Особливості гуманізації з дітьми-сиротами молодшого шкільного віку

Автор: Пользователь скрыл имя, 08 Апреля 2013 в 20:28, курсовая работа

Описание работы

Метою роботи є визначення особливостей гуманізації та гуманних відносин з дітьми-сиротами молодшого шкільного віку.
Гіпотеза дослідження: становлення та розвиток гуманістичних компонентів в структурі особистості дітей-сиріт молодшого шкільного віку йде повільніше ніж у їх однолітків, що виховуються у сім’ях.
Перевірка гіпотези дослідження та досягнення його мети передбачали розв’язання таких завдань:
1) проаналізувати понятійно-категоріальний апарат теми;
2) розкрити філософський та психолого-педагогічний аспекти дослідження проблеми;
3) охарактеризувати психологічні особливості дітей-сиріт молодшого шкільного віку;

Содержание

ВСТУП……………………………………………………………………………3
РОЗДІЛ 1. Теоретичні аспекти гуманізації відносин………………………….5
Філософський аспект проблеми гуманізації….…………………………5
Психолого-педагогічний аспект гуманізації…………………………….9
Гуманізація в соціальній роботі…………………………………………13
РОЗДІЛ 2. Особливості гуманізації з дітьми-сиротами молодшого шкільного віку…………………………………………………………………………...…..17
2.1. Особливості гуманізації з дітьми молодшого шкільного віку….……….17
2.2. Особливості гуманізації з дітьми-сиротами……………………………....21
РОЗДІЛ 3. Дослідження………………………………………………………...28
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..34
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….36

Работа содержит 1 файл

1.doc

— 242.50 Кб (Скачать)

Саме в кінці ХХ століття посилився інтерес до гуманістичної  педагогіки, початок якої було покладено філософами: Сократом, Платоном, Арістотелем ще до появи педагогіки як самостійної науки (ХVІ ст..). Пізніше гуманістичні ідеї розвивали Я. Каменський, У. Песталоцці, А. Дистербег, К.Ушинський, Г.Сковорода і інші. Педагогіка збагачувалася новими теоріями і практикою у відповідності з потребами часу: вільного виховання (Ж.Руссо), прагматизму (Д.Дьюї), комуністичного виховання (н.Крупська, А.Макаренко, В.Сухомлинський та інші). Новий етап в розвитку гуманістичної педагогіки визначився запровадженням особистісно-зорієнтованого навчання і виховання (Ш.Амонашвілі, І.Бех, В.Білоусова, С. Гончаренко, Ю. Мальваний, О. Савченко, І. Якиманська).

Гуманістична педагогіка орієнтована на саморозвиток особистості, врахування природної індивідуальності, велику самостійність. Це означпє, що дитина  сама створює себе, робить вибір, приймає рішення і відповідає за них. Батьки, вчителі тільки допомагають створити умови для самовираження самоутвердження. Ш.Амонашвілі визначив формулу гуманістичної педагогіки: прийняти – зрозуміти – допомогти – любити – співчувати – радіти успіху дитини – надихати[1,98].

Враховуючи це педагогічним працівникам необхідно усвідомити свою роль у реалізації гуманістичної  парадигми освіти, оволодіти новими, незвичними інтелектуальними вміннями, які піднімуть рівень їх самосвідомості. Адже сьогодні суспільству потрібний не тільки спеціаліст, який має і дає відповідні знання, репродукує їх грамотний управлінець чи виконавець, а, насамперед, професіонал, спроможний до самовдосконалення, орієнтований на творчість; особистість, якій притаманні нове мислення, демократичний стиль діяльності, високий рівень громадської самосвідомості, правової культури. Ці завдання зможе реалізувати вчитель, який відповідно до гуманістичної парадигми будуватиме навчання на таких принципах: гуманізму, цілісності, природо відповідальності, суб’єктивності, демократизму.

Принцип гуманізму –  визнання цінностей дитини як особистості, її прав і свобод, вільний розвиток, повага до себе, партнерів, толерантність, діалог культур.

