Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК)

4. Організаційна  структура ОПЕК

Рішення ОПЕК реалізуються за допомогою спеціального апарату  і структури. її структура була визначена  Статутом, прийнятим на II конференції  ОПЕК в 1961 році, і складається з таких органів, як:

• Конференція;
• Рада керуючих;
• Секретаріат.

Конференція — вищий орган, збирається двічі на рік у Відні. У ній беруть участь делегації  країн-учасниць (голова, міністр нафти  або енергетики, радники і спостерігачі). Конференція визначає основні напрямки політики ОПЕК, шляхи і засоби їх практичного здійснення та приймає  рішення щодо доповідей і рекомендацій, поданих Радою керуючих, а також  про бюджет. Генеральний секретар ОПЕК головує на конференції, яка, як правило, привертає увагу не тільки преси, але і провідних діячів на світовому ринку нафти. Всі  рішення і резолюції Конференції  приймаються одноголосно, кожна  країна має один голос. Рішення ОПЕК мають обов'язковий характер після  їх ратифікації відповідними органами країн-членів.

Рада керуючих — виконавчий орган, який виконує рішення конференції, готує річний бюджет, затверджує доповіді Генерального секретаря, визначає порядок  денний конференції, призначає заступника Генерального секретаря, затверджує пропонованих секретаріатом керівників департаментів.

Секретаріат на чолі з Генеральним  секретарем виконує поточну роботу під керівництвом Ради керуючих. До складу Секретаріату входить дослідницький  відділ, департамент інформації, Агентство  новин ОПЕК, Економічна комісія.

Економічна комісія ОПЕК розробляє заходи для забезпечення стабільності нафтових ринків на справедливих умовах для того, щоб нафта зберегла і в майбутньому функцію найважливішого глобального енергоносія. Комісія  збирається двічі на рік і складається  із заступника Генерального секретаря, представників держав-членів і координатора, який є одночасно керівником департаменту досліджень.

Крім цього, ст. 35 і 36 Статуту  передбачають проведення консультативних  зустрічей і створення допоміжних органів для вирішення важливих проблем.

6 грудня 1962 року, згідно зі  ст. 102 Статуту ООН, ОПЕК була  зареєстрована в Секретаріаті  ООН як повноправна міжурядова  організація. В1965 році ОПЕК встановила  офіційні відносини з Економічною  і Соціальною Радою (ЕКОСОР), стала  учасницею Конференції ООН з  торгівлі та розвитку. [1,5,7]

5. Діяльність ОПЕК

Роль Організації у  прагненні нафтодобувних країн  встановити контроль над власними національними  ресурсами.

Боротьба країн-членів нової  організації почалась із зміни на свою користь умов іноземних нафтових концесій. Концесія — згода суверенної держави віддати повністю або  частково власні права на певну сферу  економічної діяльності чи експлуатацію надр на користь іноземної юридичної  особи, представленої приватною  компанією чи урядом. У багатьох випадках концесії були отримані іноземними монополіями ще від колоніальної адміністрації і залишились у  спадок вже політично незалежним державам.

Нерівноправні умови концесій для країн, що розвиваються, полягали у практично виключному праві  іноземних монополій на володіння  ресурсами, визначення рівня видобутку  нафти, кількості, умови її експлуатації, ціни, наймання робочої сили. Такі концесії могли охоплювати території цілих  держав, компанії звільнялися від  усіх видів податків з боку місцевої адміністрації, митного збору. Концесійні угоди зводили до мінімуму права  нафтодобувної країни. По суті, укладання  концесійної угоди означало передачу повного контролю над національними  багатствами країн-власників нафти  міжнародним монополіям.

До того часу, коли Близький і Середній Схід став основним центром  нафтодобування в капіталістичному світі, всі його землі виявились  поділеними між американським, англійським, французьким і голландським капіталом. Безправне становище нафтодобувних  країн зберігалося протягом десятиліть. Природно, що їх прагнення до усунення верховенства іноземних нафтових монополій  насамперед було спрямоване на зміну  умов концесійних угод, які гальмували економічний розвиток нафтодобувних  країн. Не випадково одним із перших кроків ОПЕК стало скорочення концесійних  угод.

