Раннє Християнство

У чому унікальність, привабливість цієї фігури? Ісус Христос не лише надбання християн. І не лише надбання інших релігійних конфесій, які включили Христа в своє віровчення. Він - надбання світової історії. Починаючи з IV ст., Час Ісуса стало розглядатися як поворотна подія людської історії. Саме літочислення стало вестися від моменту його народження; поступово всі європейські країни прийняли «християнську еру». Нинішнє позначення «до нашої ери 'означає по суті -« до Різдва Христового ». У Росії таке літочислення було введено Петром Першим: «7208 від Створення світу» став «1700 роком від Різдва Христова». Прийняття Ісуса Христа як Сина Божого, визнання історичного факту земного життя засновника християнської релігії, Особистості, відомий за що дійшли до нашого часу історичними джерелами, за письмовими свідченнями сучасників, за результатами археологічних досліджень і розкопок, по зберегла протягом двох тисячоліть загальнохристиянської традиції. Існування видатних особистостей не викликає сумнівів, що залишили нащадкам своїх праць в письмовій формі або у вигляді творів образотворчого мистецтва. Протягом двох тисячоліть не піддавалася сумнівам і реальність земного життя Ісуса Христа. Лише в середині XIX століття заперечували історичність Христа; Він оголошувався міфічної особистістю, існування якої - легенда, а життєпис - плід фантазії анонімних євангелістів. Одночасно багато вчених XIX і XX століть, за своїми поглядами далекі від християнської віри, категорично стверджували факт історичності Христа. Якщо б вдалося незаперечно довести, що всі новозавітні тексти, складові основу християнства, є вигадкою, то християнство, особливо церковне виявилося б повністю дискредитованим і втратило будь-яку достовірність і авторитет. Переконливі, численні свідчення про Христа Його сучасників та інших авторів I і II ст., Археологічні розкопки в Палестині, знайдені фрагменти новозавітних текстів, які безперечно датуються I - початком II століття, - все це спонукало атеїстично налаштованих авторів відмовитися від заперечення історичності Христа .

2. Становлення християнської Церкви.

Церковна організація остаточно склалася VI ст. Імператор Юстиніан І своїм указом визначив п'ять центрів патріаршеств: Рим, Константинополь, Олек­сандрія, Антіохія та Єрусалим. Кожному з них підпорядковувалися відповідні митрополії, а митро­поліям — єпископії. Було створено чітку систему церковних громад, яка у загальних рисах нагадувала провінційний поділ імперії. Від названих патріар­шеств пізніше відокремилися автокефальні церкви, які існують і зараз.  Християнство навіть при зародженні ніколи не було єдиним з точки зору ідеолога та організації. У ньому виникало багато різних течій, обумовлених соціальними чинниками.

395 р. Римська імперія розкололася на Західну та Східну. Розпочався процес розділення римської і константинопольської церков, який завершився у 1054 р. Західна церква з часом отримала назву като­лицької (з грецьк.— вселенський), а схід­на — православної (з грецьк. — правовір'я).

У 988 р., прагнучи якнайшвидше охрестити свій народ, Володимир наказав позаганяти юрби киян у притоку Дніпра р. Почайну й таму сіх разом вихрестити. Незважаючи на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, а натомість будувалися християнські церкви. Церква, організаційні структури й служи-телі якої були цілком запозичені й привезені з Константинополя, не лише отримала широкі привілеї та автономію, на її потреби надходила, крім того, десята частина княжих прибутків. Унаслідок цих нововведень значно зріс престиж Володимирової династії, пов'язаної тепер зі славетним домом візантійських імператорів. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церк­ви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм (з лат. protestan — той, що заперечує).

Православ'я (308 млн віруючих). У сучасному світі існують 15 автокефальних (незалежних, самостійних) церков — Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська (Сирія, Ліван), Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Болгарська, Румунська, Кіпр­ська, Елладська (Грецька), Албанська, Польська, Че­хії та Словаччини, Американська. На середину 90-х років у вселенському православ'ї існували ще й 5 ав­тономних церков: Синайська, Фінляндська, Японсь­ка, Критська і Естонська. снову православного віровчення складає Біблія ("Святе Письмо"), Святий переказ, Символ віри, за­тверджений на перших двох Соборах 325 і 381 рр. Ообливої уваги церква надає наверненню неофі­тів, внутрішньому пишному оформленню храмів, проведенню богослужіння, де важлива роль належить священику. Православне духовенство поділяється на чорне (ченці), що складає вищі церковні чини, і біле — одружені парафіяльні священики.

