У кого ризи світлі, у того й мова чесна

З глибини століть  долинає до нас голос мандрівного  філософа, письменника, байкаря, чия совість «мов чистий кришталь». Григорій Савич Сковорода, безсумнівно, належав до еліти українського суспільства XVIII століття. Інтелігент з широкою європейською освітою, філософ, поет і письменник, педагог, композитор, що чітко усвідомлював своє духовне покликання, він гордо заявляв: «А мій жереб з голяками!». Так, Г.Сковорода «був ... народний учитель у найширшому смислі цього слова. Він безпосередньо, в постійному єднанні з народом учив його тому, що найпотрібніше ... учив його моральності.» Сковорода повчав живим словом і писаннями, він довів, що пізнати себе самого, відшукати себе самого і знайти в собі людину — одне і те ж. «Стверділа байдужість і узвичаєний смак», на його думку, є причиною духовного убозтва людини.

Його ідеал найвищих якостей – людина з високою гідністю, яка не плазує перед тими, хто хоче поставити її на коліна. Така людина буде завжди дбати «про тіло і душу» і буде щасливою. Вірний своїм переконанням, Сковорода упевнений у тому, що щастя людини не в почестях і розкоші, а в самопізнанні, у трудовій діяльності. Треба пізнавати себе, а пізнавши – удосконалювати. Пізнаючи свої нахили, людина правильніше визначить своє місце в суспільстві й принесе найбільшу користь.

Свій високий моральний  ідеал Г. Сковорода втілював у власному житті. Для багатьох він був мандрівною академією. Його світогляд відбивав найвищий рівень розвитку суспільної думки в Україні, а життя і послідовність у дотриманні переконань служили прикладом для багатьох сучасників і нащадків.

Так, на запрошення монахів Києво-Печерської лаври прийняти духовний сан і стати «стовпом церкви й прикрасою храму» Сковорода відповів, що «я стовпотворіння примножувати не хочу, досить й вас, стовпів неотесаних у храмі Божому». Подібна іронічна відповідь прозвучала і на пропозицію з боку Катерини II стати придворним філософом: «Мені сопілка і вівця дорожчі царського вінця».

Високу оцінку життю і творчості Сковороди  дав Павло Тичина: «Великий наш  філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовністю глибоку і щодо світогляду свого – чисту та моральну…»

      Не поет, бо це ж до болю мало, 
     Не трибун, бо це лиш рупор мас, 
     І вже менш за все “Кобзар Тарас” 
     Він, ким зайнялось і запалало. 
     Скорше бунт буйних майбутніх рас, 
     Полум’я, на котрім тьма розтала, 
     Вибух крові, що зарокотала 
     Карою за довгу ніч образ.

Так геніально  про генія сказав український  поет Євген Маланюк. Геніально, але, безумовно, не повно і не вичерпно. Бо скільки б ми не читали-перечитували “Кобзар”, скільки б не дошукувалися суті і глибини його слова, все одно осягнути це дивовижне явище під назвою «Тарас Шевченко» не вдається. Більш як півтораста літ уже вчені мужі, творці і знавці художнього слова прагнуть розгадати таїну Шевченка, а вона, мовби жар-птиця, осяває кожного своїм гарячим крилом, але до рук не дається, як не піддається спрощеному тлумаченню, а доступна тільки душі, вічна істина про вищу, божественну мудрість, яка панує над нами, чи біблійна істина про те, що на початку було Слово.

“У кожного  народу є свої співці-провидці, в  серця яких, мов у той океан  могутній, вливаються усі радощі й  болі, вся мудрість народу” (Павло  Тичина). 

Наближенням до таємниці Шевченкового слова є наше розуміння сучасності, актуальності його поезії. Здається, що не рядок, то з самого серця, що не строфа, то енергія чуття і мислі, що не вірш, то про нас, українців, учорашніх і нинішніх. 
     

     Встає хмара з-за лиману, 
     А другая з поля; 
     Зажурилась Україна — 
     Така її доля! 
       (“Тарасова ніч”)

Але 
                                       Не вмирає душа наша, 
                                       Не вмирає воля... 
     І щоб здобути цю волю, оспівану й виболену Шевченком, брали не лише до рук зброю, а змагалися з неволею і неправдою, викривали лукавство антинародних правителів його праведним, пророчим словом. 
         Світе тихий, краю милий, 
         Моя Україно, 
         За що тебе сплюндровано, 
         За що, мамо, гинеш? 
          («Розрита могила»).

У його слові не тільки протест і зневага до лукавих і нечестивих. Він освятив нас любов’ю і вірою в те, що  
         Встане Україна 
        І розвіє тьму неволі, 
        Світ правди засвітить, 
       І помоляться на волі 
         Невольничі діти!.. 
          («Стоїть в селі Суботові...»).

