Буддизм і його основні напрями

      План

  1. Вступ.

  2. Історія  виникнення та основні положення  вчення буддизму.

  3. Основні  течії буддизму:

  3.1. Хінаяна.

  3.2. Махаона.

  3.3. Варджаяна.

  3.4. Дзен-буддизм.

  3.5. Ламаїзм.

  4. Висновки.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      1. Вступ

      Буддизм — найдавніша світова релігія, яка є спільним компонентом різних цивілізацій Сходу — від Індії до Японії. Його філософія глибока і оригінальна. Буддизм вважається „ключем до східної душі”, без нього не можливо зрозуміти багатьох культур і особливостей східних народів.

Сформувавшись в Індії в середині І ст. до н.е., буддизм поширився делеко за межі своєї батьківщини по всій південній, південно-східній і центральній Азії аж до Бурятії і Туви на півночі. Більшість буддистів проживають у таких країнах, як Шрі-Ланка, М’янма, Таїланд, Японія, Корея та Китай. Буддійськими країнами вважаються Кампучія, Лаос, В’єтнам, Монголія. Буддисти кажуть, що всього в світі їх є 356 млн.

    За  переважаючим твердженням буддизм  виник у лоні брахманізму як реакція  на його елітарність, як вияв вільнодумства  у боротьбі з закостенілою брахманською ортодоксією і зовнішнім ритуалізмом шляхом відкинення вчення про святість і непорушність варно-кастової системи (поділ індійського суспільства на елітарні варни — брахманів, кшатріїв, вайшьїв, і безправних шудрів). Але соціальні та духовні передумови виникнення буддизму як оригінальної філософської системи слід шукати значно глибше в пошуках істини відлюдниками і мудрецями.

  2. Історія виникнення  та основні положення  вчення буддизму.

    В якийсь період в індійській історії  відбувається дивне явище. Велика кількість молоді залишає свої домівки, селища і міста та йде до лісу, де починає вести життя відлюдників, аскетів. Це відбувається оскільки індійська філософська думка прийшла до великого відкриття. Якщо раніше людина шукала божественне в природі, в оточуючому видимому світі, то споглядальники Індії відкрили його всередині себе, в середині свого духу. Мовчання, концетрація духу, особливі духовні вправи привели людину до того, що вона відкрила великий внутрішній вимір буття. Древні тексти розповідають, що з лісу з’явилися архати з довгим волоссям, напівоголені з відчуженими палаючими очима. І всі бачили, що вони щасливі. Це стало переломом в історії духу, що було засвідчено в древній індійській літературі, зокрема Ведах. На основі цього поступово сформувався брахманізм як пануюча релігія. Вона полягала у вірі в світ вічного, який назився світом Брахмана. Брахман — це справжня реальність, а все що ми бачимо довкола, лише сплески Брахмана, який є вічним. Було розроблене вчення про дхарми, сансару і карму, а відповідно закріплений розподіл на варни. Але пошук істини навіть після цього не припинився і ліси Індії були наповнені аскетами і мудрецями, які поряд з брахманами користувалися повагою населення, найвидатншим з яких безперечно був Сіддхартха Гаутама або Шак’ямуні (мудрець із племені шак’я).

