Восточная Европа между трансформацией и вступлением в ЕС: анализ реформаторских требований

ЄС  зможе подолати структурну кризу, яка виникла  внаслідок останнього розширення тільки за рахунок створення  загальноєвропейських політичних партій і  заснування політичного  союзу, нової державної  структури – Сполучених Штатів Європи. Зовнішні відносини, оборона  і внутрішній ринок  були б сферами  реґулювання європейського  федерального уряду, який би обирався безпосередньо  населенням Союзу. Питання  оподаткування, соціального забезпечення, охорона здоров’я, юстиції і дотримання законів, і інші галузі залишилися б прероґативою урядів “штатів”. Баланс між державними і федеральними питаннями підтримувався б необхідністю одностайного голосування в палаті схожій на Сенат. Cтворення верхньої палати Європейського Парламенту дозволило б також вирішити конфлікт між “малими” і “великими” країнами Союзу – рівне представництво в Сенаті і пропорційне в Палаті представників.

Окреслення  чітких східних меж  Європи, яке передбачає визначення остаточного  статусу в європейському  проекті країн  “затиснутих” сьогодні між розширеною Європою  і Росією (з можливістю їхнього майбутнього  членства), піднімає питання про статус в ньому самої Росії. Єдина реальна альтернатива Росії – розширена Європа. Але “європейський вибір” Росії не означає можливості її формального включення до ЄС. Росія не має жодних підстав бути частиною Об’єднаної Європи, так само, як Європа не має жодних підстав бути частиною Росії. Попри це навіть без формального членства, неімперська демократична Росія могла б стати для ЄС, до якого входили б Україна, Білорусь, Молдова і Грузія, таким же добрим сусідом, яким для США є Канада.

Збереження  НАТО є життєво  важливим для трансатлантичного  зв’язку. Аль’янс є уособленням спільності інтересів Америки і Європи в галузі безпеки і захисту спільних цінностей. Без НАТО Європа не тільки стала б вразливою, але й майже відразу стала б політично фраґментованою. Але з набуттям Європою справжньої внутрішньої ідентичності, НАТО з часом мусітиме перейти на засади формули 1+1 (США+ЄС).

Виклик

До  останнього часу ситуація на “пострадянському просторі” була замороженою. Він продовжував  залишатися замкнутим  в собі і відділеним від решти світу, перебуваючи ніби в “режимі очікування”.

Революції в Грузії і Україні  змінили цю ситуацію. “Стіна” впала вдруге, даючи початок складному і, очевидно, тривалому процесові справжньої трансформації “пострадянського простору”.

Півтора року тому Україна відкрила нову сторінку своєї історії. Після революції в Україні відбувся дуже помітний поступ. Насамперед її зовнішня політика спрямована в чіткому стратеґічному напрямку, проведено перші в історії дивовижно вільні і демократичні вибори, медіа вільні як ніколи до того, а громадська дискусія жвава і відкрита. Сьогодні Україна незрівнянно демократичніша ніж Росія. Хоча до мети ще дуже далеко, але це дуже позитивні і важливі досягнення і не можна їх іґнорувати.

Майбутнє  України важливе  для майбутнього  Європи. Звичайно, Захід  бажає Україні  успіху, але він  може йти далі і  без України. Але  без успіху України  не може йти далі Україна, а це вже  залежить від самих  українців. Це те, що українці мають зробити  самі, якщо хочуть цього  як народ.

Ці процеси повинні стати передумовою для третьої, і останньої, фази ґеополітичної відбудови Європи після закінчення “холодної війни”. Ця фаза буде дуже складною і змусить Захід ступити на незвіданий континент, де потрібно буде розв’язати дуже багато політичних і суспільних питань. Деякі з них вже стали очевидними за минулі півтора року після “Помаранчевої” революції, а деякі ще дадуть про себе знати в міру усвідомлення Європою нового історичного виклику – інтеґрації своїх “східних околиць”.

Висновки

Після закінчення “холодної війни” перед Європою постав історичний виклик. Головним чином цей виклик полягає у визначенні майбутньої конструкції Об’єднаної Європи, чіткому окресленні її ґеоґрафічних меж і позиціонуванні щодо США і Росії. Відповісти на ці запитання можна тільки комплексно, бо вони лоґічно випливають одне з одного.

