Специфіка зовнішньоторговельної політики окремих країн

                 досягнення домовленостей щодо застосування на національному рівні комплексу торговельно-політичних засобів впливу на міждержавні зв’язки;

                 вирішення суперечок при здійсненні зовнішньоторговельних операцій;

                 обмін інформацією і досвідом міжнародної торговельно-економічної діяльності. 

Торговельна політика ЄС може бути подана в одній із п’яти форм, які були обґрунтовані І.Бураковським:

                 селективний протекціонізм, дія якого спрямовується проти окремих країн або окремих товарів;

                 галузевий протекціонізм, що допускає захист від іноземної конкуренції не всього національного виробництва, а його окремих галузей;

                 колективний протекціонізм як політика інтеграційних об’єднань, торговельних угруповань держав стосовно третіх країн;прихований протекціонізм, що використовує методи внутрішньої економічної політики і є водночас інструментом скорочення мита й збільшення кількості нетарифних обмежень;

                 монопольний протекціонізм – одностороннє здійснення державних зовнішньоторговельних відносин з використанням обмежень, спрямованих на захист державних інтересів (домінує у країнах з централізованим управлінням) [8].

Основними елементами формування та реалізації спільної торговельної політики ЄС є:

                 теоретичні основи міжнародної торгівлі;

                 правова основа торговельної політики – міжнародно-правові норми, національне законодавство, а також принципи і механізми уніфікації та взаємодії міжнародно-правових норм і національного законодавства;

                 інституційна основа торговельної політики – міжнародні організації та міжнародні інституції, національні державні органи;

                 інструменти реалізації торговельної політики, тобто зовнішньоторговельний режим (сукупність заходів, що застосовуються у даній країні для регулювання доступу іноземних товарів і послуг на внутрішній ринок, а також для забезпечення доступу вітчизняних товарів і послуг на ринки інших країн світу у даний період часу).

Загалом під спільною торговельною політикою ЄС розуміють сукупність заходів країн – членів ЄС, які безпосередньо стосуються міжнародної торгівлі.

4. Специфіка зовнішньоторговельної політики окремих країн

США. Розвитком експорту тут займаються:

                 Міністерство торгівлі (запровадило програму “Експорт нау”), що стимулює фірми до розширення експорту;

                 Експортно-імпортний банк США (надає прямі кредити, відіграє роль гаранта);

                 Державна корпорація сприяння приватним інвестиціям за кордоном (здійснює фінансування і страхування американського експорту у країни, що розвиваються);

                 Агентство міжнародного розвитку (стимулює експортну діяльність шляхом надання позик і гарантій);

                 Управління справами у сфері дрібного бізнесу (безоплатно надає американським фірмам послуги): консультації з фінансових, правових, економічних і технічних питань; складання експортних програм; навчання спеціалістів (здійснює це разом з міністерством торгівлі); надання кредитів і гарантія тощо;

                 Управління сільського господарства (стимулює експорт шляхом фінансової підтримки, шляхом проведення комплексних ринкових досліджень).

Сполучене Королівство. Основним видом державної підтримки експорту там є допомога в отриманні інформації про іноземні ринки і про іноземних конкурентів, а також сприяння в організації міжнародних ярмарків, виставок.

Франція. Створено спеціальні заклади, серед яких важливою є служба СЕЗАМЕ (Служба підтримки і сприяння зовнішньоекономічній діяльності), яка безкоштовно надає такі послуги, як аналіз еспортного потенціалу фірми, консультації з вивчення ринків, динаміки попиту.

Типові для різних держав форми стимулювання експорту:

                 державне кредитування експорту;

                 змішане кредитування (приватне + державне);

                 надання коштів каналами допомоги (для фірм, які експортують свою продукцію у країни, що розвиваються);

                 державне страхування експортних кредитів;

                 податкові пільги для експортерів;

                 виділення субсидій на експорт (це дозволяє експортеру значно знизити ціну на товар, часто навіть нижче, що створює необгрунтовані переваги експортерам субсидованих товарів);

                 організаційне та інформаційне сприяння з боку держави в експорті.

На початку XXI ст. в міжнародній торгівлі продовжують лідирувати країни Європейського Союзу та Сполучені Штати. Цікаво, що на перші місця починає виходити Європа, що виграла на обмінному курсі (див. Табл. 1). Якщо оцінювати по частинах світу, то лідерами виступають Європа та Азія. При цьому частка Європи у світі складає близько 40 %.

