Лекции по "Риторике"

ТЕМА: ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО В УКРАЇНІ

 

          Матеріали  до  лекції №2

 

1. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь).

2. Українське красномовство у XIII-XVIIст.

3. Київська школа риторики XVII-XVIIIст.

4. Українське риторичне слово за часів панування Російської та Австро-Угорської імперії.

5. Красне слово Т. Шевченка — взірець ораторського мистецтва.

6. Функція ораторства  у сучасному світі.

 

1. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь)

 

За часів  Ярослава Мудрого Київ стає міжнародним духовно-культурним центром.

 У найдавніших фольклорних творах зафіксовано промови, з якими князі зверталися до дружинників, до іноземних послів та власного народу.

Оскільки майже вся середньовічна християнська література, зокрема візантійська, за жанровими ознаками була не художньою, а риторичною (проповіді, трактати, житія, літописи-хроніки тощо), то й засади давньоукраїнської словесності були саме риторичні. Ораторське мистецтво Київська Русь пізнала з кращих зразків візантійської літератури та літератур південних слов’ян, що формувалися під візантійським впливом. А там, як відомо, існувала чітка й розвинена система ораторських жанрів.

 Особливо  популярними були Псалми, Притчі,  а також богослужебні варіанти Євангелій, які протягом століть служили основою для навчання, думок і вчинків тисяч людей. Відомі були також твори Отців Церкви та ряд житій святих, твори на історичні та наукові теми. Першим із власне українських житій було житіє князів Бориса й Гліба (XI ст.).

Видатними ораторами  Київської Русі були: митрополит Іларіон (XI ст.), Климент Смолятич (XIIст.) та Кирило Туровський (XII ст.), які жили в Києві або ж походили з нього.

 

 „Повчання”  Володимира Мономаха

Князь Володимир  Мономах (XI ст.) написав (чи, може, продиктував) „Повчання”  для своїх дітей, вклавши в нього власний багатий духовний досвід та непересічну мудрість державної людини. Він виявляє глибоке знання Святого Письма, богослужебної літератури, а також дидактичних творів візантійського походження (наприклад, повчань батька дітям). Володимир наставляє своїх дітей на засадах християнської моралі, підносячись до великої виразності при винятковій простоті власного стилю.

„Слово про Ігорів похід”

Це найвидатніша пам’ятка давньоукраїнської літератури, що відображає й київські реалії епохи, й сам лад риторичної культури того періоду. Вона є синтезом сюжетного оповідання про невдалий похід юного князя проти половців з ліричним переживанням його поразки як загальнонаціональної трагедії. „Слово...”  одночасно і риторика, і дидактичне повчання всякому властителю, як це мало місце вже в Біблії.

 

 

2. Українське красномовство в ХШ-ХVІІ ст.

 

Доля київської  риторики після втрати національної державності була непростою. Після татаро-монгольської навали в ХШ ст. історичні долі східних слов’ян остаточно розійшлися. Північно-східна Русь — опинилася під ігом монголів, поступово переймаючи азіатські звичаї й формуючи при безпосередній участі монголів тиранічну монархію. Правобережну Україну, а згодом і Галичину загарбала Польсько-Литовська держава. Напочатку, в складі самого лише Литовського князівства, українська словесність була провідником цивілізації в напів’язичницькому краї: наприклад, статут князівства Литовського в XIV ст. написано староукраїнською мовою. У Литві поширювалося православ’я. Але після одруження князя Литовського Ягайла з польською королевою Ядвігою Литву було окатоличено і православну українську культуру почали витісняти.

Та церковне красномовство київського ґатунку довго не втрачало свого високого рівня. Одним з найяскравіших його прикладів є „Слова”  єпископа Серапіона, виголошені в годину татарської навали у Дмитрівському соборі м.Володимира, де владика Серапіон перебував на кафедрі всього один рік (до смерті), переїхавши сюди з Києва. Але за цей рік він створив високі зразки трагічного гомілетичного стилю, які навіки увійшли до скарбниці давньоукраїнської риторики.

 У тексах неважко вловити інтонації народного, фольклорного плачу, вплив не самих лише візантійських риторичних прийомів, а й живого народного слова.

 Розвивається полемічна література (І. Вишенський, Г. Смотрицький, М. Смотрицький, С. Зизаній, Острозький, З. Копистенський, Л. Баранович, Й. Галятовський та ін.).

