Понятя та сутність державної служби. державна служба як наука,як дисципліна

         Останнім часом у США особлива  увага в організації державної  служби приділяється впровадженню  системи вимірювання ефективності  її функціонування на основі  результатів. Це послужило стимулом  до реалізації лозунгу «робити  більше з меншими затратами»  на всіх рівнях уряду і державної  служби. Вимірювання виконання за  результатами нині стає суттєвим інструментом підвищення продуктивності праці в США. За визначенням професора П. Д. Епстейна *6, вимірювання виконання є урядовим способом визначення державної служби — чи забезпечує вона якісний продукт за помірну ціну.

         Таким чином, головне завдання  державної служби полягає в  результативному та ефективному  забезпеченні комплексної взаємопов’язаної  діяльності, спрямованої на вироблення  і втілення в життя державної  політики і рішень, здійснення  регулятивних та обслуговуючих  функцій в інтересах усього  суспільства або його окремих  сегментів. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

       5. Методологічні проблеми державної служби.

       На  сучасному трансформаційному етапі  розвитку держави наукове пізнання, роль науки в соціально-економічних  перетвореннях стали предметом  дискусій та пошуку, кінцевою метою  яких є визначення загальних закономірностей  її функціонування та розвитку. З-поміж  цих дискусій одне із чільних місць  посідають дискусії щодо вдосконалення  методології наукового пізнання.

         Розробка методологічної проблематики в широкому сенсі спрямована насамперед на ефективне та швидке досягнення наукового та практичного результатів. Концептуально-методологічний каркас, що успішно обслуговував науку протягом останніх десятиліть, у багатьох випадках неадекватний сучасним завданням. Актуальності набувають методологічні напрями новітнього розвитку наукового пізнання.

         Найближче майбутнє науки не  може визначатися екстенсивним  зростанням як самої науки,  так і її методологічного забезпечення. Але разом із тим у сукупності  проблем, що очікують свого  наукового вирішення та найбільше  хвилюють сучасне суспільство,  все вагоміше місце посідають  проблеми міждисциплінарного характеру,  з різних наукових галузей,  що не можуть бути вирішені  шляхом екстенсивного розвитку  знання, спираючись на існуючі  форми, методи та принципи пізнавальної  діяльності. Саме ці проблеми  викликають необхідність методологічного  оновлення науки. А воно не  може обмежитися рамковими умовами  окремих завдань, воно неминуче  захоплює й захоплюватиме все  наукове мислення, самі засади, на  яких ґрунтується технологія  наукової діяльності.

       Методологічна діяльність науковців спрямована не на конкретні об’єкти живого чи неживого походження, а на організацію  розумової діяльності. Так, Г. П. Щедровицький протиставив методологічну роботу конкретно-науковій та філософській діяльності за ознаками, що подані нижче.

         По-перше. Методологічна робота  включає критику, проблематизацію,  схематизацію, програмування, конструювання,  проектування, онтологічний аналіз (тобто аналіз реально існуючих  об’єктів, явищ і процесів), нормування. Її призначення полягає в обслуговуванні  всього «універсуму» людської  діяльності проектами та приписами,  методами діяльності, що перевіряється  на спроможність реалізації та  отримання практичних результатів.  Зміст методологічної роботи  не стільки в пізнанні конкретного  об’єкта, скільки у виробленні  науково обґрунтованої методики  дослідження, проектування, прогнозування,  синтезу.

         По-друге. Методологія відрізняється  від методики тим, що максимально  насичена науковими та практичними  знаннями, включає рафіноване дослідження  як чітко обмежену складову, що  підлягає унормуванню.

         По-третє. Методологія розширює  науковий підхід, створюючи складні  композиції знань з будь-яких  наукових галузей та знань  різного типу, підтримуючи спрямування  як на розподіл наукових галузей  та типів знань і відповідних  ним типів мислення, так і на  їх інтеграцію та консолідацію. Методологія призначена створювати, інтегрувати та використовувати  знання про знання.

         По-четверте. Методологія поєднує  знання про діяльність і мислення  зі знаннями про об’єкти діяльності  та мислення. У способах поєднання  міститься найважливіша особливість  методології, що визначає логіку  рефлексії, тобто логіку роздумів, аналізу та передбачення ситуації  індивідом-дослідником.

