Зовнішня політика України

СТАНОВЛЕННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ 1. Вихід на міжнародну арену

Зовнішньополітичне  забезпечення незалежності (1991 – 1994)

Після прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет  та проголошення 24 серпня 1991 року Акту незалежності України розпочалося  становлення України як незалежної держави. Його невід’ємною складовою  стало формування відповідних новим  реаліям зовнішньополітичних орієнтирів відновленої української держави, визначення підходів до реалізації інтересів  України на міжнародній арені.

Протягом перших років  незалежності основні зусилля зовнішньої політики спрямовувалися на досягнення міжнародного визнання України, утвердження  її міжнародної правосуб’єктності, налагодження рівноправних відносин з  іншими державами, в першу чергу, з країнами пострадянського простору, сусідами та найбільш впливовими країнами світу, створення зовнішніх умов для забезпечення національної безпеки, розгортання мережі дипломатичних  представництв. Такі пріоритетні напрями  були зумовлені, насамперед, необхідністю забезпечення національної безпеки, цілісності та недоторканості території, створення  сприятливого безпосереднього оточення для України.

Українська дипломатія стала  повністю незалежною від колишнього союзного центру. Вона опинилася перед  необхідністю самостійно вирішувати усі  проблеми, які поставали перед  молодою українською державою на міжнародній арені і значною  мірою уповільнювали становлення  України як рівноправного члена  світової спільноти. Достатньо згадати  отриманий в спадок третій за розмірами  у світі ядерний потенціал  і, відповідно, насторожене ставлення  провідних країн світу, трактування  держави з неодмінним врахуванням "російського фактору". І все  це – поряд з необхідністю "з  нуля" налагоджувати відносини  з країнами світу, відкривати посольства, приєднуватися до існуючих міжнародно-правових механізмів та створювати договірно-правову  базу відносин з кожною окремою країною.

Серед особливостей становлення  зовнішньої політики України того періоду  слід виділити процес набуття  статусу без'ядерної держави і проведення послідовної політики у цьому напрямі. До 1 червня 1996 р. процес ядерного роззброєння завершився остаточно: Україна добровільно позбулася третього за обсягом потенціалу ядерної зброї (176 міжконтинентальних балістичних ракет з майже 1500 ядерних боєголовок), що стало безпрецедентною подією в історії людства.

Законодавча та виконавча  влада України бажала в обмін  на повну ліквідацію ракетно-ядерного потенціалу отримати з боку США, Росії  та інших ядерних держав гарантії національної безпеки, належної фінансово-технічної  допомоги, а також одержання повноцінної  компенсації за високозбагачений уран в боезарядах. Тривалі дискусії з Росією, особливо в останньому питанні, не дали позитивних результатів, після чого до справи підключилися американські дипломати. Тристоронні переговори у Києві, Вашингтоні і Москві увінчалися компромісом, який знайшов виявлення у заяві президентів України, США і Росії від 14 січня 1994 р. Нею передбачалося:

♦ надання Україні  гарантій національної безпеки після  її приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держави, що не володіє  ядерною зброєю;

♦ зобов'язання з  боку США, РФ і Великої Британії поважати незалежність і суверенітет та існуючі  кордони України, утримуватись від  політичного та економічного тиску  на неї, не використовувати проти  неї будь-яку зброю;

♦ надання технічної  і фінансової допомоги Україні для  надійного й безпечного демонтажу  ядерної зброї та зберігання матеріалів, що розщеплюються, а також сприяння швидкій реалізації вже існуючих угод щодо такої допомоги;

♦ контроль представників  міністерства оборони України за розукомплектуванням і знищенням  стратегічних ядерних боєзарядів на території

Росії, що виключало  б повторне використання складових  цих боєзарядів за їх первісним призначенням;

♦ надання Україні  справедливої та своєчасної компенсації  за високозбагачений уран з боку Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки  в міру того, як ядерні боєзаряди  вивозитимуться з України до Росії  для розукомплектування. Зокрема, в  рахунок такої компенсації Росія  мала забезпечувати українські АЕС  ядерним паливом.

5 грудня 1994 р. в Будапешті  президенти США і РФ та прем'єр-міністр  Великої Британії підписали унікальний  у міжнародно-правовій практиці  документ - Меморандум про гарантії  безпеки Україні. Згідно з загальновизнаними  принципами міжнародного права  названі ядерні держави зобов'язалися  поважати незалежність, суверенітет  та існуючі кордони України,  утримуватися від економічного  тиску, спрямованого на те, щоб  підкорити власним інтересам  реалізацію Україною прав, притаманних  її суверенітету, й у такий  спосіб отримати будь-які переваги. Окремі документи з наданням  Україні гарантій безпеки одночасно  підписали глави КНР і Франції.

