Бурлак Світлана Миколаївна. Релігійний фанатизм: релігієзнавчо-психологічна сутність та форми прояву

    При з’ясуванні сутності взаємозв’язку фанатичності та релігійності автор послуговується досягненнями в сфері психології, фізіології. При цьому посилаючись на розуміння домінанти А.Ухтомським, завдяки якій стає зрозумілим той чи інший психологічний стан.

    У дисертації аналізуються страх і насильство як чинники, які інтенсифікують релігійність, надаючи їй фанатичної забарвленості. Фанатично налаштована людина придушує і витісняє в собі багато людських якостей, її свідомість змінюється, а емоційне й інтелектуальне життя стає примітивним. Релігійний фанатик завжди поділяє світ і людство на дві частини, на два ворожі табори. Фанатизм не допускає співіснування різних ідей та поглядів. Існує тільки ворог. Сили ворожі уніфікуються, уявляються єдиним ворогом. Це страшне спрощення полегшує боротьбу. Людина, що довела себе до одержимості ідеєю світової небезпеки і світової змови масонів, євреїв, єзуїтів чи більшовиків, перестає вірити в Божу силу, у силу істини і покладається лише на власні насильства, жорстокості й убивства. Така людина втрачає свою ідентичність.

    У четвертому розділі “Форми прояву фанатизму як релігійного феномену” аналізуються основні форми прояву релігійного фанатизму в контексті різних релігійних традицій. Дисертант звертається до історії релігії,  в якій траплялося так, що релігійно-фанатичні настрої використовувались для розпалювання ненависті до представників інших віросповідань, підготовки та розв’язання війн.

    Однією із форм прояву релігійного фанатизму була інквізиція - установа римсько-католицької церкви, основною метою якої був розшук, суд і покарання єретиків. Вона контролювала практично всі сфери діяльності мільйонів людей, використовувала різні методи управління, в тому числі і таємні. Достатнім підґрунтям для звинувачення слугували витвори мистецтва, філософські, політичні трактати, в яких був би натяк на підозру відступу від канонів католицької церкви.  Єрессю вважали античні ідеали життя, самостійне мислення; не визнавались  ні заборони, ані дозволів, які б допомогали вільно розвиватися природним здібностям, темпераментам, талантам, творчому духу та генію. Мотивом переслідування, крім релігійного фанатизму і користолюбства, була нерідко й особиста помста окремих членів трибуналу. Якщо намічена жертва вже не могла вислизнути з рук св. трибунала, то її не  могли врятувати ні високе становище  чи в церкві, чи  в державі, ні слава  вченого  чи митця, ні бездоганне моральне життя. Релігійний фанатизм став загальним явищем, яке охопило майже всі католицькі країни. Використовуючи таємне слідство, застосування тортур, конфіскуючи майно засуджених і поширюючи засудження на родичів та нащадків до третього покоління включно, інквізиція знищила сотні тисяч людей, зумовлюючи неймовірний страх у підсудних. Отже, діяльність інквізиції сприяла поширенню такого феномену масової психології як релігійної епідемії. Вона мала всезагальний характер, швидко поширювалась і тривала впродовж довгого часу. Релігійний фанатизм був лише засобом для отримання світової влади інквізицією і за своїми масштабами не мав історичних аналогів.

    Аналіз прояву фанатизму в історії християнства - старообрядницького розколу XVII століття дав можливість продемонструвати наскільки вражаючі можуть бути церковні реформи, навіть якщо вони торкалися переважно обрядової сторони. В результаті розколу виникає старообрядництво, яке й стало ідеологічним напрямом соціальних суперечностей у країни. Зазначається, що очолив старообрядницький рух протопіп Аввакум, який повстав проти нововведень патріарха Никона, за що був підданий переслідуванням та тортурам. Однак перенесені катування не зломили протопопа, а ще більше стверджували його в вірі. Навіть перебуваючи багато років у земляній тюрмі, він не відмовився від своїх переконань, за що був спалений. У дисертації також  підкреслюється, що в своєму фанатичному пориві Авакум доходив до бузувірства; він був готовий задля своїх поглядів принести  в жертву своє життя та життя інших людей.

