Ислам

ВСТУП

Іслам є другою (після  християнства) за кількістю послідовників  світовою монотеїстичною релігією, на якій ґрунтується культура численних  народів Сходу. Його сповідують до 1 млрд. осіб більш ніж у 120 країнах  світу. У 28 країнах іслам визнано  державною релігією - таких як Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Пакистан тощо. Значна кількість  мусульман живе в окремих країнах Європи.

Іслам - наймолодша зі світових релігій; зелений прапор є символом молодості та вічності цієї релігії. Іслам виник на початку VII ст. н.е. на Аравійському півострові, який населяли арабські племена. Він формувався на ґрунті родоплемінного культу найвпливовішого  племені Західної Аравії - курайшитів, релігійний та адміністративний центр якого був у Мецці, племінним богом яких був Аллах (араб. аль-Іллах). Остаточно ж іслам як релігія з розвиненою міфологією, канонічними текстами, ритуалами сформувався вже за межами Аравії: в Ірані, Сирії, Єгипті, тобто в країнах, що мали до часів Середньовіччя багату культурну спадщину.

У цілому соціокультурна та політична ситуація того часу створювала всі умови для формування монотеїзму: в Аравії з роздрібнених племінних  союзів, переважно кочівників-скотарів, почала формуватись певна етнічна  спільність, розповсюджувалась єдина  арабська мова. Арабські племена постійно змушені були відстоювати свої економічні, торгові інтереси, і монотеїстичний іслам виявився ідеальною релігійно-політичною основою для централізованої держави.

На формування ісламу великий  вплив мали християнство та іудаїзму. Власне Аллаха мусульмани вважають тим  же богом, якому моляться іудеї та християни, але вважають, що ті хибно  трактують як сам образ бога, так і його настанови.

Процес формування ісламу пов'язаний із діяльністю реальної історичної особи - пророка Мухаммеда бен Абд Аллаха (570-632), з роду хашим племені курайш.

 

1. Виникнення та основи віровчення ісламу. Розгалуження ісламу на гілки

Іслам (інакше - мусульманство, магометанство) виник у 7 ст. нової  ери у Хіджазі (Західна Аравія) серед арабських племен. Засновником  ісламу вважають арабського пророка  Мухаммеда, що виступив на початку 600-х років н. е. з проповіддю у аравійському місті Мекка. З Аравії іслам поширився на сусідні країни Середнього Сходу, Єгипет, Північну Африку, Північну Індію, Індонезію, Середню та Малу Азію, Закавказзя, а також на південь Європи. Нині іслам є найпоширенішою після християнства релігією у світі.

Основним джерелом ісламського  віровчення є книга Коран (з арабської  перекладається як читання). Коран  розуміється мусульманськими богословами  як вічне “Слово Боже”, яке сам  всемогутній Бог (арабською мовою  слово “Бог” звучить як Аллах) продиктував Мухаммеду від початку до кінця, слово за словом. Друге джерело ісламської віри - Сунна; це переказ про життя та діяння Мухаммеда. До складу Сунни входять так звані хадіси - висловлювання, що приписують Мухаммедові.

Сперечання ще на початку  мусульманської ери про природу  Корана та принципи релігійно-правового ісламського устрою життя явилися приводом для розколу мусульман на суннітів, шиїтів та харіджитів. Одним з основних питань, що постали, було питання про халіфа - голови мусульманської громади (вважають, що халіф заміщує пророка Мухаммеда).

Віра в ісламі позначається словом “дін” (звичай, влада-і-підкорення). Основне значення терміну “дін” безпосередньо пов’язане з найважливішою для Корана ідеєю безумовної покори Богові (Аллахові) та його безмежній владі над всесвітом. Та й саме поняття “іслам” перекладається українською мовою як “покора” (повна і безумовна покора та самовідданість Аллахові).

Мусульманська віра складається  із п’яти елементів (так званих “п’яти стовпів ісламу”):

1) Сповідання суворого  єдинобожжя та визнання пророцької  місії Мухаммеда;

2) “Намаз” - щоденна п’ятиразова  молитва;

3) Піст: протягом дев’ятого  місяця (“рамадан”) за місячним  календарем мусульманин від світанку  і до настання темряви не  їсть і не п’є;

4) Сплата податку (“закят”) на користь бідних мусульман;

5) Паломництво у святе  місто ісламу Мекку (“хадж”) - покаяння у гріхах та прилучення  до святих, яке повинен здійснити  кожен мусульманин хоч би раз  у своєму житті.