Для православних віруючих є дуже важливим відвідання храмів, виконання постів, таїнств, у яких "під видимим образом передається невидима Благо­дать Божа". Православна церква визнає сім таїнств: хрещення, причастя, священство, сповідь, миропома­зання, шлюб і єлеосвячення.

Хрещення — прилучення до християнства шляхом занурення у воду або окроплення. Слово "охрещений" рівнозначне слову "християнин".

Обряд окроплення водою як магічна дія виник ще в далекому минулому. У багатьох народів вважалося, що вода має здатність відганяти від людини "нечисту силу". Тому ще до виникнення християнства існував звичай окроплювати немовля водою і при занурю­ванні в неї Давати йому ім'я.

Православ'я в Україні складалося на протязі ба­гатьох століть і є логічним продовженням київського християнства. Його специфіка у обрядово-культовій сфері, мистецькому оформленні церков, оригіналь­ному трактуванні деяких канонів обумовила форму­вання в ньому таких рис, як демократизм, соборно-правність, народність, віротерпимість, гуманізм. Свій практичний вираз українське православ'я знайшло у русі за створення української автокефальної право­славної церкви та її визнання вселенським право­слав'ям (див. розд. IV).Католицизм — один з трьох основних напрямів християнства, що має ряд особливостей у віровченні, відправленні культу та організації. Сучасний католи­цизм поширений у країнах Європи, Північної та Південної Америки, а також Африки, Азії і нараховує 1 млрд 17 млн 580 тис. віруючих.

У питаннях віровчення католицизм має багато спільного з православ'ям: віра у два джерела віро­вчення ("Святе Письмо" і "священний переказ"), Божественну Трійцю, рятівну силу церкви, наявність безсмертної душі, потойбічне життя тощо. Є загальні риси і в обрядовості. Але водночас віровчення та культ католицизму мають деякі відмінності. За погля­дами католицьких богословів, Дух Святий йде не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина. Поряд з раєм та пеклом католицизм визнає чистилище, де душа нібито знаходиться доти, поки її не відправлять до раю. Католицька церква вчить, що тривалість перебу­вання у чистилищі залежить від молитов та пожертву­вань родичів і друзів померлого. У католицизмі значнішою мірою, ніж у православ'ї, розвинуте шану­вання Богородиці. Католики вірять, начебто Марія, на відміну від усіх інших святих, вознеслася на небо не лише душею, а й тілом. Вчення про Марію не­обхідне церкві для поширення свого впливу серед жі­нок. Однією з головних відмінностей католицизму від інших напрямів у християнстві є вчення про зверх­ність римського папи (мається на увазі претензія бути керівником усіх християн) та догмат папської непогрішності у справах віри й моралі. Католиць­кому духовенству всіх рангів заборонено одружува­тися.

Ватикану підпорядковані численні поза церковні політичні католицькі організації: партії, профспілки, об'єднання молоді, жінок, студентів, вчителів та ін. В цілому державний секретаріат Ватикану керує 34 міжнародними політичними поза церковними об'єд­наннями. Католицька церква розпоряджається ве­ликою кількістю газет та журналів, під її контролем і керівництвом діє широка мережа установ народної освіти.

Протестантизм (380 млн) являє собою різновид християнства, що виник у XVI ст. і започаткував со­бою епоху Реформації. Оскільки віджилий феодаль­ний устрій захищала католицька церква, то Реформа­ція насамперед була спрямована проти католицької ієрархії. В результаті від папства відмежувалися деякі країни Західної та Північно-Західної Європи, де й виникли у XVI ст. незалежні від римської курії так звані протестантські церкви: лютеранська, рефор­матська, меннонітська, анабаптистська (в континен­тальній Європі), англіканська, пуританська, пресві­теріанська, конгрегаціоналістська (в Англії). Строка­тість протестантизму віддзеркалювала інтереси соці­альних і національних сил, які брали участь у буржу­азних революціях.Заперечуючи католицьку ієрархію, протестанти відкинули рішення церковних соборів, послання пап, тобто "святий переказ", а також культ Богородиці, святих, ікон. Оскільки протестанти поставили за ос­нову не магічну релігійну дію (богослужіння), а внут­рішню віру, то літургія була усунена, а молитовні будинки більшості протестантських церков (сект) мало чим відрізняються від звичайних будинків. Вони лише повинні мати великий зал для всієї громади.