Шевченко був  державником, старався розбудити свідомість нації, допомогти їй збагнути, що без  України навіть найталановитіші  не позбудуться статусу малороса і раба. Актуально звучать слова  поета:

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Шевченка знали, поважали, з ним дружили графи  й князі. Він міг мати прекрасну  кар’єру, якби забув про Україну  і не плакав над її долею та не закликав націю спам’ятатися і поламати ярма неволі. Але Кобзар свідомо  вибрав мученицький шлях і українську Голгофу.

Свідомо зійшли на Голгофу  й два Василі – Стус та Симоненко. Душі їхні, сповнені любов’ю до цілого світу були відкриті красі, а серця  виповнювалися болем через страждання українського народу. Обидва Василі не терпіли брехні, вони були максималісти-правдолюби, що в радянській державі, яка вся трималася на облуді і фальші, було рівнозначно смертному вироку. Василь Симоненко висловив своє життєве кредо в таких рядках:

Люди всі  по-своєму уперті:

Народившись, помирає  кожна,

А живуть століття після смерті

Ті, що роблять  те, чого «не можна».

Співзвучні  йому рядки Василя Стуса:

І зважитись  боротися, щоб жити ,

І зважитись  померти, аби жить.

Василь Стус додає ще про своє призначення: «І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природнє почуття зненависті, звільняється від неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це насамперед добродій.»

І Василя Стуса, і Василя Симоненка об’єднувало  оте шевченківське побажання  – бути Людиною. Боронили вони свій народ всім своїм життям і навіть по смерті. Як тут не нагадати відомі рядки Симоненка:

 

Ти знаєш, що ти – людина?

  Ти знаєш про це, чи ні?

І співзвучне у  Стуса:

Як страшно  відкриватися добру,

Як страшно  зізнаватись, що людина

Іще не вмерла в  нас.

Стус і Симоненко  стали на шлях проповідування Слова, шлях особистої трагедії мучеництва, наблизивши до України волю.

Мужній та непоступливий  характер й у Ліни Костенко. Напрошується порівняння з іншими великими її попередниками  – Тарасом Шевченком і Лесею Українкою. Поетеса – прямий духовний нащадок Шевченка, Лесі Українки, Франка. Поетів такого масштабу, такого дарування народжується мало – один-два на століття. Вона наближена до істини. У неї абсолютний слух до «голосу віків». Вона глибоко розуміла зло тоталітарної системи. Можливо, як нікому іншому їй відкривалась загроза, яку несла ця система самому існуванню нації. Думається, що глибоке розуміння небезпеки, яка нависла над нацією, зробило Ліну Костенко не здатною до конформізму. Їй була відома істина і тому вона, як, можливо, ніхто інший, відчувала, що далі відступати нікуди, бо далі – провалля.

Окрім того, треба  врахувати ще одну річ: Ліна Костенко – поет у найповнішому справжньому  розумінні цього слова. А це означає, що в неї загострене розуміння краси. Поняття краси стосується всього духовного і матеріально сущого у цьому світі. Є краса природи, краса слова, краса думки, краса почуття, краса вчинку… Саме на підґрунті возведеної до культу краси (у всіх її виявах) і постають її поетичні шедеври. На принципах краси будується і етична позиція Ліни Костенко. Вона органічно не приймає зраду моральну  безпринципність, усілякі поступки злу…  – все це у її розумінні є потворним…Нескореність Ліни Костенко перед тоталітаризмом – це її людський подвиг, який потребує відповідного осмислення. Залишаючись нескореною, вона зберігала не тільки власну честь і гідність, а й честь і гідність рідної літератури.

 

 

 

4. СИЛА ВПЛИВУ НЕВЕРБАЛЬНИХ ЗАСОБІВ СПІЛКУВАННЯ

Жести й манери повинні бути як мимовільні наслідки сердечних рухів, а не навпаки.

Ф. Вейсс

Найуніверсальнішим  і найефективнішим засобом інформаційного зв’язку між людьми є словесне мовлення. Проте спілкування відбувається не завжди і не тільки за допомогою  слів, поєднаних у висловлювання. Люди використовують для комунікативного зв’язку цілу низку невербальних засобів. Це передусім знаки тіла: погляди, міміка, пози, рухи, відстань. Це також системи штучних знаків, створених людством на шляху його розвитку, наприклад, транспортна сигналізація, символи різних наук (математики, географії), знаки спортивного суддівства.

Мова тіла здебільшого  не усвідомлюється, тому мовцеві в  невербальних реакціях важче прикидатись  і фальшивити, ніж у словесному мовленні. Ця ж мова може збуджувати довіру співрозмовника, заохочувати його до спілкування, до відкритості та відвертості. За даними американських учених, приблизно 55% інформації ми отримуємо від невербальних знаків, які супроводжують мовленнєвий акт (міміка, жести), 38% дають нам голос, висота тону, тембр і тільки 7% – зміст сказаного.

Особливий вплив  на людину мають жести. Вони являють  собою вияв думок, емоцій. Звичайно, жести виникають мимовільно, але  вони піддаються контролю і керуванню. «Рука тільки тоді повинна діяти, коли слід доповнювати поняття» (М. Сперанський).

