Первісні форми релігії

Ще одним розповсюдженим віруванням первісної людини є фетишизм.

Поняття фетишизму як форми релігії оплутане значною неясністю, оскільки різні дослідники надають цьому терміну різних значень. Дійсно, у той час як одні дослідники (Шульце) називають фетишизмом шанування будь-яких матеріальних предметів (включаючи небесні тіла, людей і тварин), інші (Штернберг, Той) схильні обмежувати обсяг цього поняття, включаючи в нього тільки шанування неживих і притім земних предметів. Одні автори при цьому називають фетишем матеріальний предмет, якому віддається шанування (де Бросс), інші відносять цю назву не до самого предмета, а до духа, що перебуває в ньому (Тайлор, Спенсер, Шурц), в той час як треті вважають характерною рисою фетишизму саме невіддільність предмета від духа, що живе у ньому (Вайц, Харузін, Зеленін). Мало того, хоча більшість авторів називають фетишем матеріальний об’єкт культу, є дослідники, схильні настільки розширювати це поняття, що в нього включаються не тільки об’єкти, але і матеріальні приналежності культу (наприклад, церковне начиння, одяг), що самі по собі не є предметом шанування (Францев). Нарешті, для інших дослідників терміни “фетиш”, “фетишизм” означають не який-небудь визначений вид шанованих предметів, а певне ставлення людини до надприродного світу, саме те ставлення, при якому людина вірить у свою здатність примусити надприродні істоти служити собі.

Фетишизм виник у ранньородовому суспільстві. Вперше він був виявлений у XV ст. португальськими моряками в Західній Африці. А першим його описав французький дослідник – Шарль де Брос у праці «Культ богів-фетишів» (1760) на матеріалах вірувань африканських негрів, давніх єгиптян, греків, римлян. Елементи фетишизму присутні в релігіях усіх народів.

Фетишизм (порт. fetico – чарівна, чаклунська річ) – форма найдавніших релігійних вірувань у надприродні властивості і таємничу силу речей і предметів.

Загалом фетишизм можна охарактеризувати як поклоніння неодухотвореним речам. Фетишами вважають предмети, яким віруючі приписують надприродні властивості (здатність зцілювати, оберігати від невдач, забезпечувати успіх). Ними могли бути незвичайний камінь, шматок дерева, ювелірний виріб – будь-який предмет, що чимось привертав до себе увагу. Часто фетишами ставали випадкові предмети, якими людина володіла в момент досягнення успіху. За допомогу фетишам дякували, за створені перешкоди їх карали, піддаючи тортурам. Якщо людину з якихось причин настигала невдача, ці предмети вона переставала вважати фетишами.

Вважалося, що фетишизовані предмети мають таємничі властивості – охороняти людину від різноманітної небезпеки, приносити успіх і відвертати злих духів (амулети, талісмани), завдавати шкоди ворогові, викликати чи припиняти дощ, надавати хоробрості та сили, впливати та ін. Фетиш бачить, чує, розуміє та діє; його володар може спілкуватися з ним, збуджувати чи викликати його дух та енергію.

Фетишам не поклонялися, їх шанували, та якщо фетиш "підвів", не виконав свого призначення – його замінювали іншим, викидали і навіть карали. І, навпаки, образа чи осквернення "діючого фетиша" могло нібито принести численні нещастя.

Виникає звичай зберігати фетиші, піклуватися про них і передавати у спадок.  Головний фетиш кожного роду чи сімейного клану зберігався у поколіннях, ставав священною реліквією.

Серед важливих проявів фетишизму – вклоніння ідолам. Ідол (з грецьк. "маленьке зображення") – виготовлений з древа, каменю, глини, металу предмет, що зображує божество.

Одним із найбільш розповсюджених вірувань первісної людини був анімізм. Анімізм – більш пізня і складніша форма вірувань, порівняно з тотемізмом чи фетишизмом. Анімізм є виявом більш розвинутої свідомості: віра в душ і духів стала проміжною сходинкою до формування уявлень про вище духовне начало сущого.

Цей термін був запроваджений англійським антропологом Е. Тайлором у праці «Первісна культура», який досліджував первісні вірування. На його думку, у процесі розмірковування над такими явищами, як сон, хвороба, смерть, переживанням галюцинацій первісна людина почала думати, що в її тілі перебуває душа, яка час від часу залишає його. Пізніше вона дійшла висновку про існування душі після смерті людини, про переселення душ в інші тіла, про потойбічний світ, про те, що предмети навколишнього світу, як і люди, володіють бажаннями, почуттями, волею. Так постала віра в духів сил природи, рослин, тварин, померлих предків, названа анімізмом.

Анімізм (лат. anima – душа, дух) – віра в існування в тілі людини її двійника – душі, від якої залежать її життя, фізіологічний і психологічний стан.

