Етика соціальної роботи в пенітенціарній системі

4

Міністерство науки і освіти, молоді та спорту України

Державний університет інформатики і штучного інтелекту

Кафедра соціальної роботи

Курсова робота

Етика соціальної роботи в пенітенціарній системі.

Виконала:

студентка групи СР-08

Десятник Т. Л.

Перевірив:

к. і. н., доц. Рощіна Л. О.

Донецьк - 2011

ЗМІСТ

Вступ                    3

Розділ 1. Формування кримінально – виконавчої системи:

історичний аспект                                                                                                6

Розділ 2. Основні напрями діяльності соціального  робітника із

засудженими                                                                                                         14

Розділ 3. Методи роботи з людьми, позбавленими волі                                   18

Висновки                                                                                                                26

Список використаних джерел                                                                              28

ВСТУП

Однією із самих актуальних і соціально значимих задач, що стоять перед нашим суспільством сьогодні, безумовно, є пошук шляхів зниження росту злочинності серед молоді і підвищення ефективності її профілактики. Необхідність якнайшвидшого рішення цієї задачі обумовлена не тільки тим, що в країні продовжує зберігатися досить складна криміногенна обстановка, але насамперед тим, що в сферу організованої злочинності втягується усе більше і більше неповнолітніх кримінальних угруповань, створених підлітками, скоюються небезпечні злочини, і число їх неухильно росте. Злочинність молодіє і приймає стійкий рецидивний характер. А така криміналізація молодіжного середовища позбавляє суспільство перспектив встановлення у швидкому майбутньому соціальної рівноваги і благополуччя.

Пенітенціарна система не в змозі виконувати свої завдання, якщо не буде мати кваліфікаційних і необхідним чином орієнтованих кадрів. Ресоціалізація засуджених, які знаходяться в стані фрустрації і розчарування, потребує відповідних зусиль від персоналу для формування у засуджених навиків і здібностей для законослухняної поведінки після звільнення. Військова організація управління місцями позбавлення волі не сприяє досягненню даної мети. Приналежність тюремних працівників до силових структур викликає в них при контактах з засудженими відчуття загрози і породжує упереджене ставлення до проблем останніх. Аналогічна свідомість формується у засуджених по відношенню до персоналу: вони не можуть сприйняти, що люди, які їх охороняють і карають, можуть одночасно їх підтримувати і виховувати. Делікатним є і становище персоналу. Знаходячись між свободою і несвободою, ці люди не хочуть просто виконувати чужу волю. Вони прагнуть конструктивно брати участь в ресоціалізаційному процесі, який має на меті не тільки здійснення державної політики по відношенню до засуджених, але й участь у її формуванні.

Роль потенційної адміністрації в протистоянні злочинності суттєво відрізняється від ролі міліцейських органів. Об'єктом діяльності в місцях позбавлення волі є особи, які вже викриті у вчиненні злочинів і покарані. Тому ефективність діяльності місць позбавлення волі, на нашу думку, визначається у першу чергу профілактикою і попередженням рецидиву з боку засуджених.

Мета курсової роботи: аналіз  етичних аспектів соціальної роботи в місцях позбавлення волі.

Відповідно до мети курсової роботи ставились такі завдання:

1) вивчити формування кримінально – виконавчої системи;

2) виявити основні напрями діяльності соціального працівника в пенітенціарній системі;

3) визначити методи роботи соціального працівника з людьми позбавленими волі.

Об'єктом є основні аспекти соціальної роботи в пенітенціарній системі.

Предметом курсової роботи є основні напрями та методи діяльності соціального працівника з категорією засуджених.

Методологію дослідження  складає система наукових принципів і методів, що спираються на діалектику і досягнення вітчизняної і  світової  соціологічної  науки. Дослідження побудовано на основі системного підходу та проблемно-хронологічного методу, що дало змогу системно і всебічно висвітлювати події,факти,явища. Методи, форми і засоби  наукового пізнання спираються на принципи наукової об’єктивності, історизму. Авторкою використовувались загальні методи наукового пізнання – це методи аналізу і синтезу, теоретичний аналіз, порівняльно - історичний.

Історіографія проблеми і характеристика джерел

Для написання  курсової роботи використовувались  такі джерела [1,342]; [2,184]; [3,58]; [4,32]; [5,241]; та таку літературу [6,95]; [7,447]; [8,95]; [9,132]; [10,67]; [11,54]; [12,66]; [13,88]; [14,66]; [15,81]; [16,540]; [17,44]; [18,46]; [19,127]; [20,312]; [21,3]; [22,121]; [23,73]; [24,387]; [25,95].

