Історія розвитку красномовства

Міністерство  освіти і науки України

Українська  інженерно-педагогічна академія 
 
 
 

кафедра педагогіки і методики професійного навчання

Реферат

на тему:

  «Історія розвитку красномовства» 
 
 
 

Виконала:

студентка групи ДТ-Т9-1

Ізвекова  Наталія Дмитрівна 
 
 
 
 

Харків 2011

План 

1. Риторика  Давньої Греції.

 

2. Риторика  Київської Русі та України.

 

3. Риторика  Давньої Індії.

 

1. Риторика  Давньої Греції

       Розвиток  риторики в Давній Греції у V—IV ст. до н. е. пов'язаний з епохою софістики  і цим вченням стимулювався. Як філософське вчення, що виникло на етапі розпаду, руйнування міфологічної свідомості, яка вже відходила, і ще не зміцнілих науково добутих знань про світ, тому що експериментальна база природничих наук була слабкою, софістика заперечувала об'єктивну істинність (вона нічим не могла її довести) і сповідувала релятивізм та скептицизм. Іншими словами, софістика піддавала сумніву можливість вірогідного пізнання істини, існування надійних критеріїв істини і взагалі критично-недовірливо ставилася до спроб її пізнання, тому спрямувала увагу на ближчий, конкретніший і доступніший об'єкт пізнання—людину, її розум і духовну сферу.

       Софісти (в перекладі з грецької — учителі  мудрості, майстри), виходячи з ідеї, що об'єктивної істини немає, а може бути тільки суб'єктивне судження про істинність, проголосили, що істинною буде та думка, яка переконливіша. Тому вчителі софістики своє завдання вбачали в тому, щоб навчити переконувати інших, вміти навмисне робити думку, ідею слабкою або сильною. Для того щоб виробити в учнів уміння переконувати слухачів, використовувалися два основні засоби впливу: мистецтво міркування (діалектика) і мистецтво спілкування (риторика). Хто оволодіє цими мистецтвами переконувати, той зможе домогтися успіху в тогочасному демократичному суспільстві Афін, той стає "громадською" людиною. Зрозуміло, що у зв'язку з цим зростала роль риторики як науки переконання.

       На  розвиток риторики впливали філософські  школи софістів: діалектики, елеати, піфагорійці.

       Основою діалектики є ідея вчення Геракліта  Ефеського (кінець VI—початок V ст. до н. е.) про рух і змінність світу ("все тече, все змінюється"). Софісти поширили цю ідею на речі та людей, на те, що про будь-яку річ і про все може бути кілька думок і з різних, часом взаємовиключних, позицій. В дію мав вступати доказ, спрямований на переконливість певної думки. Мистецтво доказу породило логіку, яку Арістотель пізніше оформить як науку.

       Елеати  відстоювали багатоманітність думок, скептицизм стосовно істини і намагалися утверджувати свої думки за допомогою  гімнастики розуму, майстерної вибудови доказів.

       Піфагорійці під впливом вчення Піфагора про гармонію небесних тіл шукали гармонію в людині і знаходили її через мову, формували засобами мови, звучання, ритму, стилістичних прикрас.

       Софісти багато зробили для розвитку мови і мовознавства, риторики й етики. Протагор першим сформулював правила  граматики й орфоепії (зрозуміло, що тодішня граматика не мала сучасного  вигляду), поділив слова на частини  мови, ввів поняття способу дієслів і назвав чотири способи. Як свідчить Арістотель, Протагор розділив "роди імен... чоловічий,жіночий, середній".

       Нарешті, софістика зробила основне: до існуючої родової елітарності (за походженням, належністю до певного, зокрема аристократичного, роду) додала і вивищила елітарність за освітою і знаннями. В демократичній державі кожний має право висловити свою думку у відкритій публічній дискусії і думка його може бути сприйнята, але він має подбати про свої освіту і знання.