Сьогоднішні процеси в Європі розвиваються в напрямку федералізації. ЄС зможе  подолати структурну кризу за рахунок  створення загальноєвропейських політичних партій і  заснування політичного  союзу, нової державної  структури – Сполучених Штатів Європи. Якщо так, то це вимагає  окреслення чітких кордонів Європи.

Є вагомі підстави стверджувати, що сьогоднішня Європа “незавершена”, бо за її межами, залишились європейські народи, які заслуговують на те, щоб стати її частиною – Білорусь, Молдова, Грузія і Україна. Серйозною перешкодою для інтеґрації цих країн є те, що вони і далі розглядаються Росією як простір її виключного впливу і “патронату”. Але найважливішою є ідентичність, відчуття приналежності до європейської цивілізації, і названі країни мають з цим проблеми. Подолання постколоніального статусу вимагає розширення політичних, економічних і насамперед культурних зв’язків цих народів з Західною Європою.

Визначення  остаточного статусу  цих країн в  європейському проекті  піднімає питання  про статус в ньому Росії. Безперечно, культурно Росія є європейською країною, але де має бути Росія: всередині ЄС, чи за його межами, взаємодіючи з ним як окрема сутність? У всякому разі це найбільше залежить від вибору самої Росії – стати демократичною, неімперіалістичною країною і добрим партнером ЄС, чи замкнутися в імперській самоізоляції.

Ця  ситуація вимагає  залучення Сполучених Штатів до розв’язання  непорозумінь з Росією, пов’язаних з окресленням східних меж Європи, оскільки жодна європейська держава не є для цього достатньо сильною і мотивованою. Відсутність відповідей на основні питання щодо “арехітектури” майбутньої Європи і її місця в світі робить обов’язковим продовження “протекторату” Сполучених Штатів над Європою і всім процесом євроінтеґрації. В зв’язку з цим ключове значення має збереження НАТО, як орґанізації, яка забезпечує безпеку і цілісність Європейського Союзу.

Східна  Європа в європейській системі міжнародних відносин / Олександра ШАПОВАЛОВА, кандидат політичних наук

Остання хвиля розширення ЄС і НАТО на Схід призвела до розшарування умовного поняття «Центрально-Східна Європа» і виокремлення не менш умовного поняття «Східна Європа», до якого у сучасній науковій літературі відносять європейські пострадянські країни, які не входять до західних інституцій, окрім Росії. Попри те, що політична спільність між цими країнами є доволі відносною, разом вони утворюють на європейському континенті певний геополітичний простір, наділений власними визначальними характеристиками, структурними особливостями та специфічним значенням для оформлення сталої конфігурації системи відносин в Європі. Україна, вочевидь, займає центральне місце в цьому просторі, тому розуміння поточних структурних імперативів європейської системи міжнародних відносин, які зазнають динамічних змін в останні роки, є надзвичайно актуальним науковим і практичним завданням. 
 
Європейська система міжнародних відносин являє собою складну гетерогенну багаторівневу конструкцію, комплекс відносно окремих, але взаємопов’язаних функціональних та інституціональних площин, які подекуди накладаються одна на одну, переплітаються одна з одною, але не утворюють політично цілісну структуру. В рамках європейської системи відбуваються політичні процеси, які можна умовно розподілити на чотири структурні рівні: загальноконтинентальний, регіональний, субрегіональний та міждержавний. 
 
На загальноконтинентальному рівні спостерігається відсутність стійких структурних рамок, інституційного закріплення і уніфікованого нормативного контексту. Тому структурні параметри даного рівня визначаються динамікою взаємодій між найбільш потужними акторами даної системи – Європейським Союзом, Сполученими Штатами Америки та Російською Федерацією. Це зумовлює значний ступінь варіативності – схильності до модифікації системної конфігурації під дією ситуативних факторів. 
 
