Важливим  моментом у здійсненні інноваційних процесів є забезпечення захисту  права автора на винахід, наукову  ідею чи розробку. Механізм захисту  інтелектуальної власності передбачає систему економічних, соціальних, правових методів і засобів підтримки  інновацій.

    У сучасному світі застосовуються такі способи захисту інтелектуальної  власності: патент, авторське право, товарний знак, копірайт, різноманітні ліцензії.

    У зарубіжних країнах поява патенту  є сигналом для всіх зацікавлених осіб про те, що створено нову технологію або підготовлено випуск нової продукції. На практиці патент мобілізує суспільні  ресурси, стимулює розвиток науково-технічного прогресу, підвищує ефективність виробництва.

    Отже, щодо поняття «інновація», то вчені по-різному трактують його залежно від предмета та об’єкта свого дослідження.

    Україна має політику інноваційного розвитку і перебуває на стадії трансформації розвитку ринкової економіки, що позначається на ставленні до інноваційних процесів.

ІІ. Аналіз інноваційної активності  національних підприємницьких структур

      Економічні перетворення 1990-х рр., супроводжувані різким падінням рівня виробництва і платоспроможності на тлі високих темпів інфляції, позначилися неухильним зниженням інноваційної активності промислових підприємств, що сьогодні набуло незворотного характеру. Так, якщо наприкінці 1980-х років питома вага підприємств, що розробляли і впроваджували нову продукцію, виробничі процеси або удосконалювали їх, у промисловості колишнього СРСР становила 60-70 %, то в першій половині 1990-х років цей показник знизився більш ніж утричі. У 1992-1995 рр. питома вага інноваційно-активних підприємств була в межах 20-26 %. В останні роки ця проблема тільки загострилася: якщо у 1997 р. питома вага кількості підприємств, що впроваджували інновації від загальної кількості промислових підприємств становила 17 %, у 2000 р. – 18,0 %, то у 2004 р. – 13,7 %, у 2005 р. – 11,9 %, у 2006 р. – лише 11,2 %, у 2007 р. – 14,2 %. За попередніми даними Держкомстату у 2008 р. ця цифра становила 13 %.

    Інноваційні чинники економічного зростання  ще й досі не відображені належним чином у програмних документах та реальних діях державної влади. Свідчення  цього є характеристика інноваційної діяльності промислових підприємств . Особливо вражаючим є показник питомої ваги підприємств, що впроваджували  інновації у 2005 р. – рекордно низький  – 8,2 %, що нижче порогового значення (25 %), і набагато нижче від аналогічного показника розвинутих країн (70-80 %).

    Для порівняння зазначимо, що серед країн  Європейського Союзу мінімальні показники інноваційної активності мають Португалія – 26 % і Греція – 29 %, але вони двічі вищі, ніж в  Україні. А порівняно з країнами-лідерами, такими, як Нідерланди (62 %), Австрія (67 %), Німеччина (69 %), Данія (71 %) і Ірландія (74 %), розрив становить три – чотири рази.( Рис)

    Рис 1. Вага підприємств, що впроваджували  інновації 

    Технологічний розвиток галузей промисловості  характеризується насамперед упровадженням  прогресивних технологічних процесів. Статистичні дані свідчать, що за цими показниками машинобудування випереджає інші галузі і становить в середньому понад 50 %, хоча загалом упровадження прогресивних технологій не характеризується особливою стабільністю. Так, після  зниження загальної кількості впроваджених технологічних процесів у промисловості  у 2006 р., протягом 2007-2008 рр. зазначений показник почав зростати. Проте в абсолютних цифрах це такі мізерні значення, що за показником технологічної готовності відкидають Україну до групи країн, які ніколи не мали власного системоутворювального науково-технічного потенціалу. Така сама закономірність спостерігається і стосовно кількості маловідходних, ресурсоощадних, безвідходних технологій.

    Виникає необхідність уточнення пріоритетів  з метою розвитку високоукладної економіки. Для цього потрібне прийняття на державному рівні налагодженого механізму проведення детальних прогнозно-аналітичних досліджень, які б дали можливість чітко і обґрунтовано визначати науково-технологічні та інноваційні пріоритети, що забезпечували б ефективність вітчизняної економіки.