       Для того щоб зрозуміти, чим був викликаний та як підтримувався такий інтенсивний і пишний розвиток риторики в Давній Греції, треба звернути увагу на кілька передумов. Однією з них є змагальність, яку фахівці з античності називають фундаментальним принципом грецької культури, настільки вона пронизувала грецький менталітет. Намагаючись довести свої переваги, давні греки змагались у всьому навіть з богами. На Олімпійських іграх, що, на думку вчених, почалися з 776 р. до н. е. і перетворилися на унікальну подію політичного й культурного життя Давньої Греції, організовувалися не тільки спортивні змагання, а й мистецькі: за лаврові вінки переможця змагалися в майстерності поети, скульптори, музики, художники, оратори. Відомо, що там виступали оратори Платон, Демосфен, Сократ.

       Другою передумовою зародження й успішного розвитку риторики можна вважати те, що риторика виникла не на порожньому місці. До риторики вже існувала усна традиція ліричної та епічної поезії.

       Очевидно, для поширення риторики мало значення й те, що в VII—V ст. до н. е. у греків був культ живого, а не писаного слова. Цінувалося живе звертання до колективу (воїнів, ремісників, міщан) із закликом діяти. Виникає жанр стройових пісень воїнів (ембатеріїв). Є свідчення про те, що давні греки не знали читання "про себе", а читали тільки вголос. Більшість писемних пам'яток, що дійшли до нас, мали живомовне походження і призначення.

       Однак головною передумовою розвитку риторики був демократичний устрій Давньої  Греції: верховний суд, народні збори  і рада п'ятисот.

       За  часів Солона був створений суд  присяжних, суддею якого міг стати будь-який громадянин держави. Позивач сам був слідчим, а відповідач—захисником. Усе це відбувалося без ділових паперів, тільки в живих промовах. Якщо немає позивача чи відповідача, його замінювали родичі, близькі люди, друзі. Після заслуховування сторін таємним голосуванням виносився вирок. У таких ситуаціях рішення суду присяжних залежало від того, яке враження на суддів справлять промови позивача і відповідача, хто зможе засобами живого слова більше переконати суддів у своїй правоті.

       Так у суспільстві виникла гостра, життєво необхідна потреба в  красномовстві і зростав попит  на риторів-учителів красномовства та риторичні школи. Суспільство стало цінити тих, хто вміє себе захищати, добре говорити, гідно триматися перед публікою.

       Другою  демократичною інституцією біли Народні збори ,на яких висловлювати свою думку мали право всі вільні громадяни, а оскільки таких громадян було тисячі, то зростали вимоги до промовців, які мали володіти ораторською майстерністю, щоб утримувати увагу аудиторії.

       Третьою демократичною інституцією Афін була створена Солоном рада п'ятисот, яка мала готувати справи для слухання їх на Народних зборах. Пізніше ця рада п'ятисот стала основним адміністративним органом Афін, колегіально приймала рішення, де також дуже важливим було вміння промовця переконати слухачів.

       Отже, красномовство стало в Давній Греції невід'ємною ознакою політика, судді, державця.

       Першим  з великих ораторів Афін був Перікл. Завдяки своєму хисту красномовства йому вдалося керувати Афінами впродовж 40 років, за що він одержав титул вождя афінської демократії. Його промови відзначалися логікою і впевненістю у правоті. Наступним грецьким оратором був Клеон. Прийшов до влади як демагог (у перекладі з грецької означає "вождь народу"), служив натовпу.

       Проте риторика починається не стільки з самого красномовства, як з того періоду, коли настає усвідомлення того, що красномовству можна і треба вчитися. Красномовство набуває інтелектуальної сили. Ним починають займатися філософи-софісти (вчителі майстерності). Вважають, шо риторика зародилася на Сицилії, де поет Емпедокл очолив демократичний рух проти тиранів, виступав у ролі судового оратора.

       Його  послідовниками були Корак, Лісій і Горгій. Корак задумав за допомогою слова схилити демос до добрих слів, але з часом залишив громадську роботу і відкрив школу, щоб учити інших того, чого сам набув у судовій практиці. У школі він підготував хрестоматію зразків, які можна вставляти в промову. Його учень Лісій (бл. 459—380 рр. до н. е.) продовжив цю ідею і створив теоретичний посібник техне, в якому були поради щодо побудови промови* Сам же Лісій написав понад 400 промов, з яких збереглося кілька десятків. Як прихильник афінської демократії Лісій писав пристрасні політичні промови, викриваючи злочини олігархів проти народу й держави. Його промови були емоційними, конкретними, писаними від імені зневаженої простої людини (інваліда, ремісника).