У книжці Белякова Г.И. [1,342] розглядається форування  кримінально – виконавчої системи в історичному аспекті, та як соціальний робітник повинен поводити себе при роботі в пенітенціарній установі.

Бочарова В.Г. [2,184] розглядає кару, як необхідність після скоєння злочину на профессійному рівні соціального робітника. Як потрібно себе поводити, щоб допомогти в'язням стати повноцінними членами суспільства після ув'язнення.

Василькова Ю.В. [3,58] розповідає про свій досвід і методи проведення соціальної роботи з людьми позбавленими волі.

Гришко А. Д. [4,32] розповідає про актуальні проблеми в нашому суспільстві, як наша країна після незалежності створювала закони, та в чому недоліки цих законів.

Демидова Т.Е. [5,241] у цій книжці авторка розповідає, як треба соціальному робітнику поводити себе,  на що потрібно ставити акцент при роботі з в'язнями.

У навчальному посібнику Медведєва В. С. [15,81] розглядається професійна деформація співробітників пенітенціарних установ, як соціальні робітники повинні підлаштовуватися під нововведення суспільства.

Отже, аналіз джерел та літератури показує, що  автором проаналізована  і залучена до роботи  достатня кількість джерел та літератури, щоб здійснити  наукове дослідження  в рамках даної курсової роботи.

РОЗДІЛ 1

Формування кримінально – виконавчої системи:

історичний аспект

Злочин і покарання з давніх давен привертали пильну увагу прогресивних мислителів, політичних та громадських діячів, правознавців - професіоналів і філантропів, які навіть не мали юридичної освіти, але в цьому  напрямку піднеслися до найвищих висот гуманізму. Проблеми злочинності, її попередження, зменшення та усунення з неослабленою гостротою хвилюють і сьогодні світове товариство – працівників правопорядку всіх країн, юристів – правознавців, судочинців, державних і громадських діячів, усіх громадян нашої неосяжної, але вже тісної планети [6,88].

Злочин, найбільш суттєве порушення законності і правопорядку, що тягне за собою кримінальне покарання, з’явився разом з виникненням людського суспільства. Сучасна юриспруденція визначає злочин як передбачене законом суспільне небезпечне діяння (дію або бездіяльність), що посягає на громадське суспільство або державний лад, систему господарства, власність різних форм, особу, політичні, трудові, майнові та інші права громадян, а також інші діяння проти суспільного правопорядку. Сукупність ознак, при наявності яких визначене діяння вважається злочином, називають складом злочину. Головні якості злочину – його суспільна небезпечність і кримінальна протиправність. Ці ознаки відбивають політичні, ідеологічні, моральні погляди, пануючі в даному суспільстві. Від ступеню розвиненості суспільства залежить і визначення ознак злочину, міра покарання за його вчинення [2,184].

Покарання – особлива міра державного примусу, що застосовується судом від імені держави за вчинення злочину. Ідея покарання виникла ще в стародавні часи, однак в докласовому суспільстві як засіб державного примусу не існувало, діяв принцип кровної помсти («око за око, зуб за зуб»). Один із перших засобів покарання – каторга – з’явився в рабовласницькому суспільстві. З поширенням християнства виникла ідея спокутування злочину, гріха засобом покарання провини, яка в правовій формі вперше була сформульована в канонічному праві. У XVIII ст. ця думка була зафіксована в кримінальних законах  і окремих кримінальних кодексах. Метою покарання вважалося, перш за все, залякування. Міри покарання навіть за незначний вчинок були жорстокі: смертна кара, членопошкодження, тілесні покарання і т.д.

Після буржуазних революцій, у XVIII – XIX столітті, правознавці висунули положення про те, що метою покарання є безпека суспільства, однак у кримінальному праві відзначалося, що покарання – це перш за все помста. Таке положення проявилось у створенні різних пенітенціарних систем тюремного ув’язнення для осіб, вироком  яким було позбавлення волі. Всі ці системи, як зазначається в «Большой Советской Энциклапедии», спрямовані на приниження людської гідності засуджених, спричинення їм моральних і фізичних страждань. У найбільш жорстокій формі репресивний характер покарань, при чому в переважній більшості невинних громадян, виявся в період існування терористичного сталінського режиму Радянському Союзі, фашизмі в Німеччині, Італіі, де покарання виступало як засіб масового терору [1,342].