Країни колишнього соц-табору, які чітко заявили про наміри в найкоротші терміни інтегруватися в євроатлантичні структури (НАТО і ЄС) і успішно здійснюють внутрішню політику відповідно до задекларованих зовнішньополітичних пріоритетів, стали членами НАТО і ЄС, і навпаки, країни (це передусім країни СНД), які не чітко визначилися з вектором геополітичної орієнтації, у зовнішній політиці дотримувалися так званої ''багатовекторності'', а у внутрішній політиці взяли курс на повільні, половинчасті, незбалансовані реформи, втратили історичний шанс стати у перспективі повноправними членами НАТО таЄС.

Здобуття Україною незалежності кардинально змінило геополітичну мапу світу. Поява в центрі Європи країни, що територіально та за кількістю населення ставала в один ряд з провідними державами континенту, звісно, не могла не позначитися на особливостях глобальних процесів.

 Cправжньою датою формування зовнішньої політики України доцільно вважати 16 липня 1990 p., коли Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет.

Декларація про суверенітет  стала не лише основою для подальшої  розробки концепції зовнішньої політики молодої Української держави, а  й визначила її принципові засади. Зокрема, проголошено, що Україна активно  сприятиме зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, братиме  безпосередню участь у загальноєвропейському  процесі та європейських структурах, а також у майбутньому прагне стати постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується неядерних  принципів: не приймати, не виробляти  і не набувати ядерної зброї.

Щодо відносин із республіками СРСР, то, згідно з Декларацією, вони будуватимуться на основі договорів, укладених  на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні  справи. У листопаді-грудні 1990 р. договори про економічну, політичну та культурну  співпрацю на основі рівності та добросу-сідства були укладені Україною з Російською Федерацією та Білоруссю, а 1991 р. - із Казахстаном, Киргизстаном, Азербайджаном, Узбекистаном та іншими республіками.

Першочергового значення у розвитку двосторонніх відносин Україна  надавала налагодженню контактів із сусідніми державами. Так, у жовтні 1990 р. міністрами закордонних справ  України та Республіки Польша було підписано Декларацію про принципи й основні напрями розвитку українсько-польських відносин.

Наголошено також, що Україна  і Польща не мають одна до одної  жодних територіальних претензій і  не будуть їх висувати у майбутньому.

Восени 1991 р. відбулися перші  офіційні візити Голови Верховної Ради України Л. Кравчука до Франції, США  і Канади. Під час візитів політичні  діячі та громадськість цих країн  були ознайомлені з політичною й  економічною ситуацією в республіці, її перспективами як незалежної держави, вихідними принципами української  зовнішньої політики. Одночасно було закладено фундамент для встановлення взаємовигідних ділових зв'язків  між підприємницькими колами західних країн і представниками українського промислового й агробізнесу.

Не можна, однак, не помітити, що прагнучи розширення контактів з  новою українською державою, західний світ не поспішав з офіційним визнанням  її незалежності та встановленням з  нею нормальних дипломатичних відносин, як це трапилося стосовно колишніх прибалтійських радянських республік.

Тому питання про незалежність України винесли на перший в українській  історії всенародний референдум. Саме народне волевиявлення повинно  було поставити останню крапку в  тривалому процесі становлення  незалежної Української держави  і продемонструвати всьому світові  непоборне прагнення українців  до самостійного економічного, політичного  та духовного розвитку.

Акт проголошення незалежної України, а також результати Всеукраїнського  референдуму 1 грудня 1991 р. створили необхідні  правові та політичні передумови для створення незалежної Української  держави, а отже, і для становлення  України як повноправного суб'єкта міжнародних відносин.

Першою (2 грудня 1991) незалежність України визнала Польща і вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Того самого дня Прем'єр-міністр  Канади Б. Малруні заявив, що Канада визнає Україну як незалежну державу; 3 грудня Україну визнала Угорщина; 4 грудня - Литва й Латвія; 5 грудня - Росія, Болгарія, Словенія, а за ними - Естонія, Чехословаччина, Грузія та десятки інших країн. До кінця грудня 1991 р. Заяви про визнання незалежності України зробили уряди 68 держав світу, серед яких і США, ФРН, Великобританія, Швеція, Італія, Японія.

Найвизначальнішими стали останні дні 1991 p.: Україну визнали всі держави ''Великої сімки'', що засвідчило остаточний перелом у позиції світової громадськості стосовно незалежності нашої держави. Станом на 27 січня 1992 р. Україну визнала 91 держава, з 27 було встановлено дипломатичні відносини.