2. Риторика Київської Русі та України

       Про дописемний (дохристиянський) період давньоукраїнського красномовства можна робити хіба що гіпотетичні висновки. Але відомо, що і в ту пору йому приділяли  увагу. Це мало глибинні корені. Ще Геродот  писав про "скіфів-землеробів", що вони всі виголошували біля царського  вогнища присягу цареві, й в  цьому акті поєдналися установки  на політичне та юридичне красномовство.

       З виділенням слов'янства як такого з  індоєвропейської спільноти, в найдавніших  фольклорних творах фіксуються промови, з якими князі зверталися до дружинників, до іноземних послів і власного народу. Відомо, що існувало судове красномовство: в процесі княжого суду можна  було й звинувачувати, й оборонятися словом. Щоправда, якщо довести правоту було неможливо, з відчаю людина хапалася за розпечене залізо (так званий "божий суд" — вважалося, що той, хто говорить правду, ушкоджений не буде).

       А ось відомостей про релігійне  красномовство язичницької Русі до наших днів не дійшло, хоча, за свідченнями  старовинних істориків, волхви-жерці  язичницьких культів мали сильний  вплив на князів.

       Язичництво  на праукраїнських теренах не дозріло  до створення власної розвиненої міфології, тим більше — до втілення її в літературі та мистецтві. Культурна  робота в її сучасних формах одразу ж почалася в Україні як утвердження  християнської ідеї, що наклало відбиток на весь -духовний склад українського народу та його культуру.

       Саме  слов'янський переклад Біблії став помітною віхою у розвитку риторичного мистецтва України—Русі. А оскільки й майже вся середньовічна християнська література, зокрема візантійська, за жанровим своїм складом переважно була не художньою, а риторичною (проповіді, трактати, житія, літописи-хроніки тощо), то й засади давньоукраїнської словесності були саме риторичні. Ораторське мистецтво Київська Русь пізнала з кращих зразків візантійської літератури та літератур південних слов'ян, що формувалися під візантійським впливом. А там, як відомо, існувала струнка й розвинена та розгалужена система ораторських жанрів і розгалужена теорія риторики.

       Політичне красномовство київського періоду, очевидно, набуло значного розвитку. У  найвидатнішій пам'ятці давньоукраїнського письменства — літописі Нестора, відомому під назвою "Повісті  тимчасових літ", — імітовано  промови давніх державних діячів, що, очевидно, написано не стільки літописцем, скільки записано на основі фольклорних  переказів, що дбайливо фіксували найважливіші міркування і слова з цих промов. Завдяки Нестору, можна зробити  висновок не лише про пафос слова, а й про важливі особливості  тогочасного красномовства.

       Відомі  також видатні оратори Київської  Русі, наприклад: митрополит Іларіон (XI ст.), Климент Смолятич (XII ст.) та Кирило Туровський (XII ст.), які жили в Києві  або ж були вихідцями з нього.

       Церковне  красномовство київського гатунку  довго тримало свій високий рівень. Одним з найяскравіших його прикладів  є "слова" епіскопа Серапіона Володимирського, виголошені в годину татарської навали в Дмитрівському соборі м. Володимира, де владика Серапіон перебував на кафедрі всього один рік (до смерті), переїхавши сюди з Києва. Але за цей  рік він створив високі зразки трагічного гомілетичного стилю, які  навіки увійшли до скарбниці давньоукраїнської  риторики.

       Українська  риторика має досить глибокі історичні  корені. Остаточне формування ораторського мистецтва відбувається вже в  епоху Київської Русі. Досить важливим чинником у цьому процесі було, звичайно, прийняття християнства. Разом з ним приходить і  мистецтво красномовства, збагачене  потужною античною та візантійською  традицією.

       Саме  тому Київська Русь залишила видатні  пам'ятки насамперед гомілетичного  красномовства. Досить відомою є  проповідь руського митрополита  Іларіона (XI ст.) "Слово про закон  і благодать".