Проблема «відпливу інтелекту» з України

Не менш важливою є й ефективна державна політика на ринку праці. В цьому аспекті особливе місце посідають проблеми створення робочих місць у нових перспективних галузях економіки, зокрема, у сфері послуг. В країні на державному рівні було задекларовано створення 1 млн. нових робочих місць щороку, проте ці рішення залишилися нереалізованими. Для цього, зокрема, необхідні значні державні витрати, адже вартість одного робочого місця в наукомісткому виробництві, за деякими оцінками, може сягати 100 тис. дол. США. Дослідження показують, що коли зайнятість в країні збільшується на 1%, то в довготерміновій перспективі це призводить до зменшення кількості емігрантів орієнтовно на 3,6% .

До того ж, закордонні інвестори не шкодують коштів на гранти для українських учених. І це цілком зрозуміло, бо за високоякісний «мозковий продукт» наших вчених, «інвестори», що вкладають мінімум матеріальних активів, одержують не лише значний грошовий прибуток, а й права на створений об'єкт права інтелектуальної власності. Якщо гіпотетично витрати на гранти для українських вчених оцінити в 10 млн. дол. США, то прибуток іноземного інвестора від використання отриманих ідей становитиме 10 млрд. дол. США, не враховуючи здобутих у повному обсязі прав на створені об'єкти права інтелектуальної власності.

За підрахунками деяких науковців, щорічна інтелектуальна еміграція з України налічує приблизно 95,4 тис. фахівців, тобто емігрує кожний 25 - 26 спеціаліст з вищою освітою. Протягом останніх років Україну залишило приблизно 5 - 5,5 тис. учених, що еквівалентно втраті 4 - 4,5 млрд. дол. США . Якщо брати до уваги лише кандидатів і докторів наук, то згідно з офіційними даними Державного комітету статистики України, протягом 1991 - 2009 рр. з України емігрували 727 осіб з науковим ступенем, а це більше усього облікового складу дійсних членів Національної академії наук України. Лише впродовж останніх шести років з України виїхали 44 доктори і 252 кандидати наук (Таблиця 1). Але за іншими даними за цей час Україну залишили близько 700 докторів і понад 1,5 тисячі кандидатів наук. Це дає підстави говорити про ознаки руйнування інтелектуального потенціалу нації. Тому наша держава зобов 'язана створити належні умови для якісного навчання й наукових досліджень, аби зупинити відтік наукового потенціалу, а також сприяти рееміграції науковців.

До прикладу, цьому може сприяти створена за прикладом  Польщі, Угорщини та інших країн, де аналогічно спостерігалося різке зростання обсягів наукової еміграції, система грантів «Для тих, хто повертається». Загалом держава повинна дбати про підвищення престижу професії науковця. Проте наразі результати, наприклад, економічних досліджень наших учених мало відомі і в Україні, й у світі.

Таблиця 1. Кількість емігрантів з України  з науковим ступенем протягом

2004 - 2009рр.(осіб)

Джерело: Телефанко Н. Б. Інтелектуальна міграція з України в умовах міжнародної економічної інтеграції. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Ekpr/2011_52_2/zmist.htm.

Згідно з  даними таблиці, сьогодні кількість  осіб з науковим ступенем, що залишають нашу країну, відповідно до офіційних статистичних даних, не є надто великою, однак, на нашу думку, навряд чи це можна пояснити значним покращенням інноваційної ситуації в країні. Загальновизнаним є зниження рівня освіти в Україні, а, відповідно, і зниження якості дисертаційних робіт. На статистичні дані щодо інтелектуальної еміграції загалом впливає також те, що багато відомих вітчизняних учених воліють не виїжджати на постійне місце проживання, а просто працювати у зарубіжних лабораторіях і науково-дослідних інститутах, залишаючись громадянами України. Крім того, західні країни «полюють» на талановитих студентів ще на етапі бакалаврату та магістратури. Таким чином, ці студенти одержують вищу освіту уже за кордоном, і назад, як правило, не повертаються.

За твердженнями футурологів, найближчим часом освітній потенціал  визначатиме статус нації у світі, а розвиток сукупного працівника в промислово розвинутих країнах уже сьогодні визначається такими рисами, як творчі здібності, професійні якості, прагнення до постійного підвищення рівня своєї освіти і кваліфікації, економічне мислення, володіння новітніми прийомами технологічних, проектно-конструкторських розробок, техніко-технологічної культури та ін. Цим пояснюються величезні вкладення держав у розвиток власної освіти та запрошення зарубіжних фахівців.

