Характеристика мусульманства (ісламу)

1. Віра в єдиного бога – Аллаха. Головний догмат ісламу – єдинобожжя виражений простою формою сповідування віри: "Нема Бога, крім Аллаха, і Мухаммед – посланець Аллаха". Ця форма називається шахада, або таухід, що означає "свідчення". Промовляючи ці слова, мусульманин ніби засвідчує визнання принципу монотеїзму. Потрійне проголошення шахади перед духовною особою є ритуалом навернення до ісламу. Шахада входить до багатьох молитв. Вона є елементом азану – молитви, здійснюваної п'ять разів на день, її текст, зображений каліграфічним арабським письмом, прикрашає мусульманський орнамент.                   Віра у всемогутнього, суворого, але справедливого Аллаха пов'язана з уявленнями про кінець світу, страшний суд та про посмертну відплату. Ці догми перейшли в іслам з іудаїзму та християнства і мало чим відрізняються від їх трактувань.
2. Віра в ангелів. Склалася в ісламі на ґрунті коранічних уявлень. Ангели – істоти, які виконують веління Аллаха – охороняють рай та пекло.
3. Віра в Священне Письмо. Коран мусульмани вважають священною книгою ісламу – найвищим одкровенням.
4. Віра в пророків та посланництво Мухаммеда. Про це свідчить формула: немає Бога, крім Аллаха.
5. Віра в кінець світу та загробне життя.
6. Віра у визначення долі людини Богом.
7. Віра у воскресіння після смерті.

Шиїтська система віровчення сформувалася у ХИ-ХИ І ст. і визнає тільки п'ять догматів:

 

1. Таухид — єдинобожжя.
2. Адль — справедливість.
3. Нубуваат — пророцтво.
4. Імамат — влада імамів.
5. Киямат — воскресіння.

Принципи ісламського  віровчення, викладеного в Корані та Суні, покладено в основу моральних  і обрядових правил, обов'язкових  для кожного мусульманина. Вони є  джерелом мусульманського права — шаріату (араб, шарі — вірний шлях до мети).

 

НАМАЗ (щоденна п'ятиразова молитва)

Мусульманин повинен  п'ять разів на добу читати молитву: на світанку, ополудні, в другій половині дня, після заходу сонця та на початку  ночі.

Іслам має особливу форму повідомлення віруючих про час намазу. Кличе до молитви служитель мечеті — муедзин. Виходячи на балкон мінарету, він співучим голосом кілька разів зачитує вірші: "Аллах великий! Свідчу, що немає Бога, крім Аллаха. Свідчу, що Мухаммед — посланець Аллаха. Підіймайтеся на молитву, йдіть до спасіння.

Намаз здійснюють у будь-якому  місці, де застав віруючого азан (заклик до молитви): у полі, біля верстата, у  кабінеті. Потрібно, щоб місце було чисте, а той, хто молиться, стояв  обличчям до Мекки. Під час намазу промовляють славослов'я Аллаху, деякі сури Корану. Конкретних прохань, звернених до Бога, молитва не містить.

 

УРАЗА (піст)

Дотримуватися посту (саум, сийам) потрібно дев'ятого місяця за мусульманським місячним календарем, введеним Мухаммедом у 632 р. В арабських країнах його називають рамадан, у Туреччині, Ірані, Афганістані, Пакистані – рамазан. Шаріат описує умови посту до найдрібніших подробиць.

Під час посту цілий  день не можна їсти, пити, палити, нюхати що-небудь з їжі або приємне  на запах, навіть приймати ліки. Потрібно також утримуватися від усього, що може приносити задоволення. Заборонено й процедури, пов'язані з введенням в організм лікувальних препаратів – уколи, клізми та ін. Шаріат стверджує, що піст буде порушено, якщо навіть злизнути хоча б краплину дощу, що випадково впала на губу або зануривши голову у воду рятуючись від перегрівання. Статеве збудження чи дотик до жінки теж роблять піст недійсним. Вимоги що до посту слід виконувати лише вдень. З настанням вечора до світанку піст тимчасово припиняється. Невипадково і сама назва посту у багатьох країнах походить від перського слова "руз" (день), "рузе" – в іранських мовах; "роза" – в урду; "ураза" – у мовах Середньої Азії. Інколи піст називають за ім'ям місяця – рамаданом, або рамазаном. Крім тілесного посту, потрібне й моральне утримання: негоже сваритися, обманювати, зводити наклепи.

 

ХАДЖЖ (паломництво до священних місць Ісламу)

Кожен повнолітній мусульманин, якщо він не хворий і має кошти, повинен здійснити хоча б раз  за життя хаджж – відвідати Мекку, священне місто ісламу. Після того він отримує право на поважний титул "хаджжи". Літня чи хвора людина може відправити замість себе кого-небудь іншого, забезпечивши фінансово його мандрівку.

