Культура i релігія

Зміст

1. Релігія як органічний елемент культури

2.Біблія - найвизначніша пам'ятка і джерело розвитку світової культури

3. Взаємодія  релігії з національними культурами

Література 

Релігія як органічний елемент культури

З'ясуємо суть зв'язку релігії та духовної культури. Філософія свого часу розробила поняття «духовне виробництво» для характеристики виробництва ідей, знань, уявлень, художніх цінностей («духовне виробництво даної суспільної формації»). Ймовірно, саме продукти духовного виробництва в широкому розумінні й елементи складають духовної культури.

В основі теологічних концепцій розуміння  духовної культури лежить ідея щодо ролі визначальної релігії в розвитку цивілізації та культури. Стосовно православ'я дану ідею на початку XX ст. розвивав російський релігійний філософ П. О. який Флоренський, доводив, що саме релігія створює культуру, П складає зміст, виконує ті самі функції, що й мистецтво, наука, мораль. Похідним тут є етимологічне виведення ним поняття «культура» з слова «культ».

Оскільки  слово «культура» має корінь «культ», вважає православний мислитель, то й сама культура, культурні цінності є лише похідними культу.

На дохристиянських  етапах розвитку суспільства, на думку  П. О. Флоренського, людина орієнтує власну діяльність на «матеріальні інтереси», іюзвиваючи лише матеріальну культуру. «Одухотворятися» душа людини починає лише після Ісуса Христа. Саме з «богоявлення» особливого значення у духовно-історичному розвитку набуває Софія, Божественна яка Премудрість, виводить людину зі стану «духовного сну» і забезпечує розвиток духовної культури. П. О.

Флоренський розробляє цілу концепцію, яка здобула  назву «софіологія», де намагається  висвітлити духовність людини як результат  дії 

Софії, що є проміжною ланкою між Богом і людиною, наближає першого до останньої і повертає останню до першого. Він повністю заперечував творчу діяльність людини як справжнього творця культурних цінностей, не врахував динамізму історичного розвитку культури.

Сучасні православні богослови, йдучи за П. О. Флоренським, визначають духовну  культуру як неземне, надприродне явище, обмежують П лише релігійними ідеями та морально-релігійними вимогами. При цьому не беруться до уваги матеріальна основа культури, П першочергове значення, нерозривна єдність матеріальної і духовної сторін культури.

Подібна точка зору існує в католицькій  та протестантській культурології. Зокрема, в пастирській конституції, схваленій II собором, Ватіканським підкреслюється, що християнське віровчення обновлює і очищує духовну культуру, розвиток підносячи П на новий щабель. Протестантська теологія також розглядає релігію як субстанцію духовної діяльності людини, як форму осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей.

У свою чергу мусульманські культурологи називають іслам «цивілізаторською  релігією» і стверджують, що всім досягненням в науці, культурі мусульманський світ зобов'язаний ісламу.

Таким чином, наведені богословські системи  вважають релігію тією єдиною основою, лише на грунті якої могла виникнути і досягти висот духовна культура.

З наукової точки зору духовна культура не має нічого надприродного. Вона виступає передачі механізмом накопичених суспільством різноманітних і цінностей традицій, охоплює сферу духовного куди виробництва, входять такі форми суспільної свідомості, як філософія, мистецтво, політика, право, етика, в наука, т. ч. і релігія. Наукова концепція виходить з органічної єдності матеріальної і духовної культури. При цьому вирішальна роль надається матеріальним основам культури.

Духовна культура має власні особливості: вона носить класовий характер, має історичну  обумовленість, фіксує національні  особливості, включає в себе загальнолюдські  цінності. Все це є характерним  для усіх елементів духовної в  т. ч. культури, й для релігії.

Отже, релігія є складним духовним утворенням. Зазначимо, що до недавнього часу наша література надавала їй вкрай спрощену оцінку.

Релігія визначалась як система «невіглаських» уявлень про світ і людину.

Як особлива система духовної діяльності людей  релігія має власну специфічну структуру. В ній можна виділити такі основні елементи, як релігійна свідомість, релігійні почуття, культ, релігійний релігійні організації.

Релігійна свідомість включає два взаємопов'язаних і водночас відносно рівні: самостійних релігійні психологію та ідеологію.