Найголовніший принцип мусульманської віри формулюється так: “Немає бога крім Аллаха, і Мухаммед - пророк його”. Аллах - єдиний, одним один Бог, все інше у світі Аллахом створене, йому підвладне і йому підкоряється. Ніщо не може відбутися у всесвіті без дозволу Аллаха та його вичерпного знання про це. Люди повинні усвідомлювати нескінченну могутність та неперевершену велич Аллаха і, виходячи з цього, повністю підкоритися і довіритися Йому, як своєму єдиному Богові. Аллах - єдиний справжній цар та суддя для всіх людей. Він справедливо віддає людям за їх добрі та гріховні вчинки. У визначений Аллахом термін все суще на землі буде Їм знищено. Потім Він воскресить мертвих і збере їх на суд, де кожному буде віддано за його діяння або скиненням у пекло, або вічним блаженством у раю.

Цікаве тлумачення принципу єдинобожжя знаходимо у послідовників  містико-аскетичного руху в ісламі, що зветься “суфізм”. Справжнє сповідання мусульманської віри суфізм розуміє  так: по-перше, розчинення людської волі у волі Божественній, по-друге, самознищення індивідуальності людини, що охоплена любовною жагою щодо Божества, по-третє, осягнення людиною того, що немає  іншого сущого, крім Божества (“Бог - то є все” кажуть послідовники суфізму).

Безпосередньому та повсякденному  здійсненню волі Аллаха протидіє Ібліс - диявол (сатана), якого за волею Аллаха було скинуто з небес. Після суду Ібліс та всі ті, хто пішов за ним, будуть зведені Аллахом у пекло на вічне покарання.

Розгалуження  ісламу на гілки.

Іслам, так як і християнство, не є сьогодні єдиним. Ще у  другій половині 7 ст. н. е. відбулося його розгалуження на 3 гілки:

1) Харіджити (від арабського слова “хараджи”, що означає “той, хто відійшов, повстав”), створили самостійну течію в ісламі наприкінці 7 ст. Вони виступили на захист принципу рівності всіх мусульман незалежно від їх походження та кольору шкіри. На думку харіджитів головою релігійної громади мусульман (халіфом) може бути будь-який мусульманин, обраний цією громадою. Таж сама громада повинна мати право усунути небажаного їй халіфа. Нажаль харіджити швидко втратили свій вплив в ісламському світі ще у середні віки. Сьогодні збереглася лише одна харіджитська громада.

2) Сунніти, що зараз складають 80% мусульман світу, у своєму віровченні спираються на Коран та Сунну (Святий переказ). На їх думку халіфом може бути тільки високоавторитетний богослов-законодавець, що походить із племені курейшитів (саме з цього племені походив сам пророк Мухаммед). Справжній халіф повинен бути мудрим, справедливим, фізично здоровим та дбати про благо підлеглих йому мусульман.

3) Шиїти, що складають  приблизно 10% мусульман світу,  будують своє віровчення на  Корані, а Сунну, за невеликим виключенням, відкидають. На думку шиїтів, державна влада має божественну природу і повинна переходити тільки прямим нащадкам членів родини Мухаммеда, так званих імамів. В 7 ст. таким прямим нащадком (імамом) був Алі - двоюрідний брат Мухаммеда. Алі започаткував групу своїх послідовників - шиїтів (від “шаа” - група, партія). Послідовники шиїзму законними визнають 12 імамів. Останнього з них - Мухаммеда бек аль Хасана, - вони вважають своїм Махді (мусульманським месією), що з’явиться на Землі перед Страшним судом. Він прийде, щоб встановити рівність та справедливість серед людей.

Щодо відмінностей у відправленні релігійного культу у суннітів та шиїтів, то вони не мають принципового характеру.

 

2. Основи релігійного  вчення

Основні правила ісламської моралі.

Стосунки в сім'ї, у  громаді та суспільстві загалом  регламентуються такими правилами:

І допомагайте один одному в праведності і благочесті; але не допомагайте один одному в гріху і беззаконні.

Хай буде серед вас община людей, які закликають до добра і  проповідують справедливість та забороняють зло.

Стережіться припущення (будь-якої думки про інших), бо це помилкова розмова, не слухайте таємних розмов, не робіться суперниками в стосунках один із одним, не шукайте недоліків в інших, не заздріть один одному, не ворогуйте один з одним. Будьте братами, о раби Аллаха.

Хто любить в ім'я Аллаха, хто ненавидить в ім'я Аллаха, хто подає в ім'я Аллаха, хто відмовляється від милостині в ім'я Аллаха - той удосконалив віру.

Якщо хтось іде з  несправедливою людиною, щоб її зміцнювати, і знає, що вона несправедлива, той залишає іслам.