Після 1 грудня 1991 р. визнання відбувалося не лише на двосторонньому рівні, а й на рівні міжнародних  організацій; 30 січня 1992 р. Україна стала членом Наради з безпеки та співробітництва в Європі (тепер - Організація з безпеки та співробітництва в Європі), а згодом, 10 березня 1992 p., приєдналася до Північноатлантичної Ради зі співробітництва (з 1998 р. - Ради євроатлантичного партнерства).

Ще 1 листопада 1991р. Верховна Рада республіки прийняла Декларацію прав національностей України, яка  урочисто гарантувала всім народам, національним групам і громадянам, що проживають на її території, рівні  політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободу  релігійних переконань. Верховна Рада 5 грудня 1991р. виступила зі Зверненням до парламентів і народів світу, де зазначалось, що Українська держава  буде неухильно дотримуватись норм міжнародного права, керуючись Загальною  декларацією прав людини, міжнародними пактами про права людини, які  Україна ратифікувала, й іншими відповідними міжнародними документами. Було висловлено також намір приєднатись до Гельсінкського Заключного акта, Паризької хартії та інших документів НБСЄ.

Важливе значення для підвищення авторитету України у світі мало прийняття 10 грудня 1991 р., у День прав людини, Закону про дію на її території  міжнародних договорів. У ньому  зазначалось, що, прагнучи долучитись до системи правових відносин між  державами та на основі взаємної поваги державного суверенітету і демократичних  засад міжнародної співпраці, Україна  розглядає укладені та ратифіковані нею міжнародні договори як невід'ємну частину національного законодавства.

Ці й інші акти молодої  республіки засвідчили появу на політичній мапі світу нової демократичної  держави, готової зробити гідний внесок у збереження загальнолюдських цінностей і розвиток міжнародного співробітництва. Лише впродовж січня 1992 р. незалежну Україну визнали  ще 37 держав Європи, Америки, Азії, Африки, а до кінця року їх кількість зросла до 132, зокрема 106 встановили з нею  дипломатичні відносини на рівні  посольств. За цей же період було укладено 35 двосторонніх міждержавних договорів  і 88 міжурядових угод.

Стрімке визнання України  на міжнародному рівні дало поштовх  до ґрунтовної розробки її зовнішньополітичної  концепції. Визначені ще Декларацією  про суверенітет принципові засади української зовнішньої політики необхідно  було конкретизувати з урахуванням  тих реальних проблем, що постали  перед республікою після проголошення її незалежності. Активна, цілеспрямована, чітко окреслена і виважена зовнішня політика повинна була забезпечити  сприятливі умови для економічного та культурного піднесення України  й одночасно забезпечити її участь у розв'язанні низки глобальних і  регіональних проблем, які потребували  об'єднаних дій міжнародного співтовариства.

Першою своєрідною програмою  зовнішньополітичної діяльності незалежної України став виступ Голови її Верховної  Ради Л. Кравчука на 46-й сесії Генеральної  Асамблеї ООН 2 вересня 1991 р. З високої  трибуни ООН, насамперед, було проголошено вірність України принципам Статуту цієї організації, Гельсинк-ського Заключного акта та Паризької хартії і підтверджено намір стати безпосереднім учасником загальноєвропейського процесу членом європейських структур. Зазначалось також, що Україна не має територіальних претензій до жодного із сусідів і виступає проти будь-яких територіальних зазіхань.

 
Основні принципи української зовнішньої політики дістали підтвердження  у прийнятому Верховною Радою  республіки 5 грудня 1991р. Зверненні "До парламентів і народів світу". В ньому зазначалось: Україна "спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення  миру і безпеки у світі, на активізацію  міжнародного співробітництва у  вирішенні екологічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. Зовнішня політика України буде базуватись на загальновизнаних принципах міжнародного права".

Для реалізації зовнішньополітичної  діяльності створювалася внутрішньодержавна правова база. У 1992 р. було затверджено  Положення "Про дипломатичне представництво за кордоном". Були розроблені правові  кредити, за якими визначалася доцільність  відкриття закордонних дипломатичних  установ України. Визначальними  тут були обставини: 
1) теоретична наближеність країн до України (країни-сусіди); 
2) ступінь впливу країни на міжнародній арені; 
3) наявність у країні потужної української діаспори; 
4) країни-центри багатосторонньої дипломатичної діяльності; 
5) країни, що утворилися на території колишнього СРСР. 
Реалізацією зовнішньополітичних пріоритетів, які повинні були якнайефективніше забезпечити національні інтереси України, стало продиктоване відкриття у 1992 р. 18 посольств, насамперед, у п'яти державах "Великої сімки", в Польщі та Росії як стратегічно важливих для України державах.