Не варто  надмірно жестикулювати. Адже це –  негарно. До того ж складається враження, що мовцю бракує слів, інтелекту. Також  може виникнути непорозуміння внаслідок  неправильного тлумачення жестів (особливо, коли йдеться про ділову розмову з іноземними партнерами). Так, наприклад, загальновідомий жест-символ «ОК» – американський знак «усе добре» (великий і вказівний пальці створюють букву «О»). Але у Франції цей жест означає «нуль», а в Японії – гроші.

Поцілунок у  маківку у Саудівській Аравії  означає вибачення. В Йорданії проведення по зубах великим пальцем символізує обмеження фінансових можливостей. Якщо у нас піднятий вгору великий палець символізує найвищу оцінку, то в Греції цей жест означає вказівку замовкнути.

Отож, щоб оволодіти тонкощами жестикулювання – треба, перш за все, навчитися керувати власними жестами. Досвідчений мовець добре розуміє їх доцільність за будь-яких обставин. Наприклад, у студентській аудиторії, на громадських зборах, в офіційній розмові чи приватній – тобто, «вловлює з першого погляду Горацієве: «те, що личить обставинам».

Корисними є  рекомендації американського дослідника Поля Сопера щодо жестів під час  спілкування:

• Жести мають бути мимовільними.
• Жестикуляція не повинна бути безперервною.
• Керуйте жестами.
• Урізноманітнюйте жестикуляцію.
• Жести повинні відповідати своєму призначенню. Кількість та інтенсивність їх повинні узгоджуватись з характером повідомлення і співрозмовників.

Також цікавими є групи жестів, що їх зафіксували  американські дослідники Д. Ньєренберг і Г. Калеро. Зокрема, жести відкритості і щирості (це розкриті руки долонями вгору). Використовують цей жест для вияву емоцій, відкритості, щирості. Жести домінативності (підлеглості). Вони спостерігаються при взаємодії начальника з підлеглим. Тут перевага може виражатися у вітальному потиску. Скажімо, коли людина потискує руку і повертає так, що її долоня зверху вашої – безперечно, її перевага. А якщо людина подає руку долонею вгору – означає готовність її прийняти роль підлеглого.

«Рука доповнює думки, які не можна висловити» (М. Сперанський).

Але часто буває, що вираз обличчя говорить значно більше, ніж жести. «… Мова обличчя  завжди була визнана найтоншим тлумачем позувань душевних. Часто один погляд, одне опускання брови говорить більше, ніж всі слова оратора, а тому він повинен вважати найістотнішою частиною свого мистецтва вміння настроювати обличчя відповідно до мовлення; а особливо око – орган душі настільки сильний, настільки й виразний, як і мова, – повинно слідувати за всіма його рухами і передавати слухачам почування його серця» (М. Сперанський).

Діловій людині слід навчитися читати вираз обличчя  співрозмовника. Кажуть, що у словах відтворюється думка, створена мозком людини, а на обличчі – думка  природи, що сформувала конкретний психічний  тип. Внутрішній стан людини: подив, страх, гнів, презирство, роздратованість, радість, сум – віддзеркалюються у виразі обличчя людини навіть попри її небажання показати це.

Рот не так часто  виражає експресію настрою. Комунікативними  крайнощами є міцне стискування губ, закопилювання губ, широка усмішка (американці), ввічлива посмішка (східні народи). Під час зустрічі усмішка знімає настороженість перших хвилин і сприяє впевненому та спокійному спілкуванню. Вона виражає радість зустрічі, свідчить про дружнє налаштування. Усмішка супроводжує і слова вітання. Усмішка, як і всі засоби невербального спілкування, виражає багато відтінків переживань: дружня, іронічна, несмішлива, зневажлива тощо.

Усмішки на обличчях британців, скандинавів або німців позначають прогрес у переговорах, але вони можуть виражати знічення чи гнів, якщо усміхаються японці.

Міміка мовця  – це чудовий стимулятор аудиторії. Вона здатна передавати радість, рішучість, іронію. Знаменитий оратор А. Коні писав, що «у доброго ритора обличчя говорить разом із язиком».

Не менш важливими  для мовця є рухи. Той, хто виступає, може переміщатися залежно від обставин та приводу зібрання. Тут треба  бути особливо обережним, і, передусім,  думати чи «походжання» не заважатиме слухачам сприймати інформацію, чи не дратуватиме їх, і чи доречно це робити взагалі. Але ж не варто й стояти нерухомо, вчепившись в трибуну. Заклякла поза та обличчя мовця створює атмосферу напруженості й дискомфорту.

Невербальна комунікація  є комплексним процесом. Отож, щоб  не виникало непорозумінь під час спілкування, треба узгоджувати несловесні засоби зі словесними.

«Як багато може означати вираз душевних рухів в  очах, легкий порух руки,… погляд! …Ними часто робить оратор в одну мить такі дії, яких не зробила б  поєднана сила діалектики й красномовства відбірними словами» (К. Віланд).