Отже в сучасних умовах еміграція висококваліфікованих фахівців стала серйозною проблемою, що негативно  відображається на довгострокових перспективах економічного розвитку. Обмежені можливості змушують молодих фахівців емігрувати[7].

Міграція талантів сприймається як відплив умів, тому що ті, хто виїхав, уже не вертаються, підтримуючи незначні або навіть нульові академічні зв'язки зі своїми країнами. На відміну від звичайної трудової міграції, відплив інтелекту не дає країні, яка навчила фахівців, навіть грошей, які надсилаються ними родичам. Якщо в будівельників, садівників, няньок родини залишаються на батьківщині, то вченим, винахідникам, фахівцям інформаційних технологій удається привезти із собою родину на нове місце проживання[6].

Щодо цього в останні  роки ситуація стала мінятися. Багато хто із представників академічного співтовариства, що іммігрували, зберігають тісні зв'язки зі своїми країнами, підтримуючи  наукові й академічні відносини  з колегами й навчальними закладами на батьківщині. Більше того, частина науковців вертаються в міру поліпшення умов роботи на батьківщині.

Але найчастіше академічні працівники вертаються додому для викладання лекцій або консультування, співробітництва  в галузі досліджень зі своїми колегами. Під впливом розвитку Інтернету ці зв'язки усе помітніше стають загальноприйнятими й продуктивними.

Міграція академічного таланту різними способами підтримується  промислово розвиненими країнами, що витягають із цього процесу чималу користь. Та й сама проведена ними імміграційна політика в деяких випадках призначена саме для того, щоб заохотити таку міграцію.

Наприклад, на Парламентських слуханнях „Стан та проблеми правового  і соціального статусу сучасної української трудової міграції” було озвучено дані соціологічного дослідження щодо рівня освіти трудових мігрантів з України . Рівень освіти українських трудових мігрантів (10,9 років навчання) був незначно, але все ж меншим від рівня освіти населення, зайнятого на території проживання (для України цей показник складає 11, 4 роки). Високим рівнем освіти характеризувалися зовнішні трудові мігранти з України у Великобританії (12,5 років навчання), США і Канаді (12,3), Австрії, Бельгії, Нідерландах, Німеччині, Люксембурзі, Франції (11,8). Вищим середнього по всьому масиву зовнішніх трудових мігрантів з України був рівень освіти українців, які працюють в Ізраїлі (11,5), Іспанії,Греції, Португалії (11 років). А в Російській Федерації, Чехії, Польщі, Угорщині, Словаччині він був нижчий, ніж 10,7 років. Зрозуміло, що в країнах, де середній показник освіти мігрантів вищий за середній, вищою є й питома вага осіб з закінченою вищою освітою (у Великобританії – 41,7%, в США і Канаді – 39,1%). Але питання, яка частина цих людей працює відповідно до рівня своєї кваліфікації, а яка– фактично зайняла місце місцевих некваліфікованих робітників на ринку праці цих країн – залишається відкритим.

Отже, навіть в тих  країнах, де значну частину українських  заробітчан складають спеціалісти  з вищою освітою, вони зовсім не домінують в загальній масі мігрантів. Українська трудова міграція 1990-х-початку 2000-х – насамперед міграція «робочих рук», а не кваліфікованих спеціалістів та науковців.

У Доповіді „Стан дотримання та захисту прав громадян України  за кордоном” Уповноважений Верховної Ради України з прав людини слушно зауважила, що проблемою вивчення стану речей з відпливом спеціалістів із наукових установ та виїзду їх за кордон ніхто не займається, наявна статистика Держкомстату є формальною і не відображає реального стану речей . Таким чином, ми можемо навести лише дуже приблизні цифри, які швидше ілюструють тенденції, але не є надійним свідченням щодо реальних масштабів міграції. Більш-менш надійна статистика існує лише щодо осіб з науковим ступенем, та й то, лише тих, які працюють в системі наукових інститутів Національної Академії наук України.

Отже, кількість науковців, які виконували науково-технічні роботи у 1997-му році становила 313 тисяч чоловік, у тому числі з науковими ступенями – 32,5 тисяч осіб. У 2007 році ці цифри складали 113 тисяч осіб, серед яких було 21,4 тисяч осіб з науковим ступенем.