Основні структуруючі процеси в європейській системі відбуваються на регіональному рівні, де простежується оформлення двох окремих угруповань – НАТО і ЄС, з одного боку, та ініційованих Росією ОДКБ і ЄврАзЕС, з іншого. Це дозволяє деяким дослідникам робити висновок про своєрідну біполярність європейської системи, в якій Росія та ЄС виступають двома базовими центрами впливу. Однак, вести мову про оформлення нової біполярності на європейському континенті є недоречним. По-перше, нинішня ситуація характеризується збільшенням кількості акторів, здатних здійснювати вплив на перебіг подій в Європі, а також збільшенням можливих конфігурацій відносин між ними. Слід згадати й про політичну лінію США в європейських справах, яка здійснюється автономно від лінії Євросоюзу загалом чи західноєвропейських держав окремо. По-друге, дані угруповання не є замкненими; ступінь консолідації в їхніх рамках не є достатнім для фіксації їх остаточних контурів і констатації жорсткого поділу європейських держав на дві групи. Навпаки спостерігається посилення диференціації країн як в межах СНД, так і в межах ЄС. По-третє, існує ряд держав, які наразі не належать до жодного з об’єднань і є об’єктами впливу всіх трьох провідних потуг. 
 
Утім, не можна заперечити, що події останнього десятиліття сприяли рекомпозиції зв’язків по лінії Схід – Захід в Європі внаслідок диверсифікації стратегії Заходу по відношенню до постсоціалістичного простору. Утворення двох подібних регіональних угруповань, істотно відмінних за своєю природою, на даному етапі є свідченням тенденції до політичної поляризації європейського континенту, конфігурація якого може набути вигляду біполярної структури в разі, якщо ця тенденція посилюватиметься до появи ознак системної конфронтації.  
Структуралізація європейської системи на субрегіональному рівні носить вибірковий і обмежений характер. За виключенням Балтійського субрегіону, внутрішні імпульси до формування субрегіональних об’єднань не є вагомими. Рушійною силою цих процесів є зовнішні стимули, які виходять, як правило, від Європейського Союзу. Одним із проявів таких зовнішніх стимулів є субрегіон Східної Європи, який поступово окреслюється внаслідок політичної волі ЄС розглядати країни даного простору в єдиних політичних рамках Східного партнерства. Але консолідованість подібних субрегіонів є вельми умовною, тому субрегіональний рівень європейської системи є недостатньо впорядкованим і виступає, швидше, похідним від регіонального рівня. 
Організація міждержавного рівня європейської системи зазнає суттєвого впливу структур вищих рівнів. Але саме на цьому рівні утворюються більш чи менш формалізовані механізми системного регулювання, які компенсують недостатність чи неефективність відповідних механізмів вищих рівнів.  
 
Ряд факторів як зовнішнього, так і внутрішнього характеру обумовлюють піднесення значимості Східної Європи в європейській системі міжнародних відносин в останні роки. Насамперед це розширення Європейського Союзу на схід, яке суттєво змінило геополітичну картину навколо Східної Європи. По-перше, цей процес визначив загальний вектор еволюції європейської системи. По-друге, він сприяв становленню окремої групи держав – нових членів ЄС як самостійних акторів на європейській арені, які мають безпосередній інтерес та вплив на Східну Європу. По-третє, в результаті розширення ЄС держави Східної Європи перетворилися на безпосередніх сусідів Союзу, що означає суттєве підвищення ролі цього простору для підтримання безпеки євроінтеграційної спільноти. І останнє, розширення призвело до зростання зацікавленості США та ЄС у даному просторі, який став основним об’єктом їхньої європейської політики після інтеграції країн Центральної Європи. Внаслідок цього вплив у Східній Європі перетворився на один із головних об’єктів конкуренції між провідними акторами європейської системи. 
 
Ще одним важливим фактором, який зумовлює місце Східної Європи в європейській системі міжнародних відносин, є інтенсифікація політичних процесів у межах самого цього простору, загострення протиріч як між державами, що належать до нього, так і у відносинах з зовнішніми потугами. Ці протиріччя є джерелом істотного конфліктного потенціалу, акумульованого в Східній Європі впродовж постбіполярного періоду, що становить серйозну загрозу європейській безпеці й робить даний простір чутливим до зовнішніх впливів. 
 