До Мекки вирушають  на початку дванадцятого місяця, тому він і має назву "зу-ль-хаджжа". Святе місто ісламу можна відвідати й іншого місяця. Цей вид паломництва називається умра – мале паломництво. Але воно не в такій шані, як хаджж. Перебування в Мецці триває до десяти діб.

 

ЗАКЯТ (сплата податку)

До п'яти стовпів  ісламу належить звичай збирання грошей у заможних членів мусульманської громади  для роздачі їх бідним чи на користь  мусульманського духовенства. В  Корані це називається – "очищення" (закят). Вважається, що у такий спосіб заможний очищається перед Аллахом за володіння надмірним багатством. Добровільне пожертвування – садак.

 

СУННАТ (обряд обрізання)

В ісламі існує обряд  обрізання. Хлопчик має бути підданий йому від семи днів до 15 років. Але  найчастіше обрізання роблять у 7 – 8 років, приурочуючи його до початку шкільних занять.

Обрізанню передує підстригання волосся, перевірка на знання головних молитов. Хлопчика одягають у свят­ковий костюм зі стрічкою через плече, на якій написано "машаллах" ("це те, що побажав Аллах"). Його садовлять верхи на коня, верблюда, у візок, в таксі й везуть до фахівця, який здійснює цю процедуру. Обрізання – велике сімейне свято.

 

НІКАХ (шлюб)

Дуже важливий обряд  у житті мусульманина. Молодят  вінчає один із служителів ісламу. Найчастіше він читає четверту суру Корану, де викладено головні положення ісламу про місце, права та обов'язки жінки в сім'ї й суспільстві.

 

МІРАДЖ (свято вознесіння пророка на небо)

Відзначають його за місячним календарем у місяць раджаб. Мірадж (раджаб-байрам) постав у ранньому середньовіччі. Для цього було використано легенду, за якою пророк Мухаммед, піднятий з ліжка ангелом Джебраїлом, здійснив на білій фантастичній істоті Бураці (від араб. – блискучий, блискавка) прогулянку в Єрусалим, а звідти – на сім небес до престолу Аллаха. Там він розмовляв з Аллахом, сказавши при цьому 99 тисяч слів. Усе це відбувалося так швидко, що, повернувшись, Мухаммед переконався, що ліжко його ще тепле, а з перекинутої ним чаші не встигла витекти вода.

 

ДЖИНАЗА (обряд поховання  померлих)

Зберіг багато з доісламських звичаїв. "Поспішайте ховати своїх померлих, - казав, згідно з легендою, Мухаммед. – Вони скоріше досягнуть вічного блаженства, якщо були праведні в земному житті. А якщо мали гріхи, то тим скоріше віддаліться від них: осудженим горіти в полум'ї пекла". Мусульманина ховають протягом 24 годин від моменту смерті. Його обмивають, натирають розчином камфори, загортають у саван з білого полотна і несуть головою вперед на цвинтар. Перед похованням мулла читає молитву. Пам'ятників на могилі не ставлять, а тільки невеликий чотирикутний стовп.

 

Важливими мусульманськими  святами є також Курбан-байрам – свято жертвопринесення, пов'язане з хаджжем; Ураза-байрам – свято розговіння, пов'язане із закінченням місячного посту рамадану; Мавлюд – свято дня народження Пророка Мухаммеда.

В ісламі існує і низка  заборон щодо їжі: не вживати м'яса  померлих тварин, крові свинини й  того, що заколото без звертання  до Аллаха, а також спиртних напоїв. Брати їжу можна тільки правою рукою. Різати хліб ножем заборонено, його належить тільки ламати. Не рекомендується знімати шкірку з яблук, персиків, слив. Не схвалюється надмірне вживання води та ще й великими ковтками. Перед початком і після вживання їжі треба молитися.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Попри єднальну силу Корану іслам не є монолітним. Його внутрішній поділ обумовлений кількома причинами. По-перше, в ісламі немає релігійної установи, рішення якої з релігійних питань мали б силу закону подібно до християнських Вселенських соборів. По-друге, єдиної, загальновизнаної у мусульманському світі богословської концепції теж немає. По-третє, іслам значно більше, ніж інші релігії, прагне до регулювання всіх аспектів суспільного життя, а відтак час від часу втягується в боротьбу політичних інтересів й амбіцій.

Історія ісламу наповнена  конфліктами, в яких химерно перепліталися політичні й релігійні чинники, і не завжди можна було визначити, які з них домінували. А якщо до цього додати ще й відсутність в ісламському богослов´ї критеріїв щодо трактування істинності певного положення, що інколи спричиняло численні суперечки серед мусульман навіть з приводу основоположних питань віри (наприклад, поняття віри, єдинобожжя, сутності Бога тощо), то стає зрозумілим, чому іслам має кілька течій. Уже через три десятиліття після смерті Мухаммеда мусульманська громада розкололася на три основні напрями: сунізм, шиїзм та хариджизм.