Риторику  ввели в програми навчання в Україні; коли інтенсивно почала формуватися національна самосвідомість, коли з усією нагальністю постала проблема створення власної української держави. Тоді Україна, як і вся ренесансна та постренесансна Європа, прагнула до широкого самовияву особистості: вивчення риторики стало засобом піднесення духовної активності народу.

 Нарешті, в Україні тих часів (ХVІ-ХVШ ст.) виникають братства, які ставлять за мету оборону православної віри та культури. Православні братства, зокрема, започатковували школи та книжність (особливо відзначаються Київське, Львівське та Луцьке братства); вони були відкриті для дітей з усіх верств населення. У братських школах інтенсивно вивчали риторику.

 Величезну роль у розвитку української культури у XVII ст. відіграв митрополит Київський Петро Могила, який на основі Київської братської школи заснував Академію, яка не поступалася тодішнім західноєвропейським університетам. В Академії вивчення риторики входило до програм найвищого освітнього рівня поряд з богослов’ям, філософією та поетикою.

 

3. Київська школа риторики (ХVII-ХVIII ст.)

 

Риторика в Україні розвивалася на основі античної та західно-католицької традицій, що було започатковано митрополитом Петром Могилою, який дбав про осучаснення Православ’я.

Найбільш  видатною та характерною постаттю в цій сфері був, безперечно, ректор Києво-Могилянської академії Йоанікій Галятовський. Його риторичний твір „Ключ розуміння”  (1659 р.) став першим друкованим посібником з гомілетики, куди увійшли вибрані проповіді автора. У них втілено просвітницьке прагнення популяризувати досягнення сучасної науки.

 Видатним українським ритором XVIII ст. був Феофан Прокопович. У Києво-Могилянській академії читав курси поетики та риторики. Створив Прокопович також „Духовний регламент”, в якому, окрім обстоювання нового стану Церкви, з притаманним йому блиском виклав основні правила красномовства. Зокрема, він навчає, як повинен триматися проповідник під час проповіді, висміює зайву жестикуляцію, вульгарну відсутність манер.

 Він подав взірці писання листів, мовних зворотів.

 

4. Розвиток українського риторичного слова за часів панування Російської та Австро-Угорської імперій

 

Пригніченість українського національного життя  в складі Російської та Австро-Угорської монархій не сприяла розвою українського красномовства, а мовами освіти, церкви, юриспруденції були російська, німецька, польська або церковнослов’янська.

У Східній  Україні майже цілковито запанувала російська мова. Коли юний І. Нечуй-Левицький в часи свого навчання вживав українське слово, він змушений був день ходити з дошкою на шиї, на якій було написано: „употребляет мужицкие слова” . Та водночас такі видатні вчені, як М. Максимович та М. Погодін, довели, що українська мова не є якимось „діалектом”, що це самостійна, добре розвинена мова. Однак все впиралося в державну політику. Після сумнозвісного циркуляра Валуєва 1863р., в якому стверджувалося, що „никакого малороссийскаго языка не было, и быть не можеть” і тому подібних документів розвиток українського ораторства загальмувався.

Не кращим було становище і в Західній Україні.

Ось красномовний випадок: „ Важка справа була з мовою. Майже вся інтеліґенція в Галичині вживала вдома польську мову.

Проте життя  висувало й непересічні особистості, які продемонстрували пробудження українського риторичного слова. Цікавою постаттю є, наприклад, Г. Яхимович, видатний церковний та політичний оратор першої половини XIXст., професор богослов’я, львівський митрополит, посол до Віденського парламенту, один із засновників Головної Руської Ради у Львові (1848).

Особливим авторитетом  користувався М. Грушевський, провідний діяч держави та національної освіти, вчений та публіцист. Грушевський відомий також як політичний оратор, який заслужено вважається одним з батьків української нації.

Серед українських  знавців риторики XIXст. виділяється К. Зелененький, який викладав у Рішельєвському ліцеї в Одесі й написав кілька посібників, які перевидавалися і в XXст. Відомим вченим-лектором та публіцистом був М. Драгоманов, громадський діяч, один із батьків української національної ідеї.

Загалом треба  сказати, що 20-30-ті роки XX ст. — це трагічна епоха. З одного боку, це пора піднесення національної самосвідомості українців, з іншого боку, цей національний ренесанс був приречений на загибель поступовою, плановою і невблаганною русифікацією України. У цих умовах годі було й сподіватися на будь-який розвій української риторики.

