Основні теорії та школи управління

 

2. Досягнення  запрограмованої мети або цілей  здійснюється шляхом їх декомпозиції  на відповідні підцілі, які у свою чергу формують сукупність функцій, що спрямовані на досягнення чи сприяють досягненню підцілей.

 

3. Мета  або цілі системи, а також  сукупності підцілей та функцій визначають створення нових або залучення й перетворення наявних організаційних утворень — елементів.

 

4.  Структура  цілей, підцілей та функцій визначає структуру елементів системи та їх взаємовідносини.

 

5. Взаємовідносини  елементів повинні мати характер  взаємодії та взаємосприяння, що забезпечує досягнення корисного результату, мети або цілей системи.

 

6.  Взаємодія  та взаємосприяння елементів щодо досягнення запрограмованої мети або цілей визначають типи та характер зв'язків між ними.

 

Для управління інтерес становлять соціальні системи, яким властиві невизначеність випадкових відхилень, розподілів, розгалужень. Звідси передбачити траєкторію розвитку соціальної системи можна лише імовірнісно.

 

Ситуаційний підхід, як подальший розвиток системного підходу, має надати можливість прямо  використовувати досягнення науки  в конкретних ситуаціях і умовах. Його центральним моментом є ситуація, тобто конкретний комплекс обставин, що впливають на об'єкт дослідження  в певний час.

 

Ситуаційний підхід використовує значною мірою  конкретні фахові знання для вирішення  конкретних проблем. Водночас ситуаційний  підхід, використовуючи методологічні  засади системного підходу, робить спробу пов'язати конкретні фахові прийоми  та методи з певними конкретними  ситуаціями для досягнення цілей  найбільш ефективним шляхом.

 

Звернення до системного підходу при вирішенні  дуже складних проблем викликане  потребою в загальній методологічній орієнтації, певних вихідних настановах та прагненням використати готовий методологічний апарат. У цій ситуації важливо виявити можливості використання системного підходу для синтезу систем державного управління та державної служби.

 

Залежно від предмета, концепцій, принципів  державного управління в зарубіжних країнах сформувались певні школи  державного управління.

 

Європейська школа. Підхід до визначення галузі державного управління та його змісту в ній дуже точний. В європейських країнах державне управління ґрунтується на традиціях статутного права, яке вводить його у площину юридичної науки і практики. Державне управління в європейському підході — це під галузь права.

 

Особливістю, що виражає сутність європейської школи, є орієнтація на законодавство та погляди французьких і німецьких  науковців та практиків. У Франції  одним із перших, хто вжив термін «державне управління» був Александр Франсуа Вів'єн, праця якого «Нариси про адміністрацію» вийшла в 1845 р. У своїх поглядах він протиставив науку державного управління адміністративному праву, вичленувавши її з останнього, що стало новим підходом на той час. За німецького підходу завдання і функції державного управління також випливають із правових норм. Ці норми визначають межі влади, за допомогою якої державне управління здійснює свої функції. Класик німецького адміністративного права Отто Майєр у своїх працях обґрунтував теорію правової держави (тобто держави, в якій править закон), яка визнає ідею верховенства права і в якій належним чином впорядковано адміністративне право, яке визначає зміст і межі державного управління.

 

Американська школа. Дещо інакший американський підхід до державного управління. В американському сприйнятті воно є комплексною сферою відносин, яка складається з багатьох галузей знань (економіки, організації, кібернетики, психології, соціології), сфокусованих на процесах і функціях управління.

 

Американська  концепція державного управління, що виросла з теорії і практики промислового і фінансового менеджменту, на відміну  від європейської моделі, спирається не стільки на законодавчу базу, скільки на раціональність і доцільність  прийняття тих чи інших управлінських  рішень. В американському підході  державне управління перебуває ближче до господарських методів управління, ніж до правових чи конституційних засад. Воно спрямовується на розвиток рисокоформалізованого комплексу правил чи принципів для керування діями з тим, щоб отримати украй структуро-вану й засновану на правилах систему, де правила знатимуть і розумітимуть ті, хто працює в уряді чи прагне заручитися його підтримкою.

 

 

 

Як приклад  американського розуміння державного управління можна навести два  такі визначення. «Традиційно, державне управління вважають виконавчим аспектом урядування. Воно нібито складається  з усіх тих видів діяльності, які  потрібні для здійснення курсу вибраних посадових осіб, а також діяльності, яка асоціюється з розвитком  цих курсів»

 

Інше, більш  широке визначення, трактує державне управління як таке:

 

1. Спільні  зусилля певної групи в контексті  держави.

 

2. Охоплює  всі три гілки влади — законодавчу,  виконавчу і судову, а також  їхній взаємозв'язок.

 

3.  Виконує  важливу роль у формуванні  державної політики, а отже, є  частиною політичного процесу.

 

4.  Істотно  різниться від приватного управління.

 

5.  Тісно  пов'язане з численними приватними  групами і окремими індивідами  у забезпеченні громадських послуг».

 

Отже, державне управління — явище універсальне і притаманне всім без винятку  країнам. Однак його розуміння в  різних країнах є неоднаковим  і значною мірою різниться  між собою. На його зміст впливають  історичний та політичний досвід народу певної країни, рівень його економічного і суспільно-політичного розвитку, національні традиції, ментальність та багато інших факторів.

 

 

Література

 

1. Мескон MJC., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента: Пер. с англ. — М.: Дело ЛТД, 1995. — 704 с.
2. Райт Г. Державне управління. — К.: Основи, 1994. — С. 171.
3. Businesslike Government // National Performance Review. — 1997. — October; Creating a Government that Works Better and Costs Less // Accompanyning Report of the National Performance Review, Office of the Vice President, Washington, DC. — September. — 1993. — P. 27.
4. Оболенський О. Державна служба України: реалізація системних поглядів щодо організації та функціонування. — Хмельницький: Поділля, 1999. — 294 с