Принцип цілісності –  цілісний погляд на дитину, взаємозв’язок  природного і соціального в ній.

Принцип природовідповідності – врахування природовідповідності дитини.

Принцип суб’єктності –  визначення особистості дитини основним суб’єктом процесу навчання.

Принцип демократизму –  орієнтація на вибір особистістю  різних варіантів навчальної діяльності і участі в ній.

Таким чином, ключовим принципом  гуманістичної педагогіки є особистісна  спрямованість виховання і навчання на основі демократизації педагогічних стосунків, створення умов для розвитку індивідуальних здібностей учнів. [17, c.56]

Гуманістична педагогіка зосереджує увагу на особистості  дитини, активізації природного потенціалу, визначає особистість дитини як пріоритетний суб’єкт навчання , а не засобом досягнення мети. Учень має право на вільний вибір , право на помилку, на власну точку зору, а вчитель не забороняє, а спрямовує дії дитини, не примушує, а переконує, не командує. А допомагає організувати власну діяльність. Зрозуміло, щоб педагог почав працювати в гуманістичній парадигмі, йому необхідно не лише розуміти принципи, а й оволодіти новими, незвичними інтелектуальними операціями, які підіймуть його  громадську свідомість на більш високий науковий рівень. Дати знання, які допоможуть вчителю самому розвинути необхідне йому мислення, використовуючи традиційну систему передачі чи заучування неможлива.

Знання повинні пройти шлях критичного осмислення, переосмислення, прийняття чи  відтворення , розуміння  їх змісту і лише тоді стануть керівництвом для осмислених педагогічних дій.

У нинішніх умовах пріоритетними  для педагогічного працівника має  стати  саморегуляція своїх можливостей, новий гуманістичний спосіб пізнання. Тому педагогам потрібно бути обізнаним  з новими цінностями освіти, як  засобами педагогічної підтримки самопобудови особистості, володіти інноваційними технологіями професійного впливу і взаємодії на вихованця.

 

1.3. Гуманізація  в соціальній роботі.

 

Особлива роль в процесі  гуманізації освітньої сфери  належить соціальному педагогу, соціальному працівнику. Будучи посередником в системі взаємодії особи, сім'ї, суспільства, вони активно впливають на формування виховуючих, гуманістичних, етично і фізично здорових відносин в соціумі, в сім'ї, в освітній установі.

Професія соціального педагога відрізняється широким спектром спеціалізацій, різноманітністю конкретних спеціальностей. Гуманізацію діяльності соціального педагога в найзагальнішому плані ми характеризуємо таким чином: це побудова відносин учасників освітнього процесу на основі зміни стилю педагогічного спілкування - від авторитарного до демократичного, здійснення принципу пошани до особи вихованця і врахування його духовного потенціалу шляхом залучення до людської культури, беручи в аспекті соціального досвіду. Суттю освітнього процесу при цьому стає цілеспрямоване перетворення соціального досвіду в досвід особистий, залучаючи людину до всього багатства людської культури.

Професійна соціально-педагогічна  діяльність повинна базуватися на таких  гуманістичних цілях і принципах, як вивчення людини і його потенційних можливостей, усвідомлення цінності життя, людського роду і унікальності земної цивілізації, розвиток вільної, відповідальної особи, володіючою високою духовністю. Ведучим для педагога повинен стати особово орієнтований підхід до організації цілісного освітнього процесу, ефективність якого визначають такі якості соціального педагога, як розуміння учнів, батьків, всіх представників мікросоціуму, здатність вести діалог зі всіма суб'єктами соціально-педагогічної діяльності, опора на механізми внутрішньої детермінації поведінки і діяльності виховуваних.

Тому головним призначенням соціального педагога є гуманізація  соціокультурного середовища і усвідомлення значущості людської особи, надання  компетентної соціально-педагогічної, психологічної допомоги, створення і розвиток соціально-педагогічної бази, сприяючої розкриттю внутрішнього потенціалу особи і спонукати потребі до творчості. Результатом гуманістичної спрямованості професійної діяльності шкільного соціального педагога можна вважати - становлення людини, здібної до співпереживання, готової до вільного гуманістично орієнтованого вибору і індивідуального інтелектуального зусилля, поважаючого себе і інших, незалежного в думках і готового зрозуміти іншу думку і несподівану точку зору. [24, c.104]

Сьогодні посилилася необхідність підготовки спеціальної  категорії кадрів - професіоналів  соціально-педагогічної діяльності, усвідомлюючих  самоцінність людської особи як носія високих гуманістичних основ, її неповторної індивідуальності і творчої спрямованості.

Слід підкреслити і  таку специфіку соціального педагога. Він в більшій мірі, ніж представники інших професій, займається вирішенням життєво важливих проблем дітей, представників мікросоціуму. Він в кращому значенні цього слова демократичний і гуманний. Тому особливе значення у формуванні і розвитку особи соціального педагога на етично-гуманістичній основі встає проблема його професійної підготовки, підвищення рівня компетентності відповідно до принципів гуманізму і гуманітарізації.

Принцип гуманізму у  соціальній роботі передбачає:

- створення оптимальних  умов для інтелектуального і  соціального розвитку кожного  вихованця; 

- виявлення глибокої  поваги до людини;

- визнання природного права кожної особистості на свободу, на соціальний захист, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності, на самореалізацію фізичного, психічного і соціального потенціалу, на створення соціально-психічного фільтра проти руйнівних впливів негативних факторів навколишнього природного і соціального середовища;

- виховання у молоді  почуття гуманізму, милосердя,  доброчинності.

При цьому слід зазначити, що формування у підростаючої людини гуманістичної спрямованості особистості  означає, що в мотиваційній сфері  особистості суспільні спонукання, мотиви соціально корисних діяльностей повинні стійко переважати над егоїстичними мотивами. Що б не робив, про що б не думав підліток, у мотив його діяльності повинно входити уявлення про суспільство, про іншу людину. [24, c.116]

Формування такої гуманістичної спрямованості особистості проходить кілька етапів. Так, для молодших школярів носіями суспільних цінностей і ідеалів виступають окремі люди - батько, мати, учитель; для підлітків у їх число входять також і однолітки; старший школяр сприймає ідеали і цінності досить узагальнено, може не зв'язувати їх з конкретними носіями (людьми або мікросоціальними організаціями).

Відповідно, система соціального  виховання повинна будуватися з  урахуванням вікових особливостей. Вона повинна також бути орієнтованою на “завтрашній день” розвитку дітей, що передбачає включення дитини, підлітка, юнака в систему взаємозалежних генетично спадкоємних і провідних діяльностей, що змінюють одна одну.

Усередині кожної з них  виникають особливі утворення, кожна  з них здійснює свій специфічний внесок у формування мотиваційної сфери особистості. У той же час розвиток мотиваційної сфери відбувається не тільки шляхом включених у неї нових утворень, але і через диференціацію і ієрархізацію раніше виниклих мотивів діяльності. Найбільш розвинутою структурою мотиваційної сфери володіє особистість із суспільною спрямованістю мотивів.

Отже, суть справді гуманістичного ставлення до виховання дитини виражена в тезі її активності як повноправного  суб'єкта, а не об'єкта процесу виховання. Власна активність дитини є необхідною умовою виховного процесу, але сама ця активність, форми її прояву і, головне, рівень здійснення, що визначає її результативність, повинні бути сформовані, створені в дитини на основі історично сформованих зразків, однак не сліпого їх відтворення, а творчого використання.

Саме тому важливо  так будувати педагогічний процес, щоб соціальний робітник керував діяльністю дитини, організовував його активне самовиховання шляхом здійснення самостійних і відповідальних вчинків. Педагог може і зобов'язаний допомогти підростаючій людині пройти цей, завжди унікальний і самостійний шлях морального і соціального розвитку.

