Основні етапи і центри міжнародної міграції трудових ресурсів

 

o підвищується конкурентоспроможність  вироблюваних країною товарів  внаслідок зменшення витрат виробництва,  пов'язаного з нижчою ціною іноземної робочої сили і можливістю стримувати зростання заробітної плати місцевим робітникам через підвищену конкуренцію на ринку праці;

 

o приймаюча країна  виграє за рахунок податків, розмір  яких залежить від кваліфікаційної  та вікової структури іммігрантів. Висококваліфіковані фахівці, що вже володіють мовою приймаючої країни, зразу стають великими платниками податків;

 

o значний доход приносить  трансферт знань з країни еміграції.  У разі імпорту кваліфікованих  працівників і наукових кадрів  приймаюча країна економить на витратах на освіту та професійну підготовку. Так, у США 230 членів Національної Академії Наук, 33% лауреатів Нобелівської премії - іммігранти;

 

o іноземні робітники  часто розглядаються як певний  амортизатор на випадок зростання  безробіття: вони можуть бути звільнені в першу чергу.

 

o іммігранти поліпшують  демографічну картину розвинутих  країн, які потерпають від старіння  населення. У Німеччині, Франції,  Швеції 10% усіх новонароджених з'являються  в сім'ях переселенців, у Швейцарії  - 24, у Люксембургу - 38%.

 

До негативних наслідків, породжених імміграцією, належать: соціальні  чвари, конфлікти, загострення міжнаціональних  проблем, злочинність тощо.

 

Зміни густоти населення  і соціальні чвари використовуються урядами приймаючих країн як аргументи на користь політики обмеження або поступовості імміграції, відбору іммігрантів, що допускаються в країну.

 

3. Країни-експортери робочої  сили також отримують певні  вигоди:

 

o зниження рівня безробіття  і як наслідок - соціального напруження  в країні;

 

o безплатне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, ознайомлення з передовою технологією, організацією праці тощо;

 

o отримання доходів унаслідок  грошових переказів емігрантів.

 

Це - один бік наслідків міграції для країн-експортерів робочої сили. З іншого боку, ці країни мали такі наслідки експорту робочої сили:

 

o скорочення податкових надходжень  через зменшення числа платників  податків;

 

o постійна міграція означає,  що відбувається відплив кваліфікованих, ініціативних працівників - "відплив розумів", який призводить до уповільнення темпів зростання науково-технічного та культурного рівня країни. За підрахунками фахівців, ці втрати в середині 90-х років становили близько 73 млрд дол.

 

Можливими шляхами зняття негативних наслідків еміграції робочої сили можуть бути такі заходи держави:

 

o заборона еміграції;

 

o введення податку на "відплив  розумів" з метою компенсувати  державні капіталовкладення в  емігрантів;

 

o створення державою високоприбуткових  галузей, що здійснюють експорт робочої сили. Така практика існує. Наприклад, азіатські країни створили потужну високоприбуткову галузь економіки - експорт робочої сили; котра займається підготовкою і вербуванням працівників необхідних спеціальностей для роботи за кордоном. Перекази грошей на батьківщину експортованими працівниками приносять державі значний доход. Так, експортні працівники Південної Кореї, відповідно до чинного законодавства, зобов'язані 80% заробітку переказувати на батьківщину в твердій валюті через національні банки.

 

 

 

Міжнародна міграція робочої сили виступає важливою складовою  міжнародних економічних відносин.

 Не тільки продукти  праці (товари і послуги) характеризуються  високим рівнем міжнародної мобільності.  Фактори виробництва (праця і  капітал) також переміщуються з країни в країну. Згідно з законом Б. Оліна міжнародний рух товарів і факторів виробництва можуть заміщати один одного. Країна, яка в надлишку забезпечена працею, може або експортувати працеємні товари, або її громадяни можуть самі виїжджати за кордон і там працювати. Міжнародний рух факторів виробництва підпорядковується тим же законам, що і міжнародна торгівля товарами: фактори виробництва переміщуються до тих країн, де за них більше платять.

 При вивченні проблеми  міжнародної міграції робочої  сили використовуються такі основні поняття.