Друга світова війна  і післявоєнні репресії щодо українців  не залишили жодних надій на розвиток вільного українського слова. Проте це не означає що зони офіційної риторики і офіційної пропаганди звузилися. З 1945 р. працює українське радіо, яке входить практично в кожну сім’ю. З 1951 р. розгортає діяльність українське телебачення.

Новітня епоха історії  України позначається спалахом риторичної енергії суспільства. В умовах реальної багатопартійності забуяло політичне красномовство; частиною нашого життя стали дебати у Верховній Раді, відкриваються нові юридичні навчальні заклади, в програмах яких риторика посідає помітне місце. І звичайно, не бракує дотепного і гострого слова в нашому побуті: люди після десятиліть мовчання почали призвичаюватися до вільного виразу своїх думок та почуттів. Рупором цієї активності виступають численні газети та журнали; зросла кількість радіо- та телепрограм. Сьогоденна Україна, безперечно, вступає в смугу нового життя, головною ознакою якого буде „людина, що говорить” , а не „ людина, що мовчить”.

5. Красне   слово   Т. Г. Шевченка  — взірець  ораторського мистецтва

                                           

Настав час відродження  національної культурної спадщини, зокрема  й риторичної, чарівного народного золотослова, в якому відбито дивоцвіт національного менталітету й світовідчуття, який подарував світові титанів думки, слова, духу — Тараса Шевченка, Григорія Сковороду, Памфіла Юркевича, Петра Могилу, Феофана Прокоповича та інших просвітителів-гуманістів.

Шевченкове красне, пророче слово — серце української поезії, духовний велетень, феномен якого до цього часу вичерпно не розкритий.

Красне слово Кобзаря можна  розглядати як за традиційними, так  і за нетрадиційними методами, як органічну  єдність, яка не вписується у прості класифікаційні схеми. Зокрема, американський славіст Григорій Грабович у праці „Шевченко як міфотворець” пропонує оригінальний аналіз творів Кобзаря не за тематично-проблемним методом, а за різними формальними способами подання. На наш погляд, заслуговують на увагу громадськості такі 3 головні типи: 1) риторичні, пророчі, „політичні” чи „ідеологічні” вірші, як „Посланіє” („І мертвим, і живим, і ненародженим...”), „Кавказ”, переробки й наслідування старозавітних пророків тощо;

2) „ліричні”, або „сповідальні” вірші, здебільшого короткі, написані в період заслання; 3) оповідні поезії, котрі,  зазвичай, довші, хоча серед них трапляються й такі, як „Русалка” — балада на 62 рядки, поема „Катерина”, „Гайдамаки”, „Відьма”, „Княжна”, „Невольник”, „Москалева криниця”, „Титарівна”, „Неофіти”, „Марія”...

Т. Г. Шевченко підніс на високий, мистецький, художньо-риторичний рівень псалми, як неперевершені взірці ораторського мистецтва духовного спрямування, з їх аналогіями, порівняннями та іншими художньо-виразовими засобами.

Дослідники творчості поета, зокрема  Григорій Грабович, наголошують на тому, що в основі поезії Т. Г. Шевченка лежить міфологічне мислення, особливе міфологічне сприйняття України, бо „міф складає код Шевченкової  поезії”.

У книзі „Етюди про поетику Шевченка” Михайлина Коцюбинська характеризує геніального поета як „художню натуру з воістину ренесансною широтою мистецьких обдаровань”, для якого мистецтво є „чимось божественним, вічним, чимось таким, до чого треба приступати з побожним трепетом”.

Наголосимо, що у класичній  українській поезії Т. Г. Шевченко був найяскравішою інтонаційною індивідуальністю, найповніше втілив у своїй поетичній творчості національний, цілісний і живий характер з його багатющою та унікальною тембровою характеристикою. Могутній голос поета вчувається нашим сучасникам у красному слові його духовних нащадків, таких, як мужня Ліна Костенко, мудрий Іван Драч та інші.

Віщими виявилися слова  надгробної промови у Санкт-Петербурзі у 1861 р. Пантелеймона Куліша, який над тілом Тараса Григоровича говорив так: „Немає в нас ні одного достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і краса нашої мови тільки одному йому відкрилася. А все ж ми через його маємо велике і дороге нам право — оглашати рідним українським словом сю далеку землю”.

Висока ораторська інтонація, нотки сентиментальної розчуленості, зворушеності, романтичного світосприймання лежать у природі поезії Т. Г. Шевченка, а висока романтична риторика має чи не найвищий романтичний пафос у поемі „Гайдамаки”: