Зовнішньоекономічна політика держави

Не можна недооцінювати  роль зростаючих секторів, насамперед сировинних галузей і галузей  первинної переробки і наукомістких галузей виробництва в зміцненні  світових позицій України. Саме ці галузі сьогодні підключилися до відновлення  економічних зв'язків у ближнім  і далекому зарубіжжі, відродженню  економічної інтеграції на ринкових принципах, активній експансії на товарних і фінансових ринках у зоні життєво  важливих інтересів України. Рух  виходить з того, що головним пріоритетом  є розвиток економічних відносин із країнами СНД, що вступили з Україною в митний і платіжний союзи, що гарантують на своїх територіях російським інвесторам національний режим.

Саме на пострадянському  просторі зосереджені основні життєві  інтереси України - геополітичні, оборонні, економічні. З цією групою країн  зберігаються найбільш тісні і розгалужені  соціальні, культурні, сімейно-демографічні і побутові зв'язки значної частини  російського населення. 

Основні задачі політики в  зовнішньоекономічній діяльності передбачають:

• продовження курсу на лібералізацію зовнішньої торгівлі й інтеграцію російської економіки  у світове господарство; 

• забезпечення найбільш сприятливого для Росії погашення зовнішнього  боргу і його обслуговування;  
• залучення зовнішнього фінансування для нестатків російської економіки на найкращих для неї умовах;  
• сприяння розміщенню іноземних замовлень на вітчизняних підприємствах;

• зміцнення державного контролю за зовнішньоторговельними і  валютними операціями; 

• захист інтересів вітчизняних  експортерів на зовнішніх ринках.  

Для рішення цих задач  у середньостроковій перспективі  будуть здійснюватися наступні міри:

• послідовне скорочення кола квотуємих і лицензуємих товарів, перехід до розподілу квот, що зберігаються, через тендери; 

• перегляд пільг у зовнішньоекономічній діяльності і введення більш твердої  системи надання таких пільг; 

• створення в стислий  термін міждународно визнаної системи  сертифікації і контролю якості експортованої  продукції; 

• досягнення угод про сприятливий  торговий режим із країнами - торговими  партнерами України, маючи у виді усунення дискримінації російських експортерів, домогтися приєднання України до ГАТТ;

• посилення контролю за експортом стратегічно важливих товарів, включаючи дотримання експортерами встановлених правил і процедур, надання  ліцензій тільки під квоти, видані і  доведені у встановленому порядку; 

• використання тільки законне  отриманих і непогашених ліцензій; 

• недопущення експорту за демпінговими цінами; 

• створення надійної системи  валютного контролю; 

• послідовне формування економічних  і інших умов для припинення витоку капіталу за рубіж і повернення його в Україну. 

Найважливішими цілями валютної політики є:

• досягнення і підтримка  конвертованості національної валюти; 

• підтримка стабільності національної валюти, тобто її більш-менш стабільного курсу стосовно валюти інших держав. 

Основними умовами досягнення реальної конвертованості національної валюти служать:

• лібералізація ринків, насамперед валютного і зовнішньоторговельного; 

• ліквідація множинності  курсів і перехід до єдиного валютного  курсу;

• розширення обсягів продажу  експортного виторгу на валютному  ринку. 

IV. Сучасні проблеми  формування і проведення ефективної  зовнішньоекономічної політики  в Україні 

Інтеграція України у  світовий економічний простір є  неодмінною умовою розвитку її державності. Ми знаходимося на початковому етапі  входження в систему світового  господарства, і від спрямованості  цього процесу буде залежати не тільки динаміка зовнішньої торгівлі, можливість подальшого економічного і соціального  розвитку країни, але і її місце  у світовій економічній системі.  

Процес подальшої інтеграції у світовий економічний простір  буде для України нелегким, що обумовлено поруч причин. Одна з них - відсутність  зваженої зовнішньоекономічної політики, її концептуальних основ і конкретних термінів проведення. 