Релігійна психологія - це сукупність властивих масі віруючих уявлень, почуттів, настроїв, звичок, традицій, пов'язаних із певною системою ідей.релігійних  

Релігійна ідеологія - це більш чи менш струнка система ідей, розробкою та пропагандою яких займаються релігійні організації, професійні богослови та служителі культу.

В історичному  аспекті релігійні психологія та ідеологія стають сходинками розвитку релігії.Релігійна ідеологія в сучасних релігіях включає в себе теологію, або богослов'я, богословські концепції економіки, політики, права, мистецтва, релігійну філософію тощо.

Найважливішою частиною релігійної ідеології є теологія. Вона формулює «докази» ідеї Бога, дає систематизований виклад релігійних поглядів на світ, людину в світі, на сенс її буття.

Джерелом  ідеології кожної релігії є її «Святе письмо» (Трипітака - у буддистів, Біблія - у християн, Коран - у мусульман та ін.). що Підкреслимо, богослови неоднозначне тлумачать одну й ту саму «святу» книгу і що це залежить від їхніх власних соціально-політичних позицій, умов конкретної історичної епохи. Наприклад, православні християни, католики, протестанти за основу свого віровчення беруть Біблію, але тлумачать окремі її положення по-різному. Отже, основою релігійної ідеології кожного віровизнання можна вважати його власне розуміння і тлумачення «божого одкровення», тобто текстів «Святого письма».Релігійна ідеологія виступає у формі фантастичних уявлень про надприродний світ, настанов святих пророків і відіграє для мас широких віруючих роль популярної, життєвої філософії.Суттєвим елементом релігії є емоційне ставлення людей до створених їхньою уявою надприродних сил. Специфіка релігійних почуттів полягає в тому, що вони спрямовані не на на реальні, а вигадані, ілюзорні об'єкти, на надприродне.Невід'ємною частиною будь-якої релігії, її реалізації у сфері повсякденної практичної діяльності є культ - сукупність символічних дій, за допомогою яких віруючий намагається вплинути на надприродні об'єкти. До культу відносяться: обряди, ритуали, жертвоприношення, таїнства, богослужіння, пости, молитви, а також матеріальні предмети, які при цьому використовуються - храми, священні реліквії, посуд, одяг  Конкретні форми реалізації релігійного культу в різних конфесіях неоднакові. Так, католицизм і православ'я зберігають вірність пишній театралізованій обрядності. Вони широко використовують мистецтво: живопис, музику, скульптуру, спів тощо. Обряди у протестантизмі носять більш скромний і суворий характер: зменшено таїнств кількість та свят, спрощено богослужіння. Основу культу в ньому складають індивідуальні форми спілкування віруючого з Богом - молитви, покаяння, містичні одкровення.

Релігія матеріалізується також у релігійних організаціях - об'єднаннях послідовників тієї або іншої релігії, що виникають на основі вірувань спільності та обрядів. Релігійні організації виконують коло широке функцій, головними з яких є задоволення релігійних потреб віруючих, регулювання культової діяльності, розробка і пропаганда віровчення, цілісності забезпечення організації.

Релігійні організації можуть виконувати і  нерелігійні функції (політичні, правові  та ін.), що допомагає релігії зберігати  свої позиції в соціальному і  духовному житті суспільства.На практиці іноді змішують елементи релігії або видають одне за інше. Скажімо, відомі «релігія визначення є опіум народу», «релігія - один з видів духовного гноблення» або «орган буржуазної реакції» стосуються політики і функцій церкви в далекому минулому. Однак ми не можемо віднести їх до сучасності, до кожного з елементів релігії; не скажімо, можна трактувати Біблію - видатний твір духовної культури людства - як «опіум». Не можна також назвати сучасні церкви, релігійні громади в нашій країні «органами буржуазної реакції».

Перенесення оцінок елементів релігії, які виносилися в минулому, на релігію і церкву за нових соціальних умов може призвести (і призводило) до небажаних, навіть трагічних соціальних наслідків.

Таким чином, релігійні уявлення, настрої, дії і організації становлять єдиний релігійний усі комплекс, елементи якого нерозривно пов'язані між також собою, а із конкретними соціально-політичними життя умовами нашої країни. 