Вперше найбільше розроблена пенітенціарна система виникла  XVIII ст. в США в штаті Пенсільванія. Вона ґрунтувалася на одиночному ув’язненні, поєднаному з релігійним впливом на засудженого, виключала будь – яке його спілкування з зовнішнім світом. К. Маркс охарактеризував цю пенітенціарну систему як «….ізолювання людини від зовнішнього світу і насильницке понурення його в глибоку самотність, поєднання юридичного покарання з теологічним мучительством» [10,60].

На початку XIX століття в США в м. Оберн склалась Обернськая система, яка передбачала роз’єднання засудженних на нічний час, але встановлювала дотримання абсолютного мовчання під час сумісної роботи, приймання справи тощо.

У сучасних розвинених країнах діє прогресивна пенітенціарна система, при якій строк ув’язнення розподіляється на декілька етапів з різними умовами утримання – від більш суворих до більш більгових. Зміна умов утримання цілковито залежить від погляду тюремної адміністрації.

Ця система, яка вперше склалася у Великобританії в середині XIX століття, відмовившися від надмірностей попередніх пенітенціарних систем, зберегла численні їхні атрибути, надавши системі ув’язнення в цілому гуманні і ліберальні форми, що відповідають сьогоденним принципам демократії [13,80].

У розвинених країнах існує декілька типів прогресивної системи відбування покарання (англійська, ірландська, французька і т.п.). Всі вони передбачають 3-5 етапів відбування покарання: одиночне ув’язнення, роз’єднання засуджених на нічний час, перехідний період, коли застосовується робота засудженних по найму поза тюрмою і є , нарешті, умовне або умовно – дострокове звільнення від покарання [17,44].

В Україні у своєму становленні існуюча система виконання покарань пройшла тернистий шлях і розвивається нині, не дивлячись на всі труднощі, в тому числі і економічні. Історично кримінально-виконавча система України веде свій відлік впродовж 74 літ в рамках правового поля колишнього Радянського Союзу. Ряд дослідників умовно виділяють декілька етапів її розвитку в контексті організаційної побудови і підпорядкування:

1) з жовтня 1917 року по жовтень 1922 року місця ув'язнення знаходились у підпорядкуванні Наркомату юстиції та Наркомату внутрішніх справ (у квітні 1919 року були створені табори примусових робіт, які належали до системи НКВС).

2) з 12 жовтня 1922 року постановою НКЮ і НКВС місця позбавлення волі були передані у підпорядкування Наркомату внутрішніх справ, який здійснював керівництво ними до грудня 1930 року.

3) постановою ЦВК і РНК від 15 грудня 1930 року, у зв'язку із скасуванням НКВС, місця ув'язнення підпорядковуються Наркомату юстиції.

4) У липні 1934 року, після утворення НКВС в його відання в інтересах централізованого управління передані всі місця позбавлення волі.

5) 15 березня 1953 року ЦК КПРС, РМ СРСР, ПВР СРСР прийняли спільну постанову про заходи щодо реалізації партійного і державного керівництва в країні. При цьому виправно-трудові табори і колонії були передані у відання Міністерства юстиції України, а МВС підпорядковані тюрми, слідчі ізолятори та трудові колонії для неповнолітніх.

6) з січня 1954 року всі існуючі на той час установи пенітенціарної системи знову повністю були підпорядковані МВС.

7) Восени 1956 року було визнано недоцільним подальше існування виправно-трудових таборів. Вони були реорганізовані у виправно-трудові колонії і передані у відання Міністерства освіти України.

8) Наступного року, а саме з квітня 1957 року, місця позбавлення волі знову повернуті до системи МВС.

9) 22 квітня 1998 року Президент України видав Указ "Про створення Державного Департаменту України з питань виконання покарань (у подальшому ДДУПВП)", чим вивів установи пенітенціарної системи з системи Міністерства Внутрішніх Справ України.

Починаючи з 1964 року, існуючі заклади виконання покарань з виробничою базою та інфраструктурою. Ця робота була виконана на засоби, зароблені установами по виконанню покарань. У 1963 році прийнято Основи виправно-трудового законодавств СРСР, а в 1970 році -Виправно-трудовий кодекс України (ВТК) [14,45].