Анімізму властиве приписування якостей двійників матеріальним об’єктам: людському тілу, тваринам, знаряддям праці тощо, з часом процесам: хворобам, війнам, ковальській справі тощо. Це було спричинено тим, що давня людина розглядала об’єкти навколишнього світу, уподібнюючи їх собі, наділяючи їх, відповідно, почуттями, думками, волею. Звідси походить її віра в існування духів могутніх сил природи, рослин, тварин, померлих предків.

У слов'ян для визначення ілюзійних двійників за­стосовувались два терміни: менш могутніх називали "душами", більш могутніх — "духами". Тому можна сказати, що анімізм є вірою в існування душ і духів. Прикладом анімізму можуть бути деякі релігійні уяв­лення, скажімо, ескімосів Гренландії (XIX ст.). На їхню думку, надприродні двійники були у кожної лю­дини, дерева, струмка, звіра. Уночі, вважали вони, людські душі залишають свої тіла і відправляються полювати, танцювати, відвідувати друзів. Коли вми­рала людина, ЇЙ у могилу клали знаряддя і предмети праці. Вважалося, що двійники цих речей служити­муть двійникам людських тіл у "країні мертвих".

В анімізмі відбувається подальше подвоєння світу: світ реальних об'єктів доповнюється світом ду­ховного буття. У багатьох народів головними двійниками, яких найбільше поважали первісні анімісти, були душі померлих родичів. Тому первісний анімізм часто називають культом предків. У початковому анімізмі двійники уявляються як певне інше тіло, невидиме і невідчутне. В той же час у багатьох народів існувало повір'я, що в окремих ситуаціях двійника можна побачити, почути і якось ще й відчути: уві сні, як відображення у воді, як тінь. На цій стадії розвит­ку релігії не існувало уявлення про безтілесну душу, двійники мислились як якась друга плоть, що має всі речові характеристики: форму, об'єм, вагу, колір, за­пах. Наприклад, грендландці вважали, що душі у лю­дей неоднакові, душі людей мають такі форми, як і їх тіла — гладкі люди мають гладкі душі, у худих людей і душі худі.

Серед безлічі духів, в яких вірила людина ранньородового суспільства, можна вирізнити такі: "духи-господарі" певних природних об’єктів (річки,скелі, лісу, печери та ін.); "духи хвороб"; "духи війни"; душа-двійник людини, яка зумовлює її стан – життя і смерті, сну, не притоми і видінь, психічних захворювань; "душі померлих предків", що з часом перетворилися на родових, сімейних духів, з якими людина мусила постійно підтримувати стосунки; "духи-покровителі" різних видів праці – мисливства, скотарства, гончарства, ковальської справи та ін.; більш пізніми є уявлення про особливих "духів-помічників шаманів".

Вважалося, що щ анімізмом пов'язаний розвиток складних і систематичних ритуалів жертвоприношень, як засіб спілкування і взаємодії з духами. Мета жертвоприношень різноманітна – від умилословлення до звертання по допомогу. У жертву віддавали найкраще, чим володіли; природно, що багатіші жертви приносились духам злим, небезпечним, аби "підкупити" і тимчасово знешкодити їх.

Оскільки уві сні щастило "бачити" також душі померлих, то виникло уявлення про безсмертних двійників. З уявлення про безсмертя двійників виросло уяв­лення про потойбічне життя. У первісних анімістів "країна мертвих" розташовувалась не на небі, а десь на землі чи під землею. Життя душ у "країні мерт­вих" в принципі вважалось звичайним продовженням реального життя. Так, за уявою індіанців-алконгінів душа мисливця у "країні мертвих" бігає за душами лося і бобра. У деяких народів замість уявлення про "країну мертвих" з'явилися уявлення про переселен­ня душ у нові тіла.

3. Магія як основа релігійного культу, сутність та типи магії

Поряд з тотемізмом значне місце в життєдіяльності первісної людини посідала магія. Магія постає як спосіб оволодіння світом за допомогою заклинань, обрядів, символів дій, співів, ритуалів.

Витоки та особливості її першим дослідив Б. Малиновський у своїй праці «Магія, наука і релігія». Вивчення життя і побуту туземців тихоокенських островів.

Магія (грец. таgеіа – чаклунство) – сукупність уявлень та обрядів, в основі яких лежить віра в можливість впливу на людей, предмети і явища об’єктивного світу за допомогою визначених дій.

За уявленнями магія посилювала вплив на природу, оскільки вважалося, що людина може змінити навколишній світ не лише своєю працею (природні рухи), а й особливими символічними діями – обрядами (надприродний шлях). Наприклад, мисливці деяких північноамериканських індійських племен ще в XIX ст. перед початком полювання на бізонів виконували ритуальний танець, вважаючи, що це допоможе їм заманити бізонів до стійбищ і забезпечити вдале полювання. На цій підставі магію вважають зародковою формою релігійного культу. З. Фрейд стверджував, що магія походить з уявлень про «всемогутність думок».