Біблія - найвизначніша пам'ятка і джерело розвитку світової культури

Біблія - видатна пам'ятка християнсько-іудейської культури. Біблія являє собою зібрання релігійних творів, написаних протягом величезного історичного періоду з XIII ст. до н. е. по П ст. н. е. Вона складається з двох частин: Старого і Нового заповітів. Слово «завіт» означає «заповіт», «настанова», «порада». Іудейська релігія святу визнає за лише першу частину Біблії, тобто Старий (або

Ветхий) заповіт; християнська вважає святою, за винятком окремих книг, всю Біблію.

Біблійні книги, що їх християнство визнає «богодуховенними», свого часу були церквою. канонізовані

До числа  канонічних книг належать: Буття, Ісход, Левіт, Числа, Второзаконня, книги Екклезіаста, Ісайї, Єремії, чотири Євангелія (від  Матфея, Марка, Луки, Іоанна), Одкровення Іоанна Богослова та ін.

До складу Біблії також входять ряд книг, які церква не вважає канонічними, але визнає корисними. До них належать друга і третя книги Ездри, Іудіфі, Премудрості Соломона, Ісуса, Мудрості сина Сірахова, Послання Єреміі, книга пророка Варуха, книги Маккавеїв. Неканонічними є і деякі фрагменти канонічних книг.

До Біблії не включено апокрифи, що їх церква відкидає як підроблені та єретичні. Причиною невключення багатьох творів літератури до ранньохристиянської складу Біблії була боротьба у перші століття існування християнства між різними сектами і групами. Численні течії в християнстві обґрунтовували свої віровчення посиланнями на одкровення і Євангелія, яких налічувалося в той час кілька десятків. Церква вела жорстку боротьбу проти так званих єретичних тлумачень письма» «святого і докладала зусиль до викорінення літератури. апокрифічної

Понад 200 старозаповітних і новозаповітних творів віднесено церквою до апокрифічних, серед них: книга Еноха; заповіти 12 патріархів; Ездри і апокаліпсиси

Варуха; сходження Ісаів; євангелія Аппелеса, Варнави, Варфоломея, Іуди, Маніфеїв, Сірійців, Василіда та ін. Незважаючи на зусилля церкви щодо викорінення апокрифічної літератури, багато книг збереглося до наших днів. Вони мають велике значення дл вивчення боротьби різних груп і суспільних дослідження економічного, релігійного, філософського, морального і етичного життя того часу. Склад Біблії затверджено 364 р. на Лаодікейському соборі й доповнено (або Апокаліпсисом Одкровенням Іоанна Богослова) у 692 р. на Константинопільському соборі.

Формування  біблійних книг іудейської та християнської  релігії тривало тисячоліття. Окремі елементи Старого заповіту виникли задовго до того, як склалися біблейні книги. Стародавніми фрагментами є пісня Девори з Книги Суддів, похоронна пісня Давида з приводу смерті Саула та Іонафана з другої Книги Царств. У книгах Старого заповіту отримали релігійне осмислення події з життя стародавніх єврейських племен - їхні господарські заняття, соціальні процеси, війни і походи, у яких вони брали участь.

Утворення давньоєврейської рабовласницької  держави висунуло перед панівними  класами завдання літературного  оформлення тих релігійних уявлень і міфів, які давали можливість узагальнити й виправдати існуючі порядки. Біблія описує царствування першого царя Ізраїля Саула, його наступника Давида та виділення при їхньому правлінні бога Ягве у центральну фігуру іудейського пантеону. Особливо докладно описане в будівництво  Єрусалимі за царя Соломона (X ст. до н. е.) храму

Ягве, який повинен був стати символом єдності  й гармонії «всіх синів ізраїлевих».

Релігійно-правовим актом, спрямованим на остаточне впровадження культу Ягве, стала основна частина Второзаконня - Книга закону, яку начебто знайдено в Єрусалимському храмі царем Іосією.

Фактично  Книга закону була написана у зв'язку з необхідністю здійснення релігійних реформ з метою зміцнення царської влади за рахунок позицій посилення суддівських і жрецьких корпорацій. Активними прибічниками реформаторських починань Іосії були жерці, серед яких міг бути і Єремія, за йменням якого названо

книгу. В ній містяться пристрасні заклики  відмовитися від інших богів  і в ім'я вічного спасіння навернути своє серце до Ягве.