У просторі Східної Європи жодний із ключових гравців – Росія, США чи ЄС – наразі не володіє ані монополією на визначення векторів політичного розвитку, ані гарантованим стратегічним домінуванням. Це робить даний простір особливо чутливим до зміни балансу в даній конфігурації, через що він потребує додаткових механізмів регулювання. Тому східноєвропейським державам не варто будувати свою стратегію на односторонній орієнтації на будь-який з цих центрів сили, так само, як і на односторонньому дистанціюванні від будь-якого з них, а треба проаналізувати, яка конфігурація зв’язків між ними є найбільш оптимальною з точки зору забезпечення належних важелів впливу на власне оточення та створення умов для внутрішнього розвитку.  
 
Ступінь зацікавленості цих великих світових потуг у встановленні бажаної моделі організації цього простору не є рівнозначним і обумовлюється різними чинниками.  
 
Для США політика у Східній Європі, беззаперечно, має інструментальне значення, оскільки вона є похідною від загальної динаміки відносин з іншими акторами європейської системи та від низки міркувань ціннісно-ідеологічного характеру. На даному етапі очевидними є дві тенденції, які впливають на політику Вашингтона по відношенню до Східної Європи. Перша – це «перезавантаження» відносин з Росією. Друга – загальне послаблення позицій США в глобальному та європейському масштабі.  
 
Що ж до «перезавантаження», то на сьогодні воно носить вузький і вельми вибірковий характер. Загалом позитивні зміни в кліматі російсько-американських відносин безумовно сприяють більш конструктивній взаємодії між цими глобальними центрами впливу та зниженню загального рівня напруги в Європі, але сьогодні ще до кінця не зрозуміло, які структурні зрушення в політичній організації континенту в стратегічній перспективі (не) тягнуть за собою ці зміни. Це пов’язано насамперед з тим, що американсько-російські відносини вже не задають структуру політичних зв’язків на європейському континенті, хоча продовжують виступати однією з системних змінних в цій структурі. Ці відносини вже не представляють самоціль, а надають обом сторонам важливі канали впливу на інші проблеми їх зовнішньої політики. Для російсько-американських відносин Східна Європа – це лише один із елементів широкого діапазону двостороннього діалогу, значення якого варіюється в залежності від поточної кон’юнктури та загальних тенденцій у взаєминах.  
 
Водночас загальне послаблення позицій США на континенті може стимулювати американське керівництво якщо не до зміцнення, то принаймні до збереження існуючих важелів впливу, ключові з яких ґрунтуються на привілейованих зв’язках США з рядом держав Центральної та Східної Європи. Але в нинішній ситуації загальна невизначеність відносно характеру взаємодії з іншими провідними європейськими потугами вимагає більш збалансованого курсу, за якого підтримка даних держав не стимулювала б посилення ознак конфронтації з іншими центрами впливу й дозволяла утримати власну свободу дій. Тому можна констатувати, що єдиним однозначним елементом політики адміністрації Обами щодо держав Східної Європи наразі є прагнення уникнути твердих зобов’язань по відношенню до цих держав.  
 
Цілі політики Європейського Союзу у Східній Європі можна сформулювати у вигляді тріади «безпека–стабілізація–європеїзація». Європейський Союз має безпосередній інтерес у стабілізації цього простору та у зниженні його конфліктного потенціалу. Також наявність спільного кордону, посилення взаємозалежності та анонсування рядом східноєвропейських країн намірів набути в майбутньому членства в ЄС зумовлюють зростання зацікавленості Союзу в поступовій європеїзації даного простору, тобто впровадженні в ньому більшості норм і правил, які діють в Євросоюзі. Але при цьому ЄС прагне мінімізувати власні політичні та матеріальні витрати на стабілізацію Східної Європи. Тому цей інтерес не є настільки нагальним, щоб вимагати прямого включення держав цього простору до ЄС, на відміну від нових держав-членів з Центральної Європи чи балканських країн. До того ж, держави-члени ЄС чітко заявляють про те, що розширення інтеграційної спільноти не може розглядатися як самоціль заради стабілізації зовнішнього оточення. Цим пояснюються особливості політики Євросоюзу у східному сусідстві – обмежене політичне залучення, здійснення впливу в кризових ситуаціях, але без абсолютизації власного впливу та без протиставлення його позиціям інших ключових гравців. Стратегія ЄС заснована на застосуванні так званої нормативної сили – здатності здійснювати вплив на зовнішнє оточення і стимулювати бажані трансформації шляхом поширення власних норм і цінностей та досягнення якнайбільшого ступеню конвергенції третіх держав із нормативним регулюванням ЄС. Превалювання асиметричних двосторонніх відносин між ЄС та державами, що залучені до проекту Східного партнерства, означає подальшу централізацію даного простору навколо Євросоюзу і, що найголовніше, посилення безпосередньої ролі ЄС у внутрішньому реформуванні цих держав.  
 