Із семи християнських таїнств, що практикуються в католицизмі та православ'ї, протестантизм залишив лише два — хрещення (дорослих) і причастя.

До основних принципів протестантизму належать: спасіння особистою вірою, священство всіх віруючих, виключний авторитет Біблії.

Монастирі.

Вже у 70-ті роки IX ст. в "Руській землі" споруджуються перші дерев'яні храми, виникають перші монастирі, серед яких був і Почаївський, що ніс у собі дещо відмінні традиції чернечого побуту від греко-візантійських і був провідником Кирило-Мефодіївського християнства.

Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно організована релігія. У 1037 р. після приїзду із Константинополя першого у довгій низці грецьких митрополитів (протягом усієї Київської доби лише двічі на цей пост призначалися не греки) була заснована митрополича єпархія. Первинно до Руської митрополії входило вісім єпископств, але згодом їхня кількість зросла до шістнадцяти. Десять із них розташовувалися на землях сучасної України. Багато єпископів теж були візантійцями. Вони везли з собою власне оточення: писарів, помічників, майстрів, перетворюючи єпископства на осередки поширення візантійської культури. Духовенство поділялося на дві категорії: «біле», тобто парафіяльні священики, що не давали обітниці целібату (безшлюбності) й звичайно одружувалися в своєму ж середовищі, та «чорне», тобто ченці, з яких обиралися високі духовні ієрархи. Намагаючись уникнути мирських гріхів і спокус, ченці жили у відлюдненні, й тому їх вважали цвітом віруючого люду, а їхні монастирі були осередками християнської освіти й науки. У XIII ст. в Київській Русі існувало близько 50 монастирів, із них 17—у самому Києві.     

3. Біблія — священна книга християн

В багатовіковій історії розвитку писемності Біблія займає особливе місце. Мабуть, це єдина книга, навколо якої протягом століть суперечки не вщухають, а посилюються. Вражає непримиренність, суперечливість поглядів на Біблію, діапазон оцінок її змісту: від беззастережного поклоніння переважної кількості віруючих, до сатиричної інтерпретації вільнодумцями та атеїстами текстів.

На жаль, у колишньому СРСР Біблію знають мало. Нігілістичне ставлення до цього культурно-історичного феномена, що насаджувалося офіційною пропагандою, зробило його "забороненим" і практично недосяжним для більшості громадян.

В сучасних умовах, коли Біблія стала доступною і про неї заговорили на різних рівнях і в різних формах, розмову про неї слід поставити на наукову основу. В наш час коментуюча література з питань філософії, соціології, психології і релігієзнавства втратила той авторитет, що вона Його мала раніше. Політизація та ідеологізація науки призвели до того, що вона втратила свою об'єктивність на користь класової або партійної позиції. Але історична практика свідчить, що без такої літератури неможливо рухатися вперед. Чому? Атому що справжня коментуюча література є не тільки переказом першоджерел, але й спробою дати оцінку їх з позицій досягнень сьогодення.

Бібліїстика — наука, яка має більш як 2000-літню історію. Написано багато книг, що мають як апологетичний, так і критичний характер. Написанню об'єктивної книжки про Біблію заважало те, що вона є священною книгою двох релігій — іудаїзму та християнства. Як відомо, ці релігії мають різні напрямки, секти, які по-різному тлумачать багато положень самої Біблії, тому їх аналіз має суто конфесійний характер, де на догоду тому чи іншому напрямку трактуються положення Біблії. Аналіз біблійних текстів вільнодумцями й атеїстами призводив до іншої крайності: вони ставили перед собою завдання розвінчування Біблії, тому що шукали тільки суперечностей. Проте істина десь посередині — в науковому аналізі як змісту Біблії, так і її історичного функціонування.

Труднощі, які викликає вивчення Біблії, полягають у тому, що Біблія не є історичною пам'яткою, а книгою, котра активно функціонує в сучасному світі. Тому значно легше аналізувати тексти священних книг античної літератури, ніж біблійної, оскільки вони не зачіпають інтереси сьогодення. При аналізі Біблії до неї треба підходити не стільки як до історичної пам'ятки, а як до соціально-історичного феномена.

Саме слово "Біблія" має неабиякий авторитет серед населення. Негласна заборона у нас упродовж більш як 70 років на Біблію викликала ще більше зацікавлення. Якщо порівняти інтерес до Біблії в західних країнах і у нас, можна упевнено сказати, що у нашій країні він значно вищий. За підрахунками релігійних центрів, щоб наситити попит, потрібно мільйони примірників Біблії.