    З подіями народження, життя і смерті Сіддхартхи Гаутами пов’язано чимало легенд, які не дають відокремити  чистий і достовірний історичний матеріал. Але поряд з міфами знаходимо  і більш вірогідний життєопис Будди, хоча він теж вважається легендою. Сіддхартха народився в передгір’ях Непалу, в невеликій державі. Батько його, місцевий раджа, дуже любив його і хотів вберегти від всіх важких вражень. Він побудував йому декілька палаців. Будда в одному зі своїх навчань говорить потім, що в нього був літній палац, зимовий, був парк з лотосами, а потім додає, що батько приховав від нього, що люди вмирають, що вони хворіють, старіють. В шістнадцятирічному віці він щасливо одружився і в нього народився син. І тут, одного разу царевич Сіддхартха вирушив у прогулянку без дозволу батька. Йому на зустріч попався старець, потім хвора людина (очевидно на проказу), аскет, що поринув у роздуми, і на завершення похоронна процесія. Ці „чотири зустрічі” стали поворотним моментом у його житті. Він запитав у свого слуги: що сталося з цими людьми, на що отримав відповідь: всі ми можемо захворіти, обов’язково постаріємо, і точно помремо. Ця думка вразила Гаутаму, нече грім, тому що він не був готовий до сприийняття трагічності людського життя. Він сказав, що життя не має змісту, якщо він загине. Чана відповів: нас вчать, що ти відродишся в новому тілі, якщо будеш добрим, то відродишся в доброму тілі — тварини або людини. Ці слова довели Гаутаму до відчаю: чи не можна вибратися якось з цього кола? Коли це все повинно закінчитися? Ніхто не міг знайти відповіді. Тоді царевич Сіддхартха вирішив йти в ліс до відлюдників. По дорозі він помінявся з мисливцем одягом, одягнув жовтий плащ і сховався в лісі (потім жовтий плащ стає одягом монахів). Він поголив голову і бороду і оселився в лісі. Довгий час він ставив на собі найжорстокіші експерименти: морив себе голодом, довів своє дихання до кількох подихів на добу. Він став як привид, але все чекав, що йому відкриється таємниця життя. Та вона не відкривалась. Чутки про молодого шакійського відлюдника розійшлись по всіх околицях. Прийшло декілька відлюдників, які нетерпеливо стали чекати, коли ж він дістане одкровення. Як говорить легенда: „Гаутама молодий, йому було тільки 25 років; він сидить і чекає, обличчя його подібне до маски смерті; відлюдники заледве чуюють його тихі слова: коли ж це станеться?” В результаті він мало не помер.

    І раптом він розуміє, що таким шляхом нічого не досягне, і говорить відлюдникам, що більше так чинити не буде. Цей перелом відбувся тільки завдяки милосердній жінці, яка побачивши, що він помирає, примусово його нагодувала. Він ожив і сказав: не потрібні людині такі знущання над собою. Ті, хто чекав на одкронення були розчаровані і залишили його за зраду в їхній справі. А він віддавався аскезі вже не так фанатично і чекав, коли наступить просвітлення. І воно прийшло під деревом бодхи, деревом просвітлення, як його тепер називають. Сіддхартху, як блискавка, осяяла думка, що, нарешті, він знайшов вихід з трагедії світу і він став Буддою (просвітленим). Потім, як розповідає легенда, його стали мучити демони або бог Мара, щоб він спокусився, але в них нічого не вийшло. Коли Будда усвідомив своє відкриття, то захотів зустрітися з тими монахами, які його покинули, на що ті погодилися з неохотою, але легенда говорить, що, наблизившись, були вражені світлом, яке йшло від його обличчя. Він виклав їм своє вчення (а саме чотири святих істини і восьмеричний шлях), яке потім проповідував до самої смерті. Якщо його (вчення) дотримуватись, казав Будда, тоді поступово, людина набуде незвичайного спокою духу. Повної свободи. І вони повірили. Всі вдягнули жовті плащі, поголили голови і практично утворили першу буддійську монашу громаду.

    Будда прожив близько 80 років. Він подоружував по Індії. У нього були сутички з деякими з місцевих селян; були трагічні моменти, коли просвітлений попав до себе на Батьківщину, і батько його був в жасі, що його син, син раджі став бідним монахом. Раджа намагався якось вмовити Сіддхартху, але скінчилося все тим, що Будда повів за собою і свого сина. Як говорить легенда: він був свідком того, як вороги напали на його країну. Будда прийшов туди вночі, тинявся між трупів, скалічених після побоїща, і тихо повторював: так здійснилась їх доля.

    Він помер (парінірвана або велика смерть) в позі лева, на прощання сказавши: „Монахи, все існуюче минуче. Турбуйтесь про своє спасіння.