1) Міграція (від лат.  переселення) населення – переміщення  людей через межі певних територій  зі зміною місця проживання  назавжди або тимчасово.

2) Мігранти – особи,  що переміщуються.

3) Міграційний потік  – загальна кількість мігрантів (або міграцій), яка характеризується спільністю районів вибуття і прибуття протягом певного періоду часу – один з показників напрямку міграції.

4) Внутрішня міграція  – зміна місця проживання осіб  у межах національних кордонів  країни.

5) Зовнішня міграція – переміщення населення з однієї країни в іншу.

 Зауважимо, що міжнародна  економіка як наука вивчає  закономірності саме зовнішньої  міграції населення, але не  в цілому, а лише окремі потоки.

 Зовнішня міграція населення  включає два взаємопов’язані процеси:

 а) еміграцію, тобто виїзд  з однієї країни певного контингенту  людей;

 б) імміграцію, тобто в’їзд  їх в іншу країну.

 У зв’язку з цим існують  поняття міграційного сальдо  – різниця між показниками  еміграції з країни та імміграції  до країни, а також поняття рееміграції, тобто повернення емігрантів на батьківщину на постійне місце проживання.

6. Міжнародна організація праці  (МОП) розробила класифікацію  видів сучасної міжнародної міграції  населення. Вона охоплює такі  структурні елементи:

 а) переселенці – тобто ті, що переїздять на постійне місце проживання. Ця група орієнтована на переїзд до промислово розвинених країн. Цей потік ґрунтується, насамперед, на принципі об’єднання сімей – початкова імміграція останнім часом ускладнюється на рівні національних господарств;

 б) ті, хто працюють за контрактом. Для них чітко обумовлюється  термін перебування в приймаючій  країні. До цієї групи належать:

 – сезонні працівники, які  приїздять на період збирання  врожаю;

 – некваліфіковані або мало  кваліфіковані працівники;

 – фронтальєри – мігранти, які щоденно перетинають національний  кордон, щоб працювати в сусідній  країні;

 в) професіонали, для яких  характерним є високий рівень  підготовки, тобто наявність відповідної  освіти та досвіду практичної  роботи. Саме для цієї класифікаційної групи характерним є термін «відтік розумів» – міграція науковців та інженерно-технічних працівників високого рівня (цей потік становить 3 – 5 % у загальному обсязі трудових мігрантів). Відзначимо, що до цієї групи входять також студенти, які отримують освіту в іншій країні;

 г) нелегальні іммігранти. Цим  терміном характеризуються особи,  які нелегально в’їхали до  країни; особи, які в’їхали легально, але вчасно не виїхали, тобто  мають прострочену візу; а також  особи, які в’їхали за туристською візою, але займаються трудовою діяльністю;

 д) біженці – особи, що  змушені емігрувати з своєї  країни внаслідок будь-якої загрози  (політичні, релігійні, національні  переслідування). За станом на 1995 рік їх чисельність у світі  оцінювалась на рівні 18 млн.

8. Міграційна політика – один  з напрямів демографічної політики  – є сукупністю засобів і  заходів цілеспрямованого впливу  на міграційний рух населення.

 

Розвиток міжнародної  міграції трудових ресурсів як форми  міжнародних економічних відносин

Визначальним моментом, який дозволяє виділити міжнародну міграцію робочої сили (яка досліджується  міжнародною економікою як наукою) серед інших видів переміщень осіб через державні кордони є  мотивація. Для міжнародної міграції робочої сили визначальним мотивом є бажання заробити більше, ніж на батьківщині, та прагнення знайти краще застосування своїй кваліфікації. Таким чином, міжнародна міграція робочої сили – це переміщення мас працівників, що шукають роботу, зі своїх країн в інші.

 Головна причина  міжнародної міграції робочої сили полягає в диференціації економічних умов життя. Міграція трудових ресурсів відбувається в напрямку тих країн та регіонів, де очікувані заробітки найвищі.

 Міжнародна міграція  робочої сили має давню історію.  В умовах нерозвиненості статистики та прикордонної системи потоки міжнародних мігрантів протягом багатьох століть взагалі не фіксувались. Та й на сьогодні точно визначити обсяги та структуру міжнародного переміщення такого фактору виробництва, як праця, – справа складна.

