Буддизм і його основні напрями

      Хінаяністи використовують священні тексти мовою палі, а махаяністи на санскриті. Релігійним ідеалом Хінаяни є архат (гідний, святий), послідовник чернечих заповітів, який за одне життя досягає нірвани. Мета ж мирян — турбота про сангу (чернечу громаду) і поліпшення своєї карми.

      У хінаяні (початковій) Будда не вважався божеством, не був надприродною істотою, а лише людиною, яка завдяки власним  зусиллям просвітлилася і таким  чином знайшла шлях до звільнення, а також вчителем і наставником, який дав Дхарму (закон просвітлення). Від здобув нірвану, і у світі більше не присутній. Тому всі молитви та інші форми культу мають сенс лише як меморіальні акти, мета яких — віддати шану пам’яті вчителя, а спогад про нього — приклад для наслідування.

3.2. Махаяна.

      На  відміну від хінаяни, махаяна визнає принципову можливість досягти стану Будди всіма істотами, тому що вони споконвічно носять в самих собі сутність Будди. Центральне місце в махаяні належить вченню про бодхісатв - людей, які своїми життєвими вчинками заслужили перехід у нірвану, але свідомо залишились на землі заради допомоги у справі порятунку іншим людям, що прагнуть звільнення від сансари. Це є особливий моральний ідеал махаяни, тому махаяну називають ще бодхісатваяна. В махаяні передбачається, що досягнути нірвани можна без обов’язкової посвяти в ченці. Послідовник махаяни повинен більше піклуватися про порятунок інших, ніж про власне благо й особистий порятунок. Кількість будд в махаяні доведена майже до безмежності. Це вчення розповсюдилася в Центральній Азії, Китаї, Японії, Кореї і В’єтнамі. Махаяна виробила свій канон священних книг.

      Найдавніші  тексти махаяни - це сутри Вдосконалення мудрості (Праджня-параміти), що датуються І ст. до н.е. - І ст. н.е. і які почали перекладатися на китайську мову вже з другої половини ІІ ст. За легендою вважається, що їх теж виголосив Будда Шак’ямуні, але зміст їх не був зрозумілий людям і тому ці сутри 500 років зберігали наги (змії-дракони) і боги, поки не прийшов Нагарджуна (ІІ - ІІІ ст.), якого називають Другим Буддою, і не проголосив їх знову, давши докладні пояснення і коментарі.

      Майже те ж саме відбулося і з махаянськими сутрами другого покоління, що були пояснені людям Майтреєю (або Майтреянатхою) і Асангою у IV - V ст. Махаянські тексти, як сутри, так і коментарі до них  та інші праці, записувалися на санскриті, але далеко не всі збереглися в оригіналах. З ІІ по ХІ ст. санскритські рукописи активно перекладалися на китайську мову і були зібрані в єдину колосальну Трипітаку. З VIII ст. санскритські рукописи перекладалися також тібетською мовою й у XIV ст. вони були відредаговані й упорядковані в єдиному каноні, що складається з двох зібрань: Ганджур (Слово Будди в 108 томах енциклопедичного формату) і Данджур (Тлумачення Закону індійськими майстрами в 225 томах). Китайський і тібетський канони, по-перше, змістово і структурно не збігаються, по-друге, містять у собі також сутри хінаяны і тантры ваджраяны (Діамантової колісниці).  Найдавніші священні тексти останньої мають назву “Тантри” (V - VI ст.) і призначаються тільки для посвячених. Ідеалом махаяни є бодхисатва (пробудежена істота), про яку вже йшлося вище. Культ бодхисатв настільки важливий для Махаяни, що іноді її називають Бодхисатваяною — колісницею бодхисатв.

      Будда також розуміється в Махаяні  по-іншому. Будда, у суворому розумінні цього слова, — споконвічно пробуджена природа свідомості, істинна реальність, якою вона є в дійсності, що набуває у пізніших текстах риси безякісного Абсолюта, подібного до брахмана. Ця справжня сутність Будди називається в Махаяні Тілом Дхарми. Але через велике співчуття цей вічний Будда виявляє себе ще у двох формах, або тілах: на рівні світу — як тіло насолоди, в якому Будда спілкується з бодхисатвами, повчає їх, і водночас насолоджується блаженством нірвани; на рівні світу бажань — як „перетворене” тіло. Будда постає як людина — наставник і вчитель істини. Саме перетвореним тілом і був згідно з махаяною, історичний Будда Шак’ямуні.

3.3. Варджаяна

      У другій половині І ст. н.е. в рамках буддизму махаяни формується новий  напрям, який називається Варджаяна (Алмазна або Громова колісниця), і відомий на Заході як тантричний буддизм (від назви священних текстів цього вчення — тантр, дослівно „нитка, на яку щось нанизується).

