахунків у вирішенні національних проблем.

      Четвертий принцип — цілісність національної політики, урахування взаємозв’язку всіх її компонентів. Розробляючи державну національну політику, необхідно враховувати географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування даної нації, народності та інших етнічних груп, особливості формування національної державності, національний склад населення, співвідношення корінного і некорінного населення, релігійність населення та наявність різних конфесій і релігійних груп, особливості національної психології народу, його національні традиції та звичаї, взаємовідносини даної держави зі своїми сусідами.

      П’ятий  принцип — здійснення спеціальної  програми з розвитку й надання відповідної допомоги національним меншинам, представники яких проживають в Україні.

      Шостий  принцип — формування етики міжнаціональних  відносин, заперечення й засудження будь-яких виявів несправедливості й насильства. Як свідчить історичний досвід, ворожнеча й недовіра у сфері міжнаціональних відносин зникне тільки тоді, коли кожний громадянин будь-якої національності буде з однаковою повагою ставитися як до своїх національних, так і до інонаціональних цінностей.

      Розглядаючи взаємозв’язок політики та національних відносин, слід спинитися на питанні про вплив національного характеру на політичні відносини. У понятті «національний характер» ніби акумулюються своєрідні історичні шляхи нації, її господарської діяльності, соціального, культурного розвитку й географічного середовища. Усе це залишає слід у психіці її представників, виражається в поведінці, смаках, звичках, особливостях мислення та сприйняття навколишнього світу. Риси національного характеру, національної психології змінюються разом зі змінами умов існування націй, а проте є досить стійкими, щоб надавати своєрідності культурі, духовній діяльності людей.

      Національний  характер справляє вплив на політичну  поведінку людей, а отже, на політичний устрій. Він значною мірою визначає поведінку націй у кризових ситуаціях. Політик повинен ураховувати національний характер народу, зважати на нього у своїх діях. Дії, що не відповідають стійким рисам національного характеру, призводять політиків до поразки. Водночас політик-реаліст може шукати найбільш доцільних засобів впливу на національний характер у бажаному напрямку. Такий вплив може бути успішним лише тоді, коли він базуватиметься на послідовному формуванні умов, які б сприяли появі в нації певних нових психологічних рис

      У національній політиці кардинальним є  питання про співвідношення загальнолюдського і національного моментів, віднайдення способів їх гармонізації Тривалий час у нашому суспільстві в теорії і на практиці панувала теза про пріоритет загальнолюдського над національним, про безумовне підпорядкування національного загальнолюдському. Це призвело до того, що під приводом захисту загальнолюдських, загальнодержавних інтересів ігнорувалися національні, обмежувалися права республік, посилювалися тенденції до унітаризму. Сучасна національна практика не сприймає такого підходу. Національне й загальнолюдське перебувають у діалектичній єдності, де на перший план виходить то одне, то інше залежно від історичних умов та конкретних завдань.