    І все таки, постає питання: яка ж  ціль Буддійського самовідречення. Цю ціль Будда називав нірваною. Він  ніколи не дозволяв собі дати їй визначення. Нірвана — це повне згасання пристрастей і навіть самоусвідомлення. Погашення буття. Тут не виникає „ніщо”, як в смерті. Звідки з’явилося буття? Початково виникло коливання елементів всесвіту, дхарм. Воно створює життя, переродження, природу, людину. І все це зло. Житя — зло, буття — зло, все це не потрібне, негативне явище, оскільки є стражданням від початку до кінця. Будда вирішує питання про трагічність життя, виносячи смертельний вирок життю. Життя не потрібне, це помилка природи. Справжнє реальне буття — це мовчання нірвани. Людина має можливість на своєму індивідуальному шляху відмовитись від спраги життя, подолати всі переродження, розсіятись і піти в небуття. І чим швидше людство в решті решт від усього відмовиться, передусім повністю відмовиться від стремління до буття, тим краще для Всесвіту, бо існування для нього тільки мука і страждання.

    Фундаментальною концепцією буддизму є уявлення про  дхарму (якість, елемент, річ, закон). Дхарми — життєві елементи, які вступають  у миттєві комбінації, залишаючись при цьому незмінними, але з’єднуючись кожен раз по-новому, утворюють нові структури. Потік дхарм утворює особистість, і від з’єднання дхарм залежить на яку істоту перетвориться людина. Як з’єднуюча і організуюча сила виступає карма, яка розподіляє елементи відповідно до вчинків людини.

    Нірвана — „згасання”, „спокій”, припинення хвилювання дхарм і утворення  їх нових з’єднань: людина вибуває  з кругообігу життя — сансари, але дхарми не зникають, лише припиняється їхнє хвилювання.

    Сансара не має початку, ніким не створена. Її сутність: афекти і сукупна карма живих істот попереднього космічного циклу. Подібно до того, як окрема істота помирає і відповідно до своєї карми набуває нового народження, так увесь світ набуває нового народження, проходить цикл розгортання і перебування, а потім руйнується, розпадається, щоб відновитися знову відповідно до колективної карми всіх живих істот.

    Для того, щоб досягти нірвани, слід найперше усвідомити чотири благородних істини:

1. життя — страждання;
2. причиною страждань є людські пристрасті і бажання;
3. позбутися страждань можна лише відмовившись від земних бажань, від жадоби життя, занурившись в нірвану;
4. існує священний шлях позбавлення від страждань і досягення нірвани. За словами Будди: „не радіти, але і не сумувати, піднятися над всім цим”.

    Тоді  слід пройти „восьмирічний” або восьмичленний  шлях пізнання істини, який полягає:

1. Праведна віра (треба повірити Будді, що світ повний скорбот і страждань і стримувати у собі пристрасті, любов до земних благ, до життя).
2. Рішучість (треба рішуче ствердити свій шлях, обмежити свої бажання і пристрасті).
3. Праведна мова (необхідно пильнувати за своїми словами, щоб вони не несли зла, мова повинна бути правдивою і доброзичливою).
4. Праведні діла (слід уникати недобрих вчинків, робити тільки добрі справи).
5. Праведне життя (треба вести достойне життя, не шкодити живому — людям, рослинам, тваринам, комахам і т.д.)
6. Праведна думка (треба пильнувати за керунком своїх думок, погані думки — зло, їх слід відганяти, налаштовуватись тільки на добро).
7. Праведні помисли (слід уяснити, що зло від нашої плоті).
8. Істинне споглядання (треба постійно і терпеливо тренуватись, досягти вміння глибокого зосередження, заглиблення у пошук істини)

    Моральні  заповіді (5) для мирян (Панчашила): ахімса (не вбивати), не вживати спиртних напоїв, не торкатися чужих дружин, не говорити неправди, не брати чужої власності.

    Моральні  заповіді для монахів (10): берегти  живі істоти; дотримуватися цнотливості; не говорити неправди; не брати чужої  власності; не вживати вина; уникати надмірного вживання їжі; уникати світських забав; не вживати пахощів, оздоблень, прикрашувань; не спати на розкішних ложах; не приймати подарунків з золота і коштовних каменів.

    Найдавніші  буддійські священні тексти існували вже в І ст. до н.е. і були написані мовою палі, якою, як вважають, користувався Будда.