      Ваджраяна (діамантова колісниця) - буддистський напрямок, що виріс із махаяни і склався в VII-ХIV ст. в Тібеті. В сучасний період поширена, крім Тібету, в Монголії і Росії (Бурятія, Калмикія, Тува). На відміну від хінаяни і махаяни в ваджраяні існує ідея про можливість досягнення стану будди в теперішньому житті людини. Тому, крім методів, що належать шляху бодхісатви, у ваджраяні широко практикуються вправи йогів (споглядання Ідаму - божества, що сприяє просвітленню, медитація, читання мантр і т.д.). Особливого значення тут надається вшанування гуру (духовного наставника). Пантеон (сукупність богів) ваджраяни – не замкнута система. Він відкритий для включення нових міфологічних персонажів інших народів або спеціально створених найшановнішими гуру з метою практики йоги (тут можуть бути боги – покровителі окремих шкіл або навіть окремого індивіда).

      Ваджраяна практикує шлях йоги під керівництвом духовного наставника — гуру. Кожний гуру має свою методику використання системи йоги для очищення думок. У ламаїзмі, що виник на основі вчення Цзонхави (1357—1419), такі духовні наставники називаються переродженцями, або живими богами. Варджаяна — ізотеричне (таємне) вчення, яке забезпечує досягнення стану будди упродовж одного життя. Для Ваджраяни характерні: використання найзвичайно розроблених форм йоги, візуалізація образів божеств, які символізують вищі стани свідомості, повторення специфічних молитв – мантр, психотехнічні способи і методи споглядання, активне використання сексуальної символіки: зображень шлюбного поєднання богів, що уособлюють поєднання праджні (мудрості) і упаті (умілих, вправних засобів, використовуваних бодхисатвами), з яких народжується пробудження і просвітлення (бодхи).

3.4. Дзен-буддизм

      Проникаючи  в інші країни, буддизм вбирав у  себе місцеві релігійні традиції і видозмінювався. У II ст. він проникає у Китай, де утворюється китайський варіант буддизму - чань-буддизм (дзен-буддизм). Звідси він поширюється в Корею і В’єтнам, а у VI ст. Японію. Так склався його японський варіант, відомий як дзен-буддизм. Останнім часом він став надзвичайно популярним у Європі та Америці, особливо серед молоді. У XVI-XVII ст. буддизм проникає до Монголії, де внаслідок його злиття з місцевими культами сформувався ламаїзм, який інакше називають “тібетським буддизмом”.

        Дзен-буддизм визнає існування  спостережуваного світу, проте  вважає цей світ ілюзорним, несправжнім, що постає як “ніщо” (“му”). Для того, щоби усвідомити сутність та призначення людини, слід вправлятись в цілій серії спеціальних методик, до яких належить і практика “коанів” – медитацій над спеціальними короткими, часто – парадоксальними висловами. Такого роду практики та методики повинні привести до думки про те, що всі межі та сутності в світі є відносними, що “все в одному, а одне в усьому”. Лише затьмарена свідомість вбачає в світі відмінності і протилежності. В дійсності ж між нірваною та сансарою, між життям та смертю, знанням та невіглаством не існує ніяких відмінностей.

      Дзен-буддизм не приймає крайнощів аскетизму, вважаючи, що людина повинна спрямовувати свою життєву активність на духовні вдосконалення, в яких слід віддати перевагу не стільки вивченню текстів, скільки прямому спілкуванню учителя та учня :”Усе буддистські вчення початково присутнє в свідомості кожної людини. Тому, якщо ви будете шукатинамагатись отримати цю свідомість поза собою, ви будете втікати від свого власного батька” (“Записи про передавання Світильника”). Сьогодні буддійська секта дзен (чань) набула популярності й серед молоді західноєвропейських країн, а також США. Особливості дзен-буддизму, заснованого ще VI ст. у Китаї індійським ченцем Бодхідхармою, полягають у передачі («від серця до серця») вчення, вірі в можливість безпосереднього контакту з всеосяжною істинною мудрістю Будди, у відмові від писемності як засобу передачі вчення Будди, переконаності у здатності осягнення його зверненням до внутрішнього світу людини. Важливе значення буддійська секта дзен надає практиці самодисципліни та психічному тренуванню.

      Дзен  приваблює молодь сучасних цивілізованих  країн живою практикою істини, відкритою для всіх, незалежно  від раси, кольору шкіри, релігійної належності. Молоді люди намагаються знайти в ній спільні риси з культурою та світоглядом країн Західної Європи. Дзен притягує молодь і своїм загальним нігілістичним духом, який заперечує будь-які авторитети, навіть самого Будду. Це особливо імпонує американській молоді, яка визнає «битницький» дзен, де немає дисципліни, виснажливих тренувань, штатного вчителя.

      Прихильники східних культів (у тому числі  дзен-буддизму) на Заході мало цікавляться  сутністю релігійної теорії. Вони віддають перевагу практиці медитації, розглядаючи її як розумову акцію, спрямовану на приведення психіки у стан споглядальної зосередженості, вільної від негативних переживань. Створюються центри «трансцендентної медитації», метою яких є досягнення «духовного оновлення» людей, прилучення їх до так званої космічної енергії, блокування негативних емоцій та інтелектуальних стереотипів. У США медитативні прийоми засвоюють у школах; у ФРН поміж студентства налічується понад ЗО тис. послідовників «трансцендентальної медитації»; у Швеції функціонує «Інститут Махаріші за творчий розум», який постачає школярів посібниками з трансмедитації. Медитативний центр у Сан-Франциско має назву «Спілка буддійської практики».