Загалом, попри високий авторитет ЄС в даному просторі та посилення обсягу залучення ЄС до процесів стабілізації у Східній Європі з ініціюванням Європейської політики сусідства та Східного партнерства, політичний вплив ЄС у даному просторі не відповідає його потенціалу як головного атрактивного центру. Це пояснюється перш за все деполітизацією нормативного впливу ЄС, який направлений на конвергенцію внутрішніх норм держав-сусідів в окремих функціональних сферах без конкретних політичних стимулів.  
 
Для Росії Східна Європа представляє абсолютну політичну, стратегічну та економічну цінність. Причому задля отримання якнайбільших важелів впливу в даному просторі Росія готова докладати значних політичних і практичних зусиль. Однак вона не має легітимних можливостей для відігрівання аналогічної до ЄС ролі. Її важелі впливу на внутрішні процеси в країнах «близького зарубіжжя» ґрунтуються на неформальних зв’язках між політичними елітами, участі у врегулюванні «заморожених конфліктів», розміщенні власних військових баз і засобах економічного та енергетичного тиску. Всі ці важелі не дають змоги ефективно сприяти підвищенню авторитету Росії, не забезпечують закріплення на структурному рівні її домінуючих позицій і в багатьох випадках не дозволяють уникнути загального дрейфу сусідніх держав у бік інших провідних центрів сили або ситуативного зближення з ними. 
 
Водночас у відносинах між Росією та Європейським Союзом Східна Європа набуває дедалі більшого значення. Взаємна зацікавленість Росії та ЄС у стабілізації простору Східної Європи пояснюється як об’єктивними факторами, – потребою у забезпеченні безпеки у прилеглому просторі та спільною залежністю від його транзитного потенціалу – так і політичними мотивами, адже від здатності затвердити свій вплив в Східній Європі залежать, хоча й  неоднаковою мірою, статусні характеристики обох цих потужних акторів. Саме динаміка взаємодій між Росією та ЄС в більшості аспектів визначає сьогодні структурні параметри політичного простору Східної Європи. 
З одного боку, така спільна зацікавленість створює підґрунтя для конкуренції між ними, та з іншого, відмінна природа їхніх стратегій може, за певних умов (насамперед за наявності політичної волі) дозволити їм реалізувати власні цілі без послаблення позицій один одного. Передумовами для цього є те, що, по-перше, Євросоюз не прагне поширити свою «експансію» на держави Східної Європи (принаймні на даному етапі), по-друге, він ставить за мету становлення сталого кооперативного порядку у відносинах з Росією, а по-третє, пов’язаний з нею зв’язками тісної взаємозалежності. Тому Росія може допустити певний ступінь залучення ЄС у даний простір за умови, якщо це не призводитиме до послаблення власних позицій в ньому. Сприятливим фактором також виступає тимчасове зниження активності США в цьому просторі на даному етапі та відхід на другий план перспектив розширення НАТО за рахунок східноєвропейських країн. Це надає суттєву свободу дій Європейському Союзу, від стратегії якого та від форм і змісту взаємовідносин, які він запропонує державам Східної Європи, в першу чергу Україні, без перебільшення залежить вся геополітична ситуація в даному просторі. 
Досягнення системного компромісу з Росією є необхідним також для ЄС з міркувань утвердження власної політичної суб’єктності. Для Європи існують два сценарії – конфронтаційний, коли зростання протиріч між Росією та США призведе до радикального посилення напруги на континенті, його фактичної ремілітаризації, необхідності у зміцненні НАТО в її первинній функції колективної оборони та, як наслідок, до підвищення стратегічної залежності європейських держав від США та маргіналізації Євросоюзу як автономного політичного актора; і кооперативний, за якого відбуватиметься налагодження належного ступеня довіри між всіма головними учасниками європейської системи, рушійною силою якого може стати дипломатична діяльність ЄС. 
Головним стримуючим фактором для цього виступає усталена преференція обох сторін до односторонніх дій в просторі спільного сусідства і відсутність в них наразі механізму координації власних зовнішньополітичних зусиль. Політика Росії та ЄС у Східній Європі розвивалася відносно автономно одна від одної, згідно з власною внутрішньою логікою, тому до вагомих спільних ініціатив сторони не вдавались. Водночас, увесь цей час розходження між ними в окремих питаннях регулювання даного простору не призводило до серйозних конфліктів між Росією та ЄС. Фігурально висловлюючись, вони займали різні ніші й спрямовували свій вплив на різні об’єкти в межах даного простору. З ініціюванням Європейської політики сусідства, а згодом і Східного партнерства, джерел для потенціальних протиріч між ними побільшало, оскільки сторони намагаються в односторонньому порядку поширити на даний простір взаємовиключну логіку власних інтеграційних проектів.  
 