Важливим моментом у формуванні зовнішньоекономічної політики України  є визначення масштабів залучення  її національної економіки в систему  світового господарства. Для якнайшвидшого  рішення цього питання необхідно  насамперед скоротити терміни технологічного переозброєння, негайно підключитися до світових фінансових ресурсів. При  цьому варто використовувати  такі переваги України, як могутній індустріальний потенціал, відносно дешева і кваліфікована  робоча сила, передовий рівень деяких галузей і видів продукції, наявність  розвитий транспортної системи, а також  вагомі досягнення в сфері фундаментальних  наукових досліджень. Однак ці переваги і ресурси не можна задіяти  широкомасштабно й у короткий термін: можуть не виправдатися, наприклад, розрахунки на демонополізуючий ефект  імпорту. 

Вигоди від лібералізації  зовнішньої торгівлі невіддільні від  створення додаткової конкуренції  на внутрішньому ринку. Це погано сполучається з політикою держави, спрямованої  на захист вітчизняної промисловості  від зовнішньої конкуренції. Необхідно  враховувати і той факт, що збільшення експорту може стимулювати економічний  ріст лише за умови, що зароблені засоби будуть інвестуватися в розвиток виробництва. У противному випадку  розширення експорту буде означати лише відтік ресурсів, що і відбувається зараз в Україні. 

Підприємства, що одержали доступ на зовнішній ринок, використовують такі схеми розрахунків, при яких валютний виторг залишається в іноземних  банках. Це, природно, не активізує економічний  розвиток нашої країни, а навпаки, побічно сприяють її відставанню. Більш  того, ці гроші стають кредитним  ресурсом для тієї країни, де вони залишаються, сприяючи тим самим її зміцненню  на шкоду українській державі. 

Аналізуючи сучасну економічну ситуацію, не можна забувати, що Україна  до відділення від колишнього СРСР не була самостійною державою з єдиною структурою національної економіки. Вона входила до складу великої унітарної  держави. Її промисловість формувалася  і розвивалася не як взаємозалежний господарський комплекс, створений  для забезпечення потреб свого населення, здатний функціонувати в режимі розширеного виробництва на власній  сировинній і матеріально-технічній  базі, а як сукупність слабко взаємодіючих виробництв, орієнтованих, головним чином, на вивіз продукції. Після розпаду  СРСР і переорієнтацією, що пішла  за ним, Росії на інші товарні ринки  українська економіка виявилася  в надзвичайно складному становищі, тому що не була збалансована по своїй  структурі. 

Незважаючи на те, що, за даними геологорозвідки, Україна сама могла  б забезпечити видобуток і  переробку 50% необхідних їй енергії  й енергоносіїв, більш 90% потреб у  нафті і близько 70% - у газі покриваються постачаннями з Росії. Розробка ж  власних джерел енергоносіїв дотепер  не ведеться. Крім того, непропорційно  велику частку в економіці України  займають проміжні продукти, орієнтовані  на неплатоспроможні потреби ВПК  Росії. 

Надії на те, що засобу, необхідні  для оплати масового імпорту передових  технологій, може дати експорт сировини і незначних переділів, невеликі. Вони обмежені не тільки величиною  експортних ресурсів, але і ємністю  ринків західних країн, нездатних умістити потік продукції видобувних і  переробних галузей з України  й інших країн СНД. Ще менш перспективний  наш експорт готових виробів  у країни Європи. 

На ринках щодо нескладної продукції споживчого призначення  російські експортери зштовхнуться з конкуренцією дешевих товарів із країн, що розвиваються, що сьогодні активно витісняють західних виробників з їхніх власних національних ринків. Експорт технічно складних виробів українського виробництва утруднений через їхню невідповідність технічним, екологічним і ергономічним вимогам. 

Ринки країн  третього світу також не можна  розглядати як каталізатор зовнішньоторговельного росту української економіки  через низкою їхньої платоспроможності. Пріоритет зовніорієнтованих стратегій, на користь яких висловлюється більшість  українських економістів, сьогодні не може бути цілком виправданий і  прийнятий. 

У той же час  не зовсім праві і ті експерти, що побоюються зовнішньої залежності. На наш погляд, і ті, і інші, оцінюючи вплив міжнародного поділу праці  на національний добробут, перебільшують  універсальність стратегій, прихильниками  яких є. Не слід забувати, що вибір стратегії  визначається як зовнішніми, так і  внутрішніми факторами. Кращої вважається не та стратегія, що обіцяє більший  ефект, а та, котру можна реалізувати, що в значній мірі залежить від  внутрішніх факторів. 