    Дисертант звертає увагу на мусульманську спільноту, на події пов’язані з ісламським тероризмом, які спричинили гучний резонанс в світі. У дисертації спостерігається тенденція ототожнення тероризму та релігійного фанатизму. Разом з тим автор розмежовує такі поняття, як “екстремізм” – “фанатизм” – “тероризм”. Екстремізм – схильність до крайніх поглядів та дій. Натомість тероризм - особлива форма насильства, для якої характерна жорстокість, застосування фізичного знищення, він має деструктивний та руйнівний характером. Це екстремізм, але вже не в теоретичних розмірковуваннях, а в безпосередніх діях, використовується  для реалізації абсолютно радикальних ідей. У цьому контексті аналізується фундаменталізм як релігійний напрям, в якому проголошується незмінність канонічної догматики, вимагається дотримання ортодоксії.

    У дослідженні робиться спроба подолати певні стереотипи щодо причин, які викликають агресію з боку ісламських держав. Останнім часом ісламський світ постав перед викликом,  який кинула йому вся західна цивілізація. Він повинен був відмовитися від власної самобутності та стати сировиною для Заходу. До іранського імама Хомейні - символа протидії цьому виклику - ісламський тероризм мав локальний характер. По суті, він був пов’язаний не стільки з релігійними, скільки з антиколоніальними, національно-визвольними та іншими мотивами. Для успішного протистояння Заходу  не знайшлось інших засобів, ніж тероризм під маскою ісламу. Саме тут стали у нагоді традиційні лозунги джихаду, священної боротьби проти невірних. Ісламська протидія спершу була спрямована проти  влади Саудівської Аравії, а потім і всієї сучасної західної цивілізації, осередком якої є Сполучені Штати Америки. Пропагуючи мету панісламізму, Усама бен Ладен зумів поєднати релігійну віру з фундаменталістськими установками, яка трансформувалася в релігійний фанатизм. На противагу Хомейні він не претендував на роль  духовного вождя. Він став поводирем нового ісламського типу, вождем не через традиції, а внаслідок особистих якостей, створивши духовну, самофінансовану, самоозброєну, самоорганізовану громаду, побудувавши новий тип бойової, релігійної організації, яка заснована на емоційних зв’язках та відносинах, які властиві традиційному ісламському суспільстві. Зазначається, що  релігійне підґрунтя ісламського тероризму  виявляється в індивідуальній мотивації, крайньому фанатизмі членів різних угруповань. Визначаються акції спрямовані на самознищення, а загибель під час джихаду інтерпретується як пряма дорога в рай. Ісламському екстремізму властива нетолерантність, неприйняття інших думок, позицій та уподобань, релігійна нетерпимість до норм, принципів та цінностей неісламського суспільства. Ісламські екстремісти наголошують на необхідності негайних радикальних дій, намагаючись насильницьким шляхом встановити “ісламський порядок”.

    У дисертації підкреслюється,  що релігійний фанатизм в пострадянський реальності знайшов друге дихання, зокрема в новітніх релігійних рухах, які сьогодні перетворюються у своєрідні “зони занепокоєння”. Аналізуючи їх, автор послугується  соціально-психологічною типологією Р.Уолліса, в якій можна відстежити психодинаміку деструктивних культів. Як приклад дисертант наводить феномен Білого Братства. Підкреслюється, що цей релігійний рух є, по суті,  класичною моделлю багатьох інших новітніх течій. Розглядаючи динаміку виникнення Білого Братства, в цьому контексті, автор звертає увагу на процес формування релігійного фанатизму, його взаємозв’язок з особистісною харизматичністю його адептів.

    Отже, аналіз певних проявів релігійного фанатизму дає змогу не лише виокремити його загальні, характерні особливості, а й уможливлює глибоке розуміння того стану суспільства, в межах якого вони виникають.