    Слід  зазначити, що в Україні у вересні 2007 р. було прийнято Концепцію державної  програми прогнозування науково-технологічного розвитку на 2008-2012 рр., згідно за якою заплановано  проведення комплексного моніторингу  науково-технологічної сфери й  формування середньострокових прогнозів  щодо її подальшого розвитку. Проте  вже попередні результати роботи в цьому напрямі свідчать про  відсутність механізмів реалізації головного її завдання – створення  загальнодержавної системи технологічного прогнозування. Неврегульованість  питань, пов’язаних з реалізацією  Закону України «Про державне регулювання  діяльності у сфері трансферу  технологій», призводить до неконтрольованого  передання технологій за кордон, що загрожує технологічній безпеці  країни. Так, статистичний аналіз свідчить про посилення тенденції щодо придбання технологій у 2006-2007 рр. та зниження цього процесу у 2008 р. Ситуація з передаванням нових технологій – катастрофічна! За даними офіційної  статистики, загальна кількість придбаних  нових технологій в Україні за період з 2000 по 2007 рр. становила 5633. При  цьому результати власних досліджень і розробок за останні сім років  становлять у середньому 13,6 % (764 технології) від загальної питомої ваги отриманих  технологій. Цей показник – вкрай  низький для країни, яка декларує інноваційно-інвестиційний шлях розвитку та перехід до 5-го і 6-го технологічних  укладів за умови створення відповідної  інфраструктури національної інноваційної системи. 

    Рис. 2. Тенденції щодо придбання технологій  Україною 

    Отримання ліцензій становило 5,6 % (314), що свідчить про вкрай низький рівень розуміння  важливості захисту власних винаходів. Лізинг технологій дорівнював 0,3% (16) до 2006 р., тобто цей інструмент практично  не використовується. А динаміку передавання  технологічних знань, пов’язану  з переходом висококваліфікованих працівників, простежити неможливо, оскільки дану графу в статистичні дані ввели лише з минулого року. Угоди  ж на придбання технологій становили 15,2 % (859 одиниць) до 2007 р., на придбання  устаткування 44,5 % (2504) до 2007 р., разом  – понад 59,8 % загального обсягу отриманих  технологій, що свідчить про певну  залежність України від імпорту  технологій.

    В Україні нині немає дієвого механізму  впровадження завершених науково-технічних  розробок і технологій у промислове виробництво виконуваних за бюджетні кошти.

    Протягом  останніх років державна економічна політика була спрямована на підтримування  експорту, основна частина якого  в нашій країні забезпечується сировиною  та продукцією з незначним ступенем переробки.

    Унаслідок цього у привабливішому економічному становищі опинилися виробництва  нижчих технологічних укладів, які  характеризуються капіталомісткістю, екологічною небезпечністю та низьким  рівнем розроблення і впровадження інновацій.

    Галузі  обробної промисловості, навпаки, опинилися  у гіршому становищі. Сучасною академічною  наукою доведено, що вихід економіки  України на траєкторію випереджального  розвитку має характеризуватися  не тільки збільшенням темпів економічного зростання, а й докорінною структурною  перебудовою, збільшенням частки високотехнологічних  та споживчих галузей.

    Істотним  чинником, що стримуватиме збільшення інноваційної активності промислових  підприємств у найближчій перспективі, є відсутність платоспроможного попиту на інноваційну продукцію. Це в певній мірі викликано недостатніми темпами становлення сучасного  масштабного ринку інноваційної продукції в Україні, а також  неспроможністю більшості вітчизняних  товаровиробників виступати рівноправними  партнерами на міжнародному ринку інноваційних товарів та послуг. Дається взнаки і низька інноваційна культура споживачів, зумовлена передовсім відсутністю  коштів для закупівлі високотехнологічних  споживчих товарів і послуг.

    Інвестиційні  ресурси України виснажені і  не забезпечують ефективного розширеного  відтворення. Очевидно, що промислові підприємства не зможуть вкладати ресурси  в розробку та впровадження інновацій  до того часу, поки не вирішать власних  інвестиційних проблем.

