Етика соціальної роботи в пенітенціарній системі

РОЗДІЛ 3

Методи роботи з людьми, позбавленими волі

Соціальний робітник у своїй роботі використовує різноманітні методи роботи з засудженими, але у їх основі лежить єдина мета - ресоціалізація та реабілітація людини для повернення її в суспільство. Тому усі методи соціальної роботи лежать на основі процесу перевиховання і, звичайно, застосуванні методів перевиховання у роботі із засудженими.

Методи перевиховання - це сукупність певних способів педагогічної діяльності, спрямованої на вирішення корекційно-виховного завдання. Важливо підкреслити, що методи перевиховання є сукупністю способів саме спільної  діяльності соціального працівника та в’язня [11,54].

В процесі перевиховання ув'язненого необхідно формувати його моральну та правову свідомість, духовні потреби, прагнення до соціально значущої діяльності, виробляти практичні вміння, навички та звички, спонукати докладати вольових зусиль, накопичувати соціальний досвід поведінки, підкріплювати позитивні дії, вчинки та гальмувати негативні, виявляти, аналізувати та оцінювати результати виховних впливів. Розвиток і вдосконалення зазначених сфер особистості засудженого вимагає відповідних засобів педагогічного впливу. Тому всі методи умовно об'єднуються в чотири основні групи [1,342].

1.Методи формування і корекції свідомості особистості, її поглядів, переконань, переживань, світогляду - це переконання, приклад, психолого-педагогічний вибух.

2.Методи формування і корекції досвіду поведінки - привчання, вправи, доручення, вимоги, контроль.

3.Методи додаткової мотивації і стимулювання поведінки - змагання, критика, покарання, заохочення, довіра.

4.Методи виявлення результатів перевиховання - спостереження, природний експеримент, аналіз продуктів діяльності, узагальнення незалежних характеристик, анкетування, аналіз документації, спеціальні психодіагностичні методики.

Кожен метод виховного впливу розподіляється на складові елементи, які називаються прийомами, тобто прийом - це елемент методу, застосування конкретного способу в специфічній ситуації для вирішення окремого завдання.

Розглянемо окремі методи, починаючи з методів формування і корекції свідомості [4,32].

Переконання як метод впливу на свідомість засудженого має на меті сформувати, або виправити у особистості систему світоглядних, морально-правових, професійних, естетичних та інших цілей і цінностей, маючи на увазі, щоб вони були не лише зрозумілими і засвоєними засудженими, а глибоко сприйнятими ними як особистісні, власні цінності. Лише на цій основі вони зможуть стати мотивами вчинків і діяльності, внутрішніми регуляторами соціальної поведінки.

Застосовуючи метод переконання, слід звертати увагу на такі моменти, як активізація самостійного мислення співрозмовника, спростування помилкових позицій, псевдо-авторитетів, конкретний наочний показ не-гативних наслідків для особистості та її референтної групи певної поведінки, її психологічної недоцільності та ін. [8, 95].

Умови ефективного застосування методу переконання:

- особистий авторитет співробітників серед ув'язнених;

- особиста переконаність в тому, в чому він має переконати ув'язненого;

- володіння методикою переконання, вміння доводити свою правоту, слухати іншу людину (методика активного вислуховування), загальна і конкретна (фахова) ерудиція, такі особистісні якості, як тактовність, витримка, терплячість і наполегливість;

- взаємна довіра співбесідників, психологічний контакт між ними;

- вміння врахувати конкретний емоційний стан засудженого, його індивідуальні особливості;

- відвертість розмови, правдивість тих фактів та аргументів, які використовуються з метою переконання.

Приклад -- це метод, який сприяє впливу на свідомість і поведінку засудженого через конкретизацію та наслідування. Приклади можуть бути різних видів: конкретний життєвий, конкретний літературний, збірний, узагальнений. Найбільш впливово діє на засуджених конкретний життєвий приклад, близький до їхнього досвіду, особистісно цікавий і значущий. Умови ефективного застосування:

- усвідомлення вихованцем особистісної цінності прикладу для нього;

- наявність громадської думки, яка підтримує цей приклад;

- доступність прикладу для наслідування;

- прийняття важливості самовдосконалення;

- "людяність прикладу", його життєвість, наявність в ньому тих людських слабостей, які він зміг перебороти;

- застосування різноманітних прикладів позитивної спрямованості.

До групи методів формування і корекції свідомості належить і такий складний спосіб зміни поведінки засудженого, який Л.С. Макаренко назвав "психолого-педагогічним вибухом". Це - миттєве зняття накопиченого особистістю опору під впливом вихователя чи колективу, яке переростає в якісно нові прояви особистості. А.С. Макаренко описав його застосування в практиці своєї роботи як особливий шлях впливу па засудженого, дуже сильний, гострий, що вимагає обережності та майстерності [17,44].