Той, хто допомагає своєму народові в неправому ділі, нагадує нерозумного верблюда.

Лише той віруючий, хто  побажав своєму братові те, що побажав собі.

Іслам засуджує будь-яку діяльність, яка шкодить іншим людям, а також може завдати моральних чи матеріальних збитків усьому суспільству. Категорично заборонені спиртні напої, вживання наркотиків, їх купівля та продаж, заняття танцями і співами, азартні ігри, лотереї, лихварство тощо.

Джихад. Важливе місце  в ісламі посідає й учення про джихад - боротьбу, зусилля в справі поширення, панування ісламу. У період становлення ісламу джихад тлумачили як газават (араб. - набіг, війна за віру). Боротьба за віру визначається настановами Мухаммеда: не єднатися з язичниками і приводити їх до віри словом, «мудрістю напучуванням»; вести з ворогами ісламу захисну війну. Згодом зміст цього поняття значно розширюється, і починають розрізняти джихад великий і малий: великий - духовне самовдосконалення, малий - війна проти невірних.

За Кораном оголошується джихад тільки в тому разі, коли:

• є необхідність виступити на захист віри Аллаха, а не на завоювання в ім'я його;
• назріла потреба звільнитися від тиранії;
• з'явився духовний вождь, покликаний відновити порушену справедливість.

Під час бойових дій  забороняється завдавати лиха жінкам, дітям, хворим і немічним, а також ламати дерева, завдавати шкоди сільськогосподарським посівам тощо. Джихадом не є:

• агресивні й амбіційні війни;
• прикордонні сутички, міжнаціональна ворожнеча і міжкланові непорозуміння;
• будь-які спроби завоювання, пригнічення, колонізації й експлуатації;
• насильне схилення людей до прийняття чужої для них віри.

Народний джихад оголошує тільки загальновизнаний духовний вождь  і найвищий суддя, який здатний об'єктивно оцінити обставини, що склалися, зважити всі доводи і вказати вірний шлях.

Морально-етичні норми

Іслам подібно до інших великих релігій пропонує етичне вчення, яке дійсне в будь-який час і за будь-яких обставин. Джерелом його є Коран.

Коран - джерело морального вчення. Для мусульман він є порадником і наставником віруючих у всіх життєвих випадках, починаючи з елементарних побутових питань і закінчуючи глобальними проблемами світової політики. Перш ніж визначити нормативне коло поведінки, іслам нагадує віруючому: «Ти цілковито належиш Аллаху, який все бачить і все знає, і ніщо, навіть вагою з порошинку, не заховано від Нього в землі і на небі. Він бачить тебе, де б ти не перебував і який би вигляд ти не мав. Ти можеш сховатися від будь-кого, тільки не від Аллаха. Ти можеш обдурити всіх людей на світі, але Аллаха обдурити неможливо. Ти можеш перемогти будь-яку людину на світі, але не творця неба і землі. Весь світ може слідкувати лише за очевидними твоїми справами і мораллю, але обізнаному в потойбічному і явному відомі всі таємниці душі і серця. Які б справи ти не робив у цьому мінливому житті, ти неминуче зустрінеш свою смерть і постанеш перед Судом, де тобі не допоможуть ані адвокати, ані хабарі, ані благання, ані лжесвідчення, ані обман. У цей день твій Господь поставить точні терези і воздасть справедливо кожному зі своїх рабів за їх заслуги».

Опорою морального кодексу ісламу є страх перед Всевишнім, неминучість для людини відповідальності в загробному житті за своє земне існування та боязнь фатального кінця у вічному майбутньому. Однак іслам покладається не лише на силові засоби впливу, а й на психологічні, суттю яких є віра в Аллаха і Судний день. І це кредо утверджується в серці віруючого, формуючи такого внутрішнього сторожа, який втілює в життя моральний кодекс ісламу. Цьому сприяють також влада і громадська думка, яка в мусульманських країнах має вельми велику силу.

  Відмітні риси ісламської моралі.

Ісламська мораль має кілька відмітних рис. Першою рисою є те, що іслам робить потяг людини до Господа й отримання його ласки заповітною метою життя. Ця мета стає високим критерієм моралі, й заради неї на шляху морального звеличення у людини не може виникнути жодних перешкод, які заважають її самовдосконаленню. У межах моральної системи ісламу страх перед Аллахом примушує існувати і працювати без втручання якихось зовнішніх факторів.

Друга риса полягає  в тому, що іслам не формує і не створює принципово нової моральної доктрини. Він лише максимально пристосовує норми моралі до всіх сфер людського життя - побуту, суспільно-політичних відносин, економіки, навчання, права тощо. При цьому іслам робить мораль панівною.