Принципове  питання про внутрішньополітичні  фактори у свій час був зігнорований. При переході від економіки командного типу виникло запитання про те, які відносини «звільняти» у  першу чергу - зовнішні чи внутрішні?  

Дотепер із трьох  можливих моделей переходу - «відкрита  планова», «відкрита ринкова» і «закрита ринкова» - на практиці були послідовно апробовані дві перших. Спочатку підприємствам  була дозволена торгівля на зовнішньому  ринку, але заборонена між собою. Потім ці заборони були зняті, і рух  до ринку поряд з інтеграцією  у світову економіку стало  розглядатися як новий шлях розвитку суспільства. 

На жаль, економічні перетворення почалися саме з «відкривання»  економіки, а не з дійсного руху до ринку. Навіть у період, коли задачі внутрішнього і зовнішнього звільнення економіки були однаково пріоритетними, лібералізація в зовнішній сфері  здійснювалася швидше, ніж у внутрішній. Тим самим був заданий невірний тон усьому процесу включення  економіки у світове господарство, оскільки інтегрувалося не національне  господарство в цілому, а окремі підприємства, кожне на свій страх  і ризик. Не виправдалися надії і  на одночасну всебічну лібералізацію: зовнішні зв'язки, що забезпечують більш  вигідні угоди, розірвали якісно нові внутрішні, виникаючі на ґрунті колишніх адміністративно встановлених.  

Така експортоорієнтована  стратегія продемонструвала свою неспроможність. Серед альтернатив реформування економіки неапробованої залишається  «закрита ринкова» модель, перевірена на практиці світовою економічною історією. Мова йде не про ізоляцію від зовнішнього  світу, а, по-перше, про виборче входження  у світовий ринок і, по-друге, про  інтеграцію України у світовий економічний  простір і співробітництві з  іншими країнами на основі сформованого власного внутрішнього ринку. При цьому  спочатку економіці варто додати внутрішньо вільний характер, а потім  уже вести мову про поступове, поетапне включення України у  світовий економічний процес. Така послідовність щонайкраще відповідала  би задачам збереження цілісності і  керованості економіки країни, її національним інтересам. 

Однак цей процес, початок якому було покладено  ще в часи СРСР, необоротний. Тому Україні  варто виробити нову зовнішньоекономічну  стратегію, що базувалася б на знанні і прогнозуванні тенденцій зовнішнього  економічного середовища. Однак усвідомлення необхідності такої стратегії ще не означає її безперешкодну розробку і реалізацію. 

Труднощі обумовлюються  цілим поруч причин. По-перше, наша країна дотепер не визначилася з  основними напрямками і механізмом структурної перебудови економіки, що повинна здійснюватися з урахуванням  особливостей розвитку світової системи  господарювання, а також реальних можливостей і напрямків інтегрування в неї. По-друге, досить гостро коштують питання безпеки - як у сфері зовнішньоекономічних відносин, так і економіки в  цілому, які необхідно вирішувати з позицій активного конкурентного  протистояння на світовому ринку. По-третє, маються деякі протиріччя регіонального  характеру, які можна усунути  шляхом висновку довгострокових договорів, активного включення в інтеграційні процеси, визначення стратегічних національних пріоритетів, що оптимально відповідають сучасним закономірностям і тенденціям розвитку світового економічного простору. По-четверте, спроби активного спілкування і діалогу з міжнародними фінансовими інститутами - як гарантія входження України у світовий ринок і відновлення економіки - викликають неадекватну реакцію широких кіл української громадськості, оскільки дотепер не визначені орієнтири ні розвитку її внутрішньої економіки, ні майбутнього місця у світовому господарстві. 

Проголошені пріоритети зовнішньоекономічної політики України, незважаючи на позитивні  аспекти, мають істотний недолік: фактично відсутні концепція й організаційні  принципи досягнення стратегічних цілей. А саме це і повиннео складати стрижень зовнішньоекономічної політики, особливо в умовах активної динаміки і тенденцій, що змінюються, у сфері міжнародних економічних відносин.