    Складаються ці тексти з 31 книги; вони поділені на три  частини і названі Тріпітака, що перекладається як „Три кошики”, а  саме:

    Віная-пітака (кошик дисципліни) містить правила  і приписи для монахів і монахинь. По-суті, це статути буддійських монастирів.

    Сутта-пітака (кошик проповідей) складається з  проповідей, притч, прислів’їв Будди  та його учнів.

    Абхідхарма-пітака (кошик найвищої доктрини) містить  коментарі до „Чотирьох благородних  істин” (філософія буддизму), „Восьмирічного шляху” (етика буддизму) і психотехніки буддизму з метою досягнення „просвітлення” за допомогою медитації.

    Всі ці тексти дбайливо зберігались і  переписувались у найбільш відомих  монастирях. У 1871 році у Мандалі (Бірма) був скликаний П’ятий буддійський собор, на якому 2400 ченців — знавців канону — шляхом звірки різних списків і перекладів створили уточнений текст Тріпітаки, який потім був вирізьблений на 729 спеціально вирізаних мармурових плитах. Для кожної плити був побудований окремий мініатюрний гостроверхий храмик. Ці храмики, які стоять стрункими рядами, склали храмовий комплекс Кутодо — ціле своєрідне храмове містечко, сховище канону.

3. Основні течії  буддизму.

      Розвиток  буддизму був складним, його положення  неодноразово перероблялися і доповнювались відповідно до змін соціально-історичних умов суспільного життя. Звідси і наявність численних напрямів та сект у буддизмі. Зараз буддизм прийнято поділяти на такі течії: хінаяну (“мала колісниця”), махаяну (“велика колісниця”), ваджраяну (“діамантова або алмазна колісниця”), а також ламаїзм і ще один розповсюджена течія необудизму – дзен-буддизм. Багато хто з буддологів вважає ваджраяну гілкою махаяни. Ці течії не є трьома етапами в розвитку буддизму (як вважали деякі європейські буддологи кінця 19 - початку 20 ст.); швидше за все вони мали спільні витоки в первісному буддизмі безпосередньо, але потім розвивалися відносно самостійно. Письмово зафіксовані канони хінаяни і перші сутри махаяни з’являються майже одночасно (1ст. до н.е.), а перші відомі тексти ваджраяни у 3 ст. н.е. Ці течії, розробляючи різні аспекти первісного буддизму, не різняться між собою в загальних принципах.

      3.1. Хінаяна.

      Перший  напрям — хінаяна — тісно взаємопов'язаний з раннім буддизмом. Він визнає Будду  людиною, яка знайшла шлях до спасіння. Головним у ньому є особисте спасіння, що вважається досяжним лише через відхід від світу, тобто прийняття чернецтва. Хінаяна та махаяна склалися як окремі течії у кн. 1 ст. до н.е. - 1 ст. н.е. Вони відрізняються головним чином тим, що хінаяна проповідує вузький шлях порятунку, а махаяна - широкий. Хінаяна  це не самоназва. Так прихильники махаяни позначали ті школи, вчення яких здавалося їм обмеженим. За деякими даними кількість шкіл в хінаяні досягла вісімнадцяти. До цього часу збереглася одна школа - тхеравада. Хінаяна поширена в Південній і Південно-Східній Азії, насамперед у Шрі-Ланці, Бірмі, Таїланді, Лаосі. Згідно хінаяни, досягти нірвани можуть тільки ті, хто присвятив своє життя Богу, тобто - монахи. Хінаяна аскетична. Вона вимагає відмови від усіх земних радощів і задоволень. Віровчення і міфологія хінаяни практично збігаються з ранньобуддистськими. Будда в хінаяні не виступає в божественній ролі. Він – просто людина, що спромоглася максимально реалізоватись, досягти вищого рівня досконалості, наділений усіма можливими чеснотами вчитель, що вказав людям шлях порятунку. За межами Індії хінаяна поширилася лише там, куди проникли індійські поселенці (Південна та Південно-Східна Азія). У країнах цих буддизм сприймається як високорозвинена індійська культура, спроможна задовольнити всі верстви населення. Хінаяну також називають південним буддизмом, оскільки він почав поширюватися в країнах південної і південно-східної Азії, махаяну вважають північним буддизмом.