Відсутність традицій спільного прийняття рішень істотно далася взнаки в умовах російсько-української газової кризи січня 2009 року. Її результатом стало не посилення координації дій Росії та ЄС у сфері, яка становить обопільний стратегічний інтерес, а односторонні кроки з намаганням убезпечити себе від наявних ризиків у даному просторі, знизити ступінь власної вразливості, але при цьому мінімізувати свої витрати на цей процес. Ще однією цікавою особливістю поведінки двох потуг в посткризовий період було вдавання до відмінних методів при досягненні вказаних цілей: якщо Росія продовжує робити упор на міждержавні контакти з Україною, то ЄС намагається застосувати свою нормативну силу та змусити Україну запровадити європейські норми регулювання енергетичної сфери. Внаслідок цього протиріччя між Росією та ЄС посилилися, а Україна перетворилась на об’єкт їхніх різнонаправлених політичних зусиль. 
 
При цьому самі східноєвропейські країни, особливо ті, хто прагне інтеграції до Європейського Союзу, схильні розглядати процес адаптації до європейських норм під геополітичним кутом зору в контексті приєднання до західної спільноти загалом, хоча ані ЄПС, ані Східне партнерство не несуть подібного значення. Звідси походить негативна оцінка проекту Східного партнерства російським керівництвом, яке реагує на це, намагаючись протиставити нормативному впливу ЄС власний порядок денний, який не пов’язаний з таким масштабним реформуванням. Росія заперечує не проти залучення ЄС до цього простору як такого, а проти перетворення ЄС на єдину рушійну силу його структуралізації, проти монополізації впливу ЄС у практичних сферах і в політичній площині.  
 
У цьому полягає головне потенційне джерело політичних протиріч між Росією та Євросоюзом у Східній Європі. В цьому процесі саме від  Європейського Союзу залежить здатність виробити таку стратегію, яка включала б як Росію, так і східноєвропейські країни, і паралельно дозволяла розвивати диференційовані функціональні проекти з окремими учасниками, залежить політична консолідація континенту та уникнення його поляризації і фрагментації. Головна проблема для ЄС в цьому контексті пов’язана з тим, що вироблення і реалізація подібної стратегії вимагає від нього відповідної модифікації власних принципів зовнішнього позиціонування і, що найважливіше, засад внутрішньої організації в напрямі послаблення політичної диференціації держав за критерієм членства в ЄС. Ратифікація Лісабонського договору створює умови для подібної модифікації, оскільки знижує вірогідність порушення інституційної цілісності ЄС і спрощує ті чи інші форми залучення держав Східної Європи до інтеграційних процесів без ризику ерозії ЄС.