Перейдемо до характеристики методів формування і корекції досвіду поведінки [2,184].

Метод привчання, як правило, застосовується з метою формування у ув'язнених навичок соціально-нормативної поведінки: дотримання вимог внутрішнього розпорядку, належного зовнішнього вигляду, особистої гігієни, правил культури спілкування між собою та з іншими, культурного проведення дозвілля, трудової діяльності тощо.

Метод вправ застосовується з метою спеціального відпрацювання способів поведінки в конкретно заданих умовах, різноманітних ситуаціях, а також з метою розвитку вмінь вольової саморегуляції поведінки (самозаспокоєння, володіння собою тощо, що особливо важливо для засуджених холеричного типу темпераменту) [10,67].

Метод вимог спонукає до діяльності, викликає позитивні або гальмує певні негативні дії, вчинки. Вимоги допомагають підтримувати дисципліну та порядок серед ув'язнених.

Доручення - метод, який передбачає постановку завдань ув'язненому чи групі, та вимагає саме таких якостей, які треба формувати, удосконалювати, корегувати. Різні методи використовуються і для додаткової стимуляції і мотивації поведінки. Так, змагання - це така організація діяльності засуджених, яка враховує психічні механізми змагальності, потреби людини у самоствердженні, перемозі. Про використанні змагання, як методу стимулювання діяльності особистості або спільноти, важливо звернути увагу на виявлення того позитивного досвіду, який допомагає перемагати кращим, і на розповсюдження цього досвіду, орієнтацію шефства над тими, хто відстає, па профілактику таких негативних явищ, як "колективний егоїзм", "змагальний фанатизм" [6,11].

Метод критики реалізується через застосування прийомів, які безпосередньо, прямо дають оцінку діям і вчинкам вихованців, або виражають непряме, опосередковане ставлення до них (скажімо, натяком, іронією, через приклад тощо).

Сутність примусу, як метод стимулювання поведінки проявляється в таких ситуаціях, коли ув'язнений змушений супроти своєї волі та бажання скоритися і діяти згідно з поставленими вимогами. Цей метод застосовується до осіб, котрі розуміють, як потрібно себе поводити, але не бажають виконувати вимоги щодо такої поведінки внаслідок негативної спрямованості особистості. Даний метод виражається в певних обмеженнях свободи, позбавленні пільг, покладенні на засудженого додаткових обов'язків, а також у загрозі такими обмеженнями. Примус здійснюється у вигляді: осудження, попередження, догани, стягнення, покарання. Основні завдання покарання - викликати почуття вини, муки совісті, ганьби, каяття по скоєному, роздуми, загострення самокритики, припинити порушення та негативні вчинки, тощо [3,58]. Важливо чітко дотримуватися таких вимог до використання методу покарання:

- обґрунтованість та своєчасність;

- урахування індивідуальних особливостей особистості та ступеня каяття;

- виявлення мотивів, обставин, причин та умов порушення;

- поєднання вимогливості до особистості з повагою до неї;

- відповідність ступеня кари важкості скоєного вчинку;

- усвідомленість справедливості покарання як обґрунтованого засобу впливу;

До групи методів стимулювання діяльності та поведінки входить і заохочення, яке виражається в оцінці та схваленні соціальним робітником, колективом співробітників чи засуджених позитивних вчинків та дій. Заохочення спрямоване на закріплення позитивних і гальмування негативних актів поведінки, на спонукання ув’язнених до активності в різних сферах діяльності. Заохочення дозволяє закріпити ці зміни, надає особистості впевненість у собі, піднімає її в очах інших, формує почуття власної гідності, спонукає до подальших позитивних дій [14,66].

Для ефективного використання методу заохочення в пенітенціарних установах слід дотримуватися таких основних вимог:

1. Справедливість та заслуженість заохочення, коли воно застосовується як оцінка дій і вчинків засудженого, що свідчать про його активну участь у праці, громадському житті, організації дозвільних заходів, зміцненні дисципліни, про прояв корисної ініціативи тощо.

2. Точний облік зробленого; заохочення за своїм характером має відповідати його заслугам, зусиллям у праці, громадській діяльності тощо.

3.Урахування особистісних якостей засудженного; з комплексу засобів заохочення варто в кожному випадку застосовувати такий, котрий найбільше відповідає індивідуально-психологічним особливостям особистості, очікуваній реакції її та інших.

4. Своєчасність та оперативність заохочення.