Тобто, протягом перших десяти років незалежності кількість осіб, зайнятих в науковій сфері скоротилась  в три рази, а осіб найвищої кваліфікації – на третину. У той же час, згідно з даними Держкомстату у період з 1991 по 2002 рік за кордон емігрували, 574 доктори наук, а в період з 1996 по 2006 рік – 907 кандидатів наук.

Таким чином, хоча протягом останніх п’ятнадцяти років і  відбувся відтік кадрів з науково-технічної сфери, проте лише незначна частина з них виїхала за кордон, а ще менша частина продовжила за кордоном працювати за спеціальністю чи зайняла позиції, адекватні тим, які в них були в Україні. Про відчутні втрати в зв’язку з „відпливом мізків” за кордон можна говорити лише щодо окремих

спеціальностей (хіміків, фізиків тощо), тоді як спеціалісти  багатьох інших профілів виявились  неконкурентоспроможними на ринках праці зарубіжних країн. Переважна більшість з них «перекваліфікувалась» всередині країни, поповнивши ряди бізнесменів, перейшовши на роботу до сфери послуг тощо.

Тому твердження, які  часто звучать в українських  ЗМІ, що за кордон, мовляв, виїхало 30% українських  вчених є дуже завищеним, навіть якщо враховувати тих українських вчених, які науковою роботою за кордоном не займаються. Щоправда, слід звернути увагу такий момент: в Україні дуже високий середній вік осіб з науковим ступенем – середньостатистичний кандидат наук має понад 50 років. Серед тих, хто емігрував дві третини були молодші за цей вік, а отже, попри можливо не вражаючий кількісно відтік кадрів, відбулися серйозні якісні втрати, які можуть датись взнаки для розвитку української науки.

Відтік фахівців за кордон в Україні не припиняється. Найбільше  потерпає галузь інформаційних технологій: щорічно  із країни їдуть від 2700 до 5000 IT-фахівців. Усе більшого поширення набуває практика наймання українців для роботи на західні фірми без виїзду із країни — так  званий офшоринг. Це дає закордонним роботодавцям економію від 20 до 100 тис. доларів на кожному най­нятому українці.

За цих умов для  зміни ситуації потрібна продумана  система підтримки урядом науковців, тобто спектр різних стимулів і мотивацій. Тут необхідною є цілеспрямована і чітка державна політика, комплексна стратегія, адже лише комплексний підхід дозволить отримати позитивні результати. Одним із перспективних елементів цієї стратегії, може бути, наприклад, організація на всеукраїнському рівні відзначення найкращих наукових економічних розробок з наступним фінансуванням їх перекладів іноземними мовами і публікацією за кордоном тощо. [4]

Міграція висококваліфікованих кадрів має ряд позитивних та негативних наслідків.

2.3.1. Позитивні  наслідки

Одного разу емігрувавши, фахівці можуть повернутися в країну з новими навичками, знаннями та ресурсами

Професіонали вищої  кваліфікації, емігрувавши в більш  розвинені країни, надалі сприяють припливу інвестицій, технологій, ідей та більш ефективних стандартів ведення  бізнесу до себе на батьківщину. Виїзд за кордон дозволяє талановитим людям знайти краще застосування своїм здібностям, а також акумулювати фінансові ресурси і напрацювати ділові зв'язки, які вони навряд чи змогли б придбати на батьківщині. Таким чином, згодом повернувшись, вони можуть принести набагато більше користі Україні, а державі набагато менше доведеться витрачати коштів на створення усередині країни умов, необхідних для розвитку талантів. Крім того, тимчасовий виїзд студентів і вчених для участі в дослідження і проектах підвищує кваліфікацію вітчизняних дослідників і сприяє інтеграції України у світове науково-технічне та освітнє співтовариство.

Емігранти просувають вітчизняні товари та послуги на світовому  ринку, підвищують упізнаваність країни

Емігранти сприяють просуванню вітчизняних товарів та послуг на світовому ринку. Зберігши ділові зв'язки на батьківщині і придбавши доступ до ресурсів зарубіжних ринків, емігранти, їх контакти і репутація, служать сполучною ланкою між вітчизняними виробниками та закордонними споживачами. Так, індуси, що працюють у Кремнієвій долині, істотно посприяли проникненню індійських ІТ компаній на американський ринок.

Можливість  еміграції стимулює отримувати гарну  освіту, а роботодавців змушує поліпшувати  умови праці