Якщо проаналізувати абсолютні показники країн за 2003 р. та виділити серед них 10 лідерів, то головними експортерами  у світі є:

                  15 країн-засновників ЄС – 361,5 млрд дол. (27,1 % світового ринку);

                  США – 287,7 млрд дол. (21 %);

                  Китай – 46,4 млрд дол. (3,5 %);

                  Гонконг (Сянган) – 44,6 млрд дол. (3,1 %);

                  Канада – 41,9 млрд дол. (3,1 %);

                  Швейцарія – 32 млрд дол. (2,4 %);

                  Республіка Корея – 31,3 млрд дол. (2,3 %);

                  Сінгапур – 30,4 млрд дол. (2,3 %);

                  Індія – 25 млрд дол. (1,9 %).

Що ж до України, то вона займала 39-місце з обсягом 3, 2 млрд дол. Головними причинами того, що ЄС посіло першу сходинку, - це валютний курс долара та євро. Це забезпечило додаткові 10,5 % і порівняно з 2002 р. збільшило номінальний обсяг експорту Європейського Союзу на 17 %.

Таблиця 1

Світова торгівля товарами по головних регіонах, 2001-2003 рр.

Джерело: WTO. Annual Report 2004

Протягом останніх років лідери на світовому ринку практично залишаються незмінними. Проте амбіційні країни Азії й насамперед Китай істотно збільшують свою частку в експорті та імпорті. Водночас домінуюча роль США в міжнародній торгівлі певною мірою послаблюється, що пов’язане зі зниженням конкурентоспроможності американського виробництва.

Щодо країн, що розвиваються, то вони в основному залишаються постачальниками на світовий ринок сировини, продовольства та порівняно простих готових виробів. До того ж промислово розвинуті країни збільшили свою частку у світовому експорті продовольства й сировини (за винятком нафти).

Висновки

Підсумовуючи зазначене, можна зробити наступні висновки:

По-перше, на сучасному етапі розвитку торговельних відносин кожна країна застосовує змішаний протекціонізм як поєднання тарифних і нетарифних методів та інструментів впливу на процес досягнення національних торговельно-економічних інтересів.

По-друге, менш розвиненим країнам стає все важче конкурувати на товарних ринках з промислово розвиненими країнами внаслідок застосування останніми неопротекціоністських заходів (особливо, технічних бар'єрів, адміністративних формальностей, стандартизації та сертифікації, «впорядкуванні» торговельних угод) та різниці в конкурентоспроможності товарів.

По-третє, торговельна політика являється об’єктом діяльності багатьох регіональних, галузевих, глобально-універсальних, урядових та неурядових організацій, адже всі вони створюють систему з координації та регулювання процесів міжнародної торгівлі.

Будь-яка торговельна політика ґрунтується на класичних, неокласичних і похідних від них теоріях міжнародної торгівлі, центральним питанням яких є вибір торговельної політики для забезпечення економічного зростання та добробуту нації. Основними є два теоретичні підходи – вільна торгівля (свобода торгівлі, фритредерство) і протекціонізм (режим найбільшого сприяння).

Список використаних джерел

1.                 Білорус О.Г. Глобальні трансформації торгівлі / Білорус О.Г., Власов В.І. // Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАНУ, ННЦ «Інститут аграрної економіки». – К.: ННЦ ІАЕ, 2008. – 226 с.

2.                 Круглення О. Застосування політики протекціонізму в сучасному світі / О. Округлення, А. Бліков // Журнал європейської економіки. – 2007. Т.6. – №2. – С. 159-175.

3.                 Мельник Т. Тарифне регулювання в контексті членства в СОТ / Т. Мельник // Вісник Київськ. нац.. торгів. ек. ун-ту. – 2009. – №2. – С. 5-12.

4.                 Одягайло Б.М. Міжнародна економіка: Навч. посіб. / Б.М. Одягайло. – К.: Знання, 2005. – 397 с.

5.                 Пасічна О.Ю. Структурний підхід до формування зовнішньоекономічної стратегії держави в умовах глобалізації / О.Ю. Пасічна // Актуальні проблеми економіки. – 2009. – №3. – С. 17-27.

6.                 Редькіна В.А. Зовнішньоторговельна політика держави та теорія міжнародної торгівлі / В.А. Редькіна // Економіка та держава. – 2009. – №1. – с. 53-55.

7.                 Філіпенко А.С. Міжнародні економічні відносини: теорія / А.С. Філіпенко // Підручник для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів.– Київ: «Либідь», 2008. – 392с.

8.                 Фомичев В.І. Міжнародна торгівля: підручник; 2-е вид., перероб. та доп. / В.І. Фомичев. – М.: ІНФРА-М, 2001. – 446 с.

9.                 Храмов В.О. Зовнішньо-економічна  політика: навч. посіб. / В.О. Храмов, Ю.А. Бовтрук. – К: МАУП,  2002. – 264 с.

14