    Зношеність  основних фондів у галузях обробної промисловості в середньому сягає 59,2 %; підприємства використовують вкрай  застарілу матеріально-технічну базу, більшість обігових коштів спрямовуються  не на оновлення обладнання, а на його ремонт і підтримання хоча б  мінімальної здатності створювати нову вартість. Тож переважна більшість  підприємств вести високопродуктивну  інноваційну діяльність у найближчі  роки не зможе. Інвестиційні ресурси  юридичних осіб у значній мірі сформовані завдяки амортизаційним відрахуванням. Однак державна амортизаційна політика не відповідає вимогам сьогодення і є вкрай недосконалою.

    Удосконалення потребують майже всі форми державної  підтримки активізації інвестиційно-інноваційного  процесу в корпоративному секторі. Необхідна адекватна вимогам  сьогодення трансформація амортизаційної, бюджетно-податкової, кредитної, техніко-технологічної, зовнішньоторговельної політики.

ІІІ. Сучасні проблеми фінансування інноваційно-інвестиційної діяльності в Україні

    Розширення  впливу ринкових механізмів в економіці  України, поглиблення інтеграційних  процесів і вихід на світовий ринок  поставили перед вітчизняним  товаровиробником завдання утримання  конкурентної позиції, що у сучасному  економічному середовищі вимагає активізації  інноваційно-інвестиційної діяльності підприємства як провідного напрямку підвищення ефективності його функціонування.

    Проблема  полягає в тому, що у більшості  випадків сукупність впливу таких факторів в Україні, як наявний бюджетний  дефіцит, нерозвиненість чи невідповідність  сучасним умовам господарювання форм кредитування юридичних осіб і недостатнє використання ринкових механізмів, стримують  розробку і впровадження інновацій  у всіх сферах економіки. Так, у 2009 році лише 10,7% промислових підприємств  впроваджували інновації, було освоєно 641 вид нової техніки, впроваджено 1893 нових технологічних процеси, у тому числі 753 ресурсозберігаючих .У результаті подібної тенденції слабшають конкурентні позиції вітчизняних підприємств – виробників різноманітних товарів і послуг, і відповідно зменшуються зайняті частки на міжнародному ринку.

    Удосконалення механізмів управління інноваційно-інвестиційною  діяльністю, сьогодні в умовах дефіциту фінансування розглядається передусім  у контексті фінансового забезпечення, яке передбачає визначення інвестиційних  потреб, пошук внутрішніх і зовнішніх  джерел фінансування з урахуванням  їх вартості та очікуваної ефективності інвестицій.

    Незважаючи  на прийняття таких державних  нормативно-правових актів, як Закон  України «Про інноваційну діяльність», Закон України «Про інвестиційну діяльність», Закон України «Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні», Закон України  «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди), Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку та умов надання у 2010 році державних гарантій щодо виконання боргових зобов’язань за запозиченнями суб’єктів господарювання державного сектору економіки, залученими для фінансування інвестиційних, інноваційних, інфраструктурних та інших проектів розвитку, які мають стратегічне значення та реалізація яких сприятиме розвитку економіки України, в тому числі імпортозамінних і експортоорієнтованих галузей» та ін., низка проблем стосовно забезпечення та стимулювання інноваційно-інвестиційного розвитку підприємств залишається не вирішеною.

    Визначені положення Програми розвитку інвестиційної  діяльності на 2002-2010 роки стосовно розвитку фондового ринку такі, як проведення сприятливої політики оподаткування  на фондовому ринку України, удосконалення  системи обліку, розрахунків та звітності  учасників фондового ринку, забезпечення прозорості діяльності інститутів спільного  інвестування, розроблення механізму  страхування учасників ринку  цінних паперів, залучення інвестицій у наукову, науково-технічну та інноваційну  діяльність та ін. на практиці не працюють .

    Відповідно  до Закону України «Про інноваційну  діяльність» до основних елементів  інноваційної інфраструктури відносяться  державні інноваційні фінансово-кредитні установи, венчурні компанії та фонди, консалтингові фірми та інші установи. При цьому згідно Закону України  «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг»  до останніх відносять випуск платіжних  документів, залучення фінансових активів  із зобов’язанням щодо наступного їх повернення, послуги у сфері  страхування, торгівля цінними паперами, професійна діяльність з управління активами інститутами спільного  інвестування та ін.. Проте сьогодні в процесі фінансового забезпечення інноваційно-інвестиційної діяльності кредити, страхування чи популярне  в розвинених європейських країнах  венчурне фінансування використовується недостатньо.