 Ще до нашої ери великі маси людей переміщувались з однієї країни в іншу з метою «працевлаштування». Велич держав Стародавнього світу (Єгипту, Вавилону, Персії, Греції, Риму) була створена працею рабів, основну масу яких складали вихідці з інших держав, захоплені під час війн. Головна особливість стародавньої міграції полягала в примусовому характері.

 Епоха Середньовіччя,  особливо раннього, характеризується  суттєвим зменшенням потоків  трудових мігрантів. У той час  найбільш розповсюдженою формою  добровільної міграції була військова, а найрозвиненішим – міжнародний ринок військових найманців. Основними експортерами військових були окремі германські князівства і кантони Центральної Швейцарії (ще й зараз Ватикан охороняють швейцарські наймані гвардійці). Основними імпортерами найманих солдат були королі Франції, Швеції, Польщі.

 Великий потік міжнародних  мігрантів спричинили великі  географічні відкриття. З кінця  XV століття після відкриття Америки,  морського шляху в Індію, островів  Тихого океану на нові землі  почався рух переселенців.

 Період масової  міграції робочої сили з кінця  XV ст. до 60-х рр. XIX ст. вважається періодом  початкової чи «старої міграції»,  що мав такі особливості:

1) один потік емігрантів  був спрямований з Африки до  Америки; носив абсолютно примусовий характер. За деякими оцінками, за цей період було вивезено на західний континент від 20 до 30 млн. чорних невільників;

2) другий потік –  з Європи до Нового Світу.  Європейці від’їжджали на добровільних  засадах. Склад мігрантів був  дуже різноманітним.

 Наступний період  міжнародної міграції робочої  сили (період «нової» міграції) тривав  з 60-х рр. XIX ст. до другої світової  війни. Подіями, що спричинили  це, були: громадянська війна в  США (1861 – 1865), об’єднання Німеччини  (1866 – 1871), об’єднання Італії (1860 – 1870), створення Австро-Угорщини.

 У зв’язку з тим, що  в перші десятиліття XIX ст. рабство  було скасовано в колоніях  Великобританії, Франції, Нідерландів,  у колишніх іспанських колоніях, які стали незалежними державами  Латинської Америки, а з 1 січня 1863 року – в США (після закінчення громадянської війни), в період «нової міграції» припинився потік з Африки.

 У міграційних потоках з  Європи в цей період відносно  зменшилась роль колишніх колоніальних  держав (Іспанії, Португалії та  Нідерландів), а зросла роль таких країн, як Росія, Ірландія, Німеччина, Італія. Серед країн-імпортерів трудових ресурсів визначився лідер – США. Більшість переселенців складали селяни або представники некорінної національності.

 З початку XX ст. у міжнародній  міграції трудових ресурсів з’явилась нова тенденція – виник потік мігрантів з колоній до метрополій. В основному, його складали малокваліфіковані та некваліфіковані працівники.

 Початок сучасного  етапу міжнародної міграції трудових  ресурсів науковці пов’язують  із закінченням другої світової  війни. До особливостей цього  етапу можна віднести:

1) посилився домінуючий  економічний і політичний статус  США, внаслідок чого вони стали  головним світовим імпортером трудових ресурсів. У цілому масштаби імміграції до США з усіх країн світу складають приблизно від 4 до 8 млн. чоловік щорічно.

2) у 40-ві та 50-ті  роки головними експортерами  робочої сили були європейські  країни, як такі що характеризувались економічним занепадом, високим рівнем інфляції, падінням життєвого рівня населення внаслідок подій другої світової війни;

3) з кінця 50-х років  головними експортерами робочої  сили стали держави Латинської  Америки. Для міграційного потоку  «Латинська Америка – США» характерним є масовість (декілька мільйонів щорічно), сезонність, нелегальність;

4) значна кількість  емігрантів з кінця 60-х років  почала прибувати до Західної  Європи (за оцінками МОП у регіоні  сконцентровано близько 25 % іноземної робочої сили в світі). Серед держав регіону найбільшим імпортером трудових ресурсів є ФРН (на початку 90-х рр. частка іноземних громадян складала 6,4 %);