Виховання являє собою  не пристосування дітей, підлітків, юнацтва до наявних форм соціального  буття, не припасування під певний стандарт. У результаті присвоєння суспільно вироблених форм і способів діяльності відбувається подальший розвиток, формування орієнтації дітей на певні цінності, самостійність у вирішенні складних моральних проблем. Умова ефективності виховання - самостійний вибір або свідоме прийняття дітьми змісту і цілей діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2.

Особливості гуманізації  з дітьми-сиротами молодшого шкільного  віку

 

2.1. Особливості гуманізації  з дітьми молодшого шкільного  віку

 

Діти - це майбутнє країни, держави, нації. Саме виховання в дитині здатності до гуманних взаємин з іншими допоможе гуманізації суспільства в цьому. Відповідно до Закону України "Про охорону дитинства", дитиною вважається кожна людська істота до досягнення нею 18-річного віку, якщо, гідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше. [19, с.126].

Психологи та педагоги саме молодший шкільний вік називають найсприятливішим для засвоєння моральних норм i правил поведінки. Словник соціальної педагогіки зазначає на тому, що молодший шкільний вік є періодом життя i розвитку дитини від 6 до 10 років. У цей пepiод в найбільшій мipi посилюється контроль свідомості над поведінкою, розвиваються вольові процеси, в цей період вчинки дітей носять наслідувальний характер [18, с. 169]. Гуманізм (від. лат. людський, людяний) є визнання цінності людини як особи, її прав на вільний розвиток і виявлення своїх задатків.

Період життя дітей від 6-7 до 11 років називають молодшим шкільним віком. При визначенні його меж враховують особливості психічного i фізичного розвитку дітей, перехідним до навчальної діяльності, яка стає провідною. Із закінченням дошкільного періоду формується спрямовування до суспільно-корисної діяльності, вміння робити пpocтi узагальнення, керувати власною поведінкою, практично оволодівати мовленням i вмінням будувати взаємозв’язки та співпрацювати з іншими людьми. 3 цими новоутвореннями дитина переходить до наступного вікового періоду.

У цьому віці відзначається  найбільше збільшення мозку від 90% ваги мозку дорослої людини в 5 poків i до 95% у 10 років. Продовжується удосконалювання нервової системи. Розвиваються нові зв'язки між нервовими клітинами, підсилюється спеціалізація півкуль головного мозку. До 7-8 poків нервова тканина, що з’єднує півкулі, стає більш досконалою i забезпечує їхню кращу взаємодію. Ці зміни нервової системи закладають основу для наступного етапу розумового розвитку дитини [23, с. 163].

Що стосується розвитку мислення в молодшому дошкільному віці, то особливість здорової психіки дитини - пізнавальна активність. Допитливість дитини постійно спрямована на пізнання навколишнього світу i побудова своєї картини цього світу. Дитина, граючи, експериментує, намагається установити причинно-наслідкові зв'язки i залежності. Вона сама , наприклад, може дізнатися, які предмети тонуть, а які будуть плавати. Чим активніше в розумовому відношенні дитина, тим більше вона задає питань i тим різноманітній ці питання.

Дитина   прагне   до   знань,   а   саме   засвоєння   знань   відбувається   через численне. Вона змушена оперувати знаннями, уявляти ситуації i намагатися знайти можливий шлях для відповіді на питання. При виникненні деяких задач дитина намагається вирішити їх, реально приміряючи i пробуючи, але вона ще не може вирішувати задачі використовуючи мисленнєві операції. Дитина уявляє co6i реальну ситуацію i якби дії в ній у своїй уяві. Таке мислення, у я кому вирішення задачі відбувається в результаті внутрішніх дій з образами, називається наочно-образним. Образне мислення - основний вид мислення в молодшому шкільному віці. Звичайно, молодший школяр може мислити логічно, але варто пам'ятати, що це питання сенситивності до навчання, що спирається на наочність.

Информация о работе Особливості гуманізації з дітьми-сиротами молодшого шкільного віку