Магія — єдність релігійної свідомості і дії, в ній немов би в концентрованому вигляді проявляється загальна характеристика релігії як специфічного практично-духовного способу входження людини в світ. Мотивований текст, логіку його магічних дій можна виразити в такий спосіб: якщо на звичайні предмети та явища можна впливати практично, то з таким же успіхом практично можна впливати у бажаному напрямі й на незвичайне, надприродне, тобто на фетишів, тотемів, душ і духів. Тому магія доповнюється іншими видами родоплемінних релігій, як-то анімізм,фетишизм і тотемізм.

За методами впливу її класифікують на:

      контактну (зіткнення носія магічної сили з об’єктом, на який спрямовано її вплив);

      ініціальну (спрямована на недосяжний для суб’єкта магічної дії об’єкт).

Відомі різні види первісної магії: промислова, землеробська, військова, лікувальна, любовна, шкодоносна та ін. Вони полягали в заклинанні мисливських; пасток, чаклунських процедурах на полі, спробах навести причину (тобто зіпсувати здоров’я, наслати морок), приворожити, в чаклуванні над зброєю, над хворим, у різного роду замовляннях тощо. Але в кожному випадку вона була або фетишистською, або тотемістичною, або анімістичною, або ж, нарешті, пов’язаною з вірою в духів. Адже магія, як сплав чаклунського дійства і віри в можливість через нього вплинути на надприродне, відбула становлення і розвиток як складник первісної релігійності в цілому та як “мова” розглянутих вище форм чуттєво-надчуттєвих та демоністичних вірувань.

За Фрезером, магічне мислення ґрунтується на двох принципах. Перший з них говорить: подібне породжує подібне, або наслідок схожий на свою причину. Відповідно до другого принципу, речі, що раз прийшли у зіткнення один з одним, продовжують взаємодіяти на відстані після припинення прямого контакту. Перший принцип може бути названий законом подібності, а другий — законом контакту. З першого принципу, а саме з закону подібності, маг робить висновок, що він може виконати будь-яку бажану дію шляхом простого наслідування їй. На підставі другого принципу він робить висновок, що все те, що він проробляє з предметом, зробить вплив і на особу, що один раз була з цим предметом у контакті (як частина його тіла чи інакше).

Розрізняють гомеопатичну і контагіозну магію.

Гомеопатичною чи імітативною магією можна назвати чаклунські прийоми, засновані на законі подібності.

Контагіозною магією можуть бути названі чаклунські прийоми, засновані на законі контакту.

Перший вид магії найкраще позначити терміном гомеопатична, тому що альтернативний термін — магія імітативна — не виключає чи навіть має на увазі свідоме наслідування, що значно звужує сферу дії магії. Адже чаклун упевнений, що принципи, які знаходять практичне застосування в його мистецтві, керують також неживою природою. Іншими словами, він допускає, що закони подібності і зіткнення поширюються не тільки на людські дії, але мають загальне застосування. Як система природних законів, тобто сукупність правил, що “визначають” послідовність подій у світі, вона може бути названа магією теоретичної. У якості ж приписів, які люди повинні наслідувати, щоб досягти своєї мети, вона може називатися магією практичною. Разом з тим, варто мати на увазі, що первісний чаклун знає магію тільки з її практичної сторони. Він ніколи не піддає аналізу розумові процеси, на яких ґрунтуються його дії, ніколи не розмірковує над абстрактними принципами,що містяться в них. Магія є для нього мистецтвом, а не наукою; сама ідея науки відсутня у його нерозвиненому розумі.

Гомеопатична магія ґрунтується на зв’язку ідей за подібністю; контагіозна магія ґрунтується на зв’язку ідей за суміжністю. Помилка гомеопатичної магії полягає в тім, що подібність речей сприймається як їхня ідентичність. Контагіозна магія робить іншу помилку: вона виходить з того, що речі, один раз побувавши в зіткненні, перебувають у контакті постійно. На практиці обидва види магії часто сполучаються. Точніше кажучи, якщо гомеопатична, чи імітативна, магія може практикуватися сама по собі, то контагіозна магія, як правило, пов’язана з застосуванням гомеопатичного принципу.

Обидві різновиди магії — гомеопатична і контагіозна — можуть бути позначені єдиним терміном — симпатична магія, оскільки в обох випадках допускається, що завдяки таємній симпатії речі впливають одна на одну на відстані й імпульс передається від однієї до іншої за допомогою невидимого зв’язку.

У залежності від розумових законів, що лежать у їхній основі, можна наочно зобразити обидва різновиди магії у вигляді наступної таблиці:

Вся система симпатичної магії складається не з одних лише позитивних приписів, вона також містить у собі велику кількість негативних приписів, тобто заборон. Вона вказує не лише на те, як слід чинити, а також на те, чого робити не слід. Сукупність позитивних приписів становить чаклунство, негативних — табу. Фактично, всі уявлення про табу, у будь-якому разі, у своїй більшості, є лише частковими випадками застосування симпатичної магії з її законами подібності та контакту. Хоча, звичайно, ці закони не сформульовані дикуном в словесній формі та не осягнені ним абстрактно, він, тим не менше, вірить, що ці закони регулюють хід природних явищ цілком незалежно від волі людини.