   Сунізм

Сунізм – релігійно-філософська система ортодоксального ісламу, що охоплює майже 90 відсотків мусульман, які називають себе ахль ас-суна (люди Суни) і вважають, що саме вони дотримуються традицій пророка. Вони шанують не лише Коран, а й святість Суни, яка є сукупністю хадисів, тобто розповідей про висловлювання та діяльність пророка Мухаммеда.

Хадис (араб.–повідомлення) – розповідь про діяння і висловлювання пророка Мухаммеда та його однодумців, що склали зміст Суни.

Формально сунітом вважається той, хто визнає перших чотирьох правовірних  халіфів і правдивість збірок хадисів.

Халіф (араб, халіфа – спадкоємець, намісник) – духовний і світський глава теократичної мусульманської держави.

Сунізм не є однорідним. Він поділяється на чотири релігійно – правові мазхаби (школи) їх назви походять від імені їх засновників. Це ханіфіти, засновником яких вважається перс Абу Ханіфа Неман ібн Сабіт (700 – 767); малікіти, засновник – виходець із Медини Малік ібн Анас (715 – 795); шафіїти, засновник – виходець із Єгипту Мухаммед ібн Ідрис аш – Шафії (767 – 820) та ханбаліти – засновником є виходець із Багдада Ахмед ібн Ханбал (780 – 855). Усі школи регламентують мусульманські правові положення на основі чотирьох принципів, базовими для яких є Коран, Суна, кияс та іджма.

   Кияс – порівняння, або аналогія, з юридично подібними випадками – судження про не передбачені Кораном і Суною положення за аналогією з тими, які є.

   Іджма (консенсус  громади) – узгоджена думка мусульманських богословів – законників щодо певних релігійно – правових питань, які не передбачено Кораном або Суною.

   Відмінність між  мазхабами здебільшого і визначається  їх ставленням до іджми та  киясу. Так, малікіти вважають, що консенсус громади виражається в консенсусі вчених – богословів («улама»), а ханіфіти допускають індивідуальну інтерпретацію, якщо вона спрямована на благо громади. Шафіїти акцентують увагу на Суні та впевнені, що консенсус досягається тоді, коли існує узгодженість усіх обрядів. Індивідуальні судження заперечуються. Усі сунітські мазхаби вважаються правовірними, рівноправними, й тому мусульмани можуть дотримуватися будь – якого з них. Більшість сунітів є прихильниками ханіфінітського мазхабу.

   Шиїзм

Це – другий за кількістю послідовників напрям в ісламі. Виник шиїзм (араб, ши´a – угруповання, партія) як політична течія у другій половині VII ст. в Іраку. Особливо поширився в Ірані у VIII ст., сприйнявши при цьому деякі елементи віровчення і культу зороастризму, буддизму тощо. Сьогодні понад 90 відсотків населення Ірану є шиїтами.

Засновниками шиїзму вважається група прихильників Алі  ібн Абі Таліба (двоюрідного брата  Мухаммеда), яка домоглася обрання  Алі халіфом. Маючи переконаність  у тому, що Алі та його нащадки  є єдиними законними спадкоємцями пророка Мухаммеда, шиїти визнають лише 12 імамів з усіх прямих потомків Алі.

Як і в сунізмі, в  шиїзмі Коран є «божественним  одкровенням». Але вважається, що в  основній його редакції немає аятів, які стосуються Алі ібн Абі  Таліба. Тому тут Коран доповнюється ахбаром – Святим переказом. Обряди шиїтів мало відрізняються від обрядів сунітів. Та все ж вони мають певні особливості. Так, дотримуючись хаджу, віруючі тут здійснюють паломництво і до місць, пов´язаних із життям шиїтських імамів, відзначають свята на їх честь тощо. Шиїти вірять у можливість переселення душ та впевнені, що в тілах імамів втілилася пророча душа Мухаммеда. Верховним правителем усіх шиїтів світу вважається «таємний імам», а чинні владики виступають його представниками на землі.

   Хариджизм

Хариджизм – це третій напрям ісламу, що виник у середині VII ст., тобто раніше від шиїзму. Хариджити (араб. харадж – виступаючий, повстанець) – ригористи (франц. rigorisme, від лат. rigor — твердість, суворість; непохитне додержання якихось принципів). Так, на їх погляд, однієї тільки віри в догмати ісламу і виконання всіх передбачених норм замало, аби бути правовірним мусульманином. Віра повинна поєднуватися з конкретними добрими справами. Осудження на муки пекла має остаточний характер: Бог не може не виконати своїх застережень і погроз. Деякі ж мусульмани–нехараджисти вважають, що милосердя Боже не знає меж, а тому перебування в пеклі може бути тимчасовим. Хариджити впевнені, що халіфом–імамом може бути будь–який повноправний член громади, який добре знає догмати ісламу і дотримується їх. Допускається, що громада може існувати і без імама.