      Дзен-буддизм  один із різновидів буддизму. За останні  три десятиліття став предметом  широкого зацікавлення у США та Західній Європі. Засновником вважається індійський монах Бод-хідхарма, який ніби прибув у 520 р. до Китаю і заснував там особливу езотиричну, тобто призначену лише для вузького кола, школу буддизму, що отримала назву чань-буддизму. "Чань" (японське дзен) є модифікацією терміна, що передається в японській та китайській мовах санскритським словом "дх'яна" — споглядання. Традиція пов'язує його виникнення з легендою про те, як одного разу Будда замість багатослівної проповіді мовчки підняв угору подаровані Йому квіти. Всі були розгублені, і тільки старець Махакаш'яна із спокійною посмішкою подивився на свого вчителя, зрозумівши всю красномовність його безмовної настанови. Побачивши це, Будда урочисто промовив, що він володіє найдорогоціннішим скарбом, духовним і трансцендентним, який він передає Махакаш'яні. Цей випадок, що розкриває нібито приховану суть духу Будди, увійшов, відповідно до традиції, в основу вчення дзен. Індійське за походженням учення дзен сформувалося у Китаї у VI ст. на основі буддизму махакаш'янського тлумачення, що включає в себе деякі ідеї даосизму, та морального вчення конфуціанства. Дзен-буддизм мав значний вплив на ідеологію та культуру середньовічної Японії. У руках правлячої верхівки він перетворився у простий і надійний засіб формування у службовців і військових основи військово-етичного ладу — відданості та дисципліни, стійкості та безстрашності перед лицем смерті. Дзен робить акцент на приголомшуючій раптовості. Поштовхом може бути враження, переживання, потрясіння, а також спеціальна техніка тренування, спрямовані на те, щоб пробудити в людині інтуїцію.

      Різні напрямки дзен-буддизму культивували системи підготовки до саторі миттєвого  просвітлення. Школа сото вимагала від своїх послідовників обмеження. Школа риндзай робила наголос на коани — спеціально розроблені алогічні, абсурдні тексти. Коан повинен зрушити звичайну структуру абстрактно-логічного мислення, розбудити "дух питання".

      Монастир  є основною формою відтворення дзен-буддизму. Життя тут починається звичайно о третій годині ранку. Снідають, коли ще темно, обідають о 10 ранку, вечеряють о четвертій годині, Їдять лише рослинну їжу: рис, ячмінь, бобові, овочі. Роздача і приймання їжі здійснюються за складним ритуалом і супроводжуються великою кількістю дій, які мають символічний характер. Після сніданку всі приступають до роботи: це — прибирання приміщень і монастирського дворища, обробіток землі, яка належить монастиреві тощо. Фізична праця — невід'ємна частина монастирського побуту, однією з вимог якого є: "День без роботи — день без їжі". У розпорядок дня включаються також співбесіди з наставниками, які супроводжуються ритуалом. О дев'ятій годині вечора життя в монастирі завмирає, а найпрацьовитіші продовжують роботу і вночі, влаштувавшись на терасі або в саду.

      Цей розпорядок певною мірою міняється  в періоди інтенсивних духовних сесій, які проводяться щомісяця протягом 7—"в днів. В період сесій  сеанси споглядання тривають по 17—18 годин на добу. Монахи сидять у позі лотоса, розслабившись і капі впри кривши очі. їхня мета — досягти високого ступеня зосередження, втратити відчуття особистого я і зануритися в абсолютний "бездум", віддатися таким чином Пустоті й Абсолюту. За учнями спостерігає монах, який походжає по залу і бамбуковою палицею б'є по спинах тих, хто втомився. Вивчення дзен-ської премудрості в монастирі триває в середньому 10—12 років.

      На  сучасному етапі важливу суспільно-політичну  й культурну роль відіграє буддизм  у країнах індокитайського півострова. За винятком В'єтнаму, у всіх інших  країнах Індокитаю поширений хинаянистський буддизм. У Бірмі, Камбоджі, Таїланді, Японії буддизм виступає як державна релігія. В Таїланді король вважається головою буддійської церкви, всі чоловіки проходять обов'язковий стаж у монастирі. У Бірмі буддизм є пануючою релігією, але частина населення сповідує інші релігії.

      На  фунті широких демократичних  рухів в країнах Азії намітилася тенденція до зближення буддійських  храмів і окремих сект. На буддістському  з'їзді в Коломбо (Шрі Ланка) в 1950 р. було утворено Всесвітнє братство буддистів. Резиденцію його виконавчого комітету пізніше було перенесено в Бірму, а потім Таїланд. Комітет, незважаючи на основну ідею буддійського віровчення, бере активну участь у міжнародній політиці, відображає настрої народних мас, особливо у їхній боротьбі за мир, проти реакційних кіл.