Історія розвитку красномовства

       Другий  період піднесення риторики в Україні  припадає на кінець ХУІІ - початок ХУІІІ  ст. Це часи розквіту риторики як навчальної дисципліни, коли вона викладалась  у Києво-Могилянської академії:

       "У  класі риторики студенти опановували  мистецтво складання промов, які  могли виголошуватися у найрізноманітніших  випадках: на святах, зустрічах, прощаннях, святкуваннях іменин, весіллях, похоронах тощо. Крім того, вони вчилися мистецтва складати найрізноманітніші послання. Практичне застосування знавцями риторики відбувалося й під час різних судових розборів, суперечок тощо, коли було необхідно довести права тієї чи іншої сторони, кваліфіковано провести захист. Студенти, які добре опанували поетику та риторику, мали змогу поліпшити своє матеріальне становище за рахунок підробітків у багатих міщан".

       У Києво-Могилянській академії студенти вивчали риторику протягом одного року. Кожний викладач, який читав даний  курс, обов'язково писав власний  підручник з цієї дисципліни. Більше того, якщо він у другий раз викладав риторику, то його підручник зазнавав значних змін.

       На  сьогоднішній день збереглося 127 курсів риторики, що були складені й прочитані  в Києво-Могилянській академії. Певний розквіт курсів риторики припадає на кінець ХУІІ - початок ХУІІІ ст. Переважна  їх більшість мали світський характер. Питання гомілетики, церковно-богословського красномовства розглядались досить побіжно, як правило, наприкінці курсу  поряд з іншими типами промов. Зразком  для підручників була антична  теорія красномовства, насамперед доробок  Арістотеля, Цицерона, Квінтіліана. Курси  риторики складались із п'яти розділів: винахід, розташування, словесне вираження, запам'ятовування і виголошення. Крім того, велика увага приділялась теорії трьох стилів: високого, середнього і простого. Кожним з них рекомендувалось  користуватися, виходячи з критерію доречності.

       На  риторичні курси суттєво вплинули також думки античних і ренесансних  теоретиків про те, що філософія  є найважливішою частиною загальної  освіти оратора. Однак основу семи вільних  мистецтв складало, все ж таки, красномовство.

       Характерною рисою риторичних курсів, що читались в Києво-Могилянській академії, була їх практична спрямованість. У них  давались поради щодо складання промов з будь-якої нагоди. В ті часи на різноманітні урочистості, як правило, запрошували  оратора як почесного гостя. На риторичні  курси суттєво вплинув ренесансний  ідеал "універсальної людини", людини високоосвіченої, знавця багатьох наук, що вміє втілити свої знання в  блискучих промовах.

       Одним із найвидатніших професорів риторики Києво-Могилянської академії з 1706 р. був  Феофан Прокопович (1677-1736). Він розглядає визначення риторики, які пропонувались різними античними авторами, і вважає найбільш вдалим таке визначення, яке належить Квінтіліану. Тобто риторика - це вміння добре говорити. Метою оратора, на думку українського ритора, є переконувати мовою, а завданням так складати промову, щоб вона переконувала слухачів.

       У цілому концепція риторики, яку пропонує Ф. Прокопович, прагне певним чином  поєднати традиції Арістотеля та Квінтіліана. Адже промова оратора повинна  не тільки переконувати, показувати, що відповідь на важливі питання  є правильною. Вона повинна також  викликати почуття насолоди у  слухачів. Завдання оратора полягає  не тільки в тому, щоб інформувати, а й зворушити аудиторію. Тлумаченню почуттів присвячена ціла книжка в  курсі риторики. Діяльність оратора  оцінюється передусім тим, наскільки  ефективною була його промова.

       Розвиток  риторики в Україні в ХІХ - поч. ХХ ст. являє собою доволі строкату картину. Перебування нашої країни в складі Російської та Австро-Угорської  імперій не давало можливості розвитку навіть української мови. Як відмічають дослідники:

       "...мовами  освіти, церкви, юриспруденції була  російська, німецька, польська чи  церковнослов'янська".

       Тобто у цей період красномовство розвивається не рідною мовою. Варто відмітити  певне піднесення судового ораторства, особливо після судової реформи  в Російській імперії 1864 р. Після  запровадження суду присяжних відповідно до цієї реформи значно зростає інтерес  до публічних змагань між прокурорами  та адвокатами.

       Новий спалах у розвитку української риторики відбувається вже в період розбудови  нашої незалежної держави. Останнім часом інтерес до даної науки  в Україні все більше зростає. Володіння навичками ораторського мистецтва на сьогоднішній день є  необхідною умовою сучасного фахівця  в будь-якій сфері. Опануванню риторики сприяють підручники С. Д. Абрамовича, Л. І. Мацько, В. В. Молдована, Г. М. Сагач  та інших авторів, що вийшли друком наприкінці XX - початку XXI ст.

3. Риторика Давньої Індії

       Культура  Стародавньої Індії — одна з найбагатших  і найцікавіших культур світу. Постала  вона як синтез культури місцевих племен і напівкочових племен аріїв, які  завоювали Індію в середині II тис. до н. е.

       Тут існувала багатюща релігійна, наукова  та художня література на численних  мовах Індостану. Домінувало поетичне слово: навіть історія подавалася як насичені поезією сказання (пурана), оскільки реальність потрактовано в  індуїстській релігії як Майю (ілюзію).

       Водночас  у Стародавній Індії сформувалася й одна з найбльш значних у  світовому масштабі науково-філологічних шкіл. Літературну мову (санскрит) упорядкували Па-ніні та інші вчені. Давньоіндійська думка висунула навіть теорію художньої літератури. Існували теоретичні посібники ("Поетичні прикраси" Бхамахи, Дхваньялока Ананда-вардханн та ін.).