5. Гласність, привселюдність заохочення; його дієвість зростає, коли заохочення популяризується засобами наочної агітації, усної пропаганди.

6. Дотримування почуття міри. Якщо заохочення застосовуються досить часто, за незначні дії та вчинки, то вони перестають виступати стимулом, який активізує зусилля ув'язненного, до них звикають.

7. Потрібно вміло поєднувати моральне і матеріальне заохочення.

8. Послідовність, тобто використання всіх різноманітних засобів заохочення - від найпростішої похвали до пом'якшення умов утримання та дострокового звільнення.

9. Створення ув'язненим спеціальних умов для прояву позитивних якостей та переживання радощів похвали за соціально-корисні дії та вчинки.

Особливий вид заохочення - "авансоване". Воно застосовується до в’язнів, які внутрішньо готові до певних позитивних дій та вчинків, але внаслідок якихось причин (сумніви, невпевненість) утримуються від їх здійснення. У цьому випадку "авансоване" заохочення виконує роль пускового механізму позитивних поведінкових вчинків [20,312].

Сильним мотиваційним, стимулюючим засобом впливу на особистість є метод довіри. Суть цього методу полягає в виявленні соціальним працівником у злодія якоїсь позитивної якості та дорученні йому діяльності, в якій ця якість повинна проявитися. Сила методу полягає в чому, що довіра викликає у засудженого зворотну реакцію у вигляді певних моральних обов'язків перед особою, що виявила цю довіру. Виправдана довіра дає емоційне задоволення, дозволяє відчути значущість своєї особистості [4,32].

Соціальні працівники в пенітенціарних закладах повинні пам'ятати, що застосування цього методу визначається знанням індивідуально-психологічних особливостей ув'язнених, і має бути у кожному випадку продуманим, обґрунтованим. Причому, довіряючи в’язню, слід перевіряти та контролювати його дії.

Індивідуальні бесіди надають співробітникам та соціальним працівникам можливість виявляти зміни в поглядах і переконаннях ув'язненого, його життєвих планах, прагненнях, системі цінностей і моральних установках, рівень сформованості правосвідомості і в цілому відстежувати хід коригування спрямованості особистості внаслідок педагогічних впливів [9,122].

Отже, при використанні цих методів слід врахувати, що позитивна спрямованість процесу перевиховання можлива лише за умови налагодження довірливих відносин між в’язнем і фахівцем. Виправний вплив на злочинців варто розглядати як єдиний нерозривний процес, починаючи з моменту узяття їх під варту і закінчуючи періодом реабілітації і соціальної адаптації після звільнення.

ВИСНОВКИ

Отже, покарання правопорушників існувало з давніх давен. Раніше вони носили тяжкий характер покарання (людину могли приговорити до смертної кари, за не тяжкий злочин), але час не стоїть на місці. І протягом багатьох століть була розроблена пенітенціарна система, яка зараз відповідає сучасності, але в цій системі є дуже багато недоробок.

Головною метою пенітенціарних установ є формування у засуджених готовності до соціально-нормативної саморегульованої поведінки. Для здійснення перевиховання і ресоціалізації засуджених пенітенціарних установ повинні залучатися висококваліфіковані фахівці, зокрема соціальні робітники, які здійснюють супровід в’язнів, що перебувають у місцях позбавлення волі або звільнилася з них. Особливості роботи соціального робітника в установах пенітенціарної системи заключається у використанні широкого спектру форм та методів, дотримання усіх закономірностей і принципів, виконання усіх функцій соціальної роботи з даною категорією клієнтів для успішного виконання діяльності.

У процесі перевиховання особистості одним з головних завдань є досягнення єдності свідомості та поведінки, переконань та дій, вчинків. Це здійснюється шляхом тривалого впливу складної системи методів та прийомів перевиховання.

Насамперед, соціальний робітник, використовуючи індивідуальний підхід, вивчає особистість ув’язненого, його ставлення до суспільства, до самого себе. Тим самим визначає джерело позитивного чи негативного впливу, і може судити про їх силу, стійкість і на цій основі будувати таку тактику роботи, щоб управляти ними і спрямовувати у необхідне соціуму русло. Однак треба мати на увазі, що перевиховання злочинця, вироблення позитивних навичок і звичок, вольових зусиль пов'язані з різними, особливими сферами психологічної діяльності, спираються на визначені фізіологічні фактори, специфіка яких повинна враховуватися при виборі методів роботи з ним. Коли стають відомі суб'єктивні представлення мети і намірів людини, що скоїла правопорушення, зрозумілі й оцінені мотиви, переконання, цінності особистості, тільки тоді можна приступати до комплексної розробки програми виховно-профілактичного впливу на злочинця.