         По-п’яте. Методологія враховує  різноманітність і множинність  позицій дослідника відносно  об’єкта дослідження чи створення.  Такий підхід дає змогу врахувати різні уявлення з різних позицій щодо даного об’єкта, і тільки після цього виникає можливість поставити запитання про реконструкцію чи утворення об’єкта, не забуваючи, що онтологічне уявлення є істинним лише з історично обмеженого погляду. При цьому критерій об’єктивності, як правило, змінюється залежно від змін як зовнішніх, так і внутрішніх чинників, у тому числі часових.

         По-шосте. Об’єднання знань відбувається  не за схемами об’єкта, а  за схемами самої діяльності. При цьому інтегруються ключові  позиції, на підставі яких фахівці,  працюючи в єдиній кооперації  та над єдиним об’єктом, будують  свої уявлення про об’єкт, що  змінюється чи утворюється. 

         Методологічна діяльність визначає  ставлення до попередньої та  нової діяльності і містить  дослідження, описання динаміки  змін норм, методичну діяльність. Остання або здійснюється на  підставі фіксованих норм, або  передбачає проектування нових  засобів, або містить проектування  діяльності.

         Використання наведених аспектів  методології, що спрямовані на  реформування існуючих та створення  нових об’єктів, суттєво сприяє  підвищенню спроможності науки  вирішувати складні завдання  трансформаційного періоду розвитку  суспільства.

         Отже, методологія державної служби  як науки є, по суті, певним  способом організації дослідження  на основі використання конкретно  визначеного арсеналу державотворчого  процесу.

         Методика й методологія досліджень  визначаються, з одного боку, складністю  об’єкта і предмета дослідження  (державної служби та її компонентів), з іншого — міждисциплінарним характером самої науки.

         З огляду на складність предмета  та об’єкта державної служби, «родинних» зв’язків науки із  суміжними суспільними дисциплінами (теорією соціального управління, теорією держави та права, наукою  адміністративного права, теорією соціальної інформації, політологією, філософією, соціологією, психологією, економікою, географією, історією, етнографією, екологією, антропологією, демографією та ін.) логічним виглядає висновок щодо використання державною службою майже всіх методів з широкого арсеналу суспільних наук.

       Найвищий  рівень — це система філософських знань, що є теоретичною базою  і методологічним орієнтиром для  всіх суспільних наук, зокрема для  державно-управлінських досліджень. Це — рівень загально-методологічних основ даних досліджень. Сюди можна  віднести також методи кібернетики  та загальної теорії систем.

         Другий рівень, який можна умовно  назвати «управлінським», являє  собою систему конкретних управлінських  наук. Вони мають велике значення  у вивченні проблем державного  управління з позицій кожної  науки. Ці знання визначаються  як окрема методологічна основа  досліджень (третій рівень).

         Четвертий рівень методологічних  знань можна охарактеризувати  як спеціально-методологічну основу  державно-управлінських досліджень. Сюди віднесено низку суміжних  наукових дисциплін, зокрема загальну  теорію соціального управління, теорію держави та права, науки  адміністративного права, теорії  соціальної інформації тощо.

         Складовими методологічної бази  дослідження стали об’єктивність  та історизм, ціннісний і структурно-системний  підходи, поєднання підходів критичного  та раціонального, конструктивного,  порівняльно-ретроспективного, історичного  і логічного.

         Важливе місце у дослідженні  посідає системний підхід, якого  потребує комплексний розгляд  аналізованого феномена. Системний  підхід в українській юридичній  науці почав застосовуватися  ще в 60-х рр. ХХ ст. і одержав  розвиток уже сьогодні.

       Методологія системного дослідження і побудова реальних об’єктів ґрунтуються на використанні теоретичних конструкцій, що називаються моделями систем. Теорія систем в її сучасному розумінні  означає багаторівневу понятійну  систему, що включає різноманітні моделі систем, яким надається різна форма  — від описової до формальної. Важливим методологічним аспектом теорії систем є поняття «цілеспрямованої системи». На основі поняття моделі цілеспрямованої  системи будується низка інших  моделей, а саме моделі систем, що самоорганізуються.

       Все це може знайти відображення в плануванні кар’єри державного службовця, у  гласному просуванні по службі тощо. 

         В органі державної влади важливо створити такі умови, за яких і державний службовець як особистість, і держава як основний замовник управлінських послуг для населення, були б взаємно зацікавлені в підвищенні професіоналізму всього персоналу та конкретного працівника, у підвищенні ефективності управлінської праці. У такому разі планування та реалізація кар’єри державного службовця не можуть розглядатися тільки з погляду особистих інтересів, вони мають стати справою кадрових служб органів, їх керівників, узагалі держави.