       Риторичне й художнє тут звичайно не розрізняли, фонетичні та стилістично-синтаксичні  прийоми, що розгля далися як прикраса мови, ототожнювали з атрибутами художнього слова. Та давньоіндійська поетика  містить елементи, які цілком можна  трактувати і як риторичні прийоми. Так, у Дхваньялоці фігурують  такі фундаментальні категорії, як раса і дхвані: раса означає "смак" (або  почуття); дхвані — обігрування багатозначності  слова; обидві категорії можуть бути реалізовані як в поетичному, так  і в риторичному тексті.

       Додамо, що переможця в університетському  диспуті в Індії прийнято було з почтом провозити на слоні, а  того, хто програв у цьому змаганні, посипали брудом і тяжко лаяли  — статус риторики, отже, був тут  дуже високий...

       * * *Юридична риторика знайшла своє  літературне втілення в законах  Ману та деяких інших подібних  кодексах, їх не варто ідеалізувати: тут закріплено й соціальне  гноблення, і чисто расистські  принципи (диференціація "чорних" і "білих", поділ на варни  — жерці, воїни, простолюд і  принижене чорношкіре населення), причому якщо представник нижчої  касти скаже щось проти жерця-брахмана  —

        "залити йому рота розплавленим  сріблом"). Але закони Ману закликають  і захищати слабких від сильних.  Оплотом справедливості вважають  царя:

       "Якщо  не було б послуху перед  владою, дикі звірі та птахи  нищили б жертви і роздирали  б людей на шматки, ніхто не  вивчав би Вед, не доїв би  корів, дівчата не виходили  б заміж, були б розірвані  всяк

       і узи і панував би загальний  розбій"1.

       Політична риторика Стародавньої Індії, як і на всьому Сході, реалізувалася передусім  у царських написах. Наприклад, цар  Ашока, який запровадив в III ст. до н. е. буддизм, декларує нові моральні норми, заперечуючи жорстокість і розлюденість старих традицій:

       "Сумний  улюбленець богів з тих пір,  як завоював Ка-лінгу. Бо невідворотно  захоплення ще непідкореної країни  супроводжується вбивством, загибеллю  або полоном людей. І від  цього улюбленця богів мучить  печаль, тужливі думки й тяжкі  думки"2.

       Глибока філософічність і яскрава образність, характерні для стилю священних  книг — Вед, започаткували релігійну  риторику Індії. Водночас місцева культурна традиція базувалася на обожненні сил природи, на самоспогляданні.

       В обох системах слову надавалася магічна  роль. З огляду на це брахмани довго  не записували тексти Вед, оскільки неправильна  вимова могла б, на їх думку, спотворити задум того, хто висловлюється, спричинити в космосі небажані вібрації. "Зосередження розумової і, отже, мовної праці в  касті брамінів створило пріоритет  літур-гічної та навчальної мови перед  всіма іншими видами мовлення"3.

       У гімнах Вед релігійна риторика представлена широко й змістовно. Недарма тут  вшановували богиню Бач ("слово") — "царицю богів". Вона вважалася  покровителькою мудрості і красномовства. Пізніше Вач стали ототожнювати з Сарасваті, образ якої здавна пов'язували з водами.

       Часом риторика Вед сягає високого рівня  філософського узагальнення. Таке, наприклад, потрактування категорії  Атман — індивідуально-духовного  начала, яке вміщує Брахмана — божественно-загальне, подібно до того, як глечик вміщує повітря.

       Особливим є красномовство та поетичність  замовлянь і заклинань, що складають  четверту книгу Вед — "Атгарваведу". Була широко представлена й дидактична риторика: "І серце спільнеє, і  розум, і засіб від ворожнечі  дарую, Як матері мале теля. Нехай буде відданий син батькові, Згідний з  матір'ю у всьому, Нехай чоловіку мовить дружина Медові слова кохання" (в оригіналі — вірші).

       У розвитку релігійної риторики Індії  слід виділити тексти буддизму, який надавав  величезного значення слову, що аналізувало  екзистенціальні проблеми людини:

       Давньоіндійському релігійному красномовству властивий  особливо жорсткий ритуалізм, виголошення  з теургічними цілями раз назавжди затверджених формул, ще й з детальним  дотриманням законів фонетики. "Яджус" — жертвенна формула, що ніколи не мала б бути порушеною, і жрець, який її виголошував, виступав як уособлення певного божества; він також мусив  контролювати правильне читання  священних Вед.

       Судячи  з художньої літератури, красномовство  було невід'ємною частиною побуту Давньої  Індії. На багатьох сторінках давньоіндійських книг ведуть напружені діалоги, сперечаються, доводять своє чоловік із жінкою, суддя  з підсудним, володар зі слугою, мудрець  з невігласом тощо (книга повчальних і розважальних історій "Панчатантра" та ін.). Але традиційні формули, подібні  до формул релігійного культу, визначали  й тут характер красномовства.  

       Література: 

1. Абрамович  С. Д. Щікалькова Н. Ю. «Риторика». - Львів, 2001.

2. Абрамович С. Д. Риторика та гомілетика. - Чернівці, 1995.

3. Грушевський М. Історія України-Русі. - К., 1991. — Т.1. — До початку XI віка. — К.: Наукова думка, 1991.

4. Коваленко  С. Н. «Сучасна риторика» - Тернопіль, 2007.

5. Рождественский Ю. В. Теория риторики. — М., 1997.

6. Сагач Г.  М. «Риторика» - К, 2000.