До 60-х років частина  нафти, яка поступала на світовий ринок, добувалася на концесійних територіях. У країнах ОПЕК в 1962 році на концесійній  території добувалось 86 % всієї нафти [1]. Під тиском нафтодобувних країн, які об'єдналися в ОПЕК, монополії були змушені погодитись на скорочення концесійних територій. У результаті протягом 1960—1970 років площа концесій зменшилась приблизно вдвоє [1].

Іншим напрямком діяльності ОПЕК стала зміна фінансових умов концесій. У політично-економічному сенсі — це прагнення отримання  диференціальної ренти, левова частка якої привласнювалась монополіями. Диференціальна рента виплачується з середніх і кращих земель. Визначення диференціальної ренти країни-члени  ОПЕК почали з перегляду положень концесійних угод відносно порядку  обчислення "ройалті" — окремого виду платежу, який виплачується орендатором у натуральному або грошовому вигляді власнику природних ресурсів.

IV конференція ОПЕК, яка  відбулася в 1962 році, ухвалила  рішення розпочати переговори  з монополіями про перегляд  принципу розрахунку "ройалті". Суть вимог ОПЕК зводилась до того, щоб вони були виключені із дохідного податку і стали самостійним видом платежу. Таким чином, обчислення "ройалті" за новою системою давало можливість збільшити дохід держав за 1 барель нафти в середньому на 15 %. Це була перша перемога ОПЕК у реалізації власних цілей [1].

Тривалий час нафтові  компанії відмовлялися приймати пропозиції ОПЕК, оскільки будь-яка поступка для  них була невигідною. Тому вони намагалися різними способами заповільнювати переговори, часто змінювали свої пропозиції.

Наступним завданням ОПЕК стало придбання частки акцій  у концесіях, а у результаті —  націоналізація нафтової промисловості. До кінця 60-х років практично в  усіх нафтодобувних країнах був  відсутній державний сектор. Великою  проблемою була як відсутність кваліфікованих кадрів, так і залежність від концесійних  платежів монополій. Проте найскладнішим  для нафтодобувних країн був  збут націоналізованої нафти.

Високий ступінь монополізації  нафтового ринку створював ситуацію, при якій у випадку ліквідації іноземних концесій країна-експортер  була змушена продавати нафту  тим же монополіям, котрі контролювали всі операції в нафтовій промисловості. Тому при необхідності вони могли замінити націоналізовану нафту паливом з інших джерел.

Вперше ідея участі в концесіях  була зафіксована у рішеннях XVI Конференції  ОПЕК у 1968 році. На конференції прийнято Декларацію про нафтову політику, суть якої зводилась до необхідності переходу до прямої експлуатації власних  нафтових багатств, включно з сферою капіталовкладення, управління, виробництва  і збуту. Це не означало, що система  відносин з приватними чи державними нафтовими компаніями має відійти  в минуле. Ті держави-експортери нафти, які вже здатні були керувати цією галуззю з фінансового, технічного і збутового огляду, могли укладати договори приватного характеру з  зацікавленими сторонами. Тим, хто  ще не мав матеріальних і технічних  засобів, пропонувалося укласти  договір з іноземними компаніями на таких умовах, які б гарантували  широкі можливості для участі на правах партнера [1]. Зацікавленість у проведенні переговорів виявили Іран, Ірак, Кувейт, Катар, Лівія, Саудівська Аравія. Інші країни-члени не приєднались  з різних причин. Алжир прагнув  встановлення контролю над нафтовою промисловістю через націоналізацію. Венесуела в цей час розглядала питання про передачу в державне керування всіх концесій після закінчення терміну їх дій.

При обговоренні в ОПЕК умов придбання частки в концесіях  спочатку в окремих країн спостерігався  різний підхід. Саудівська Аравія, Кувейт, Катар пропонували обмежити свої вимоги до 12 % участі, а в той же час Нігерія наполягала на 33,3 %. Лівія  вимагала встановлення контролю над  добуванням нафти і придбання  відразу контрольного пакету — 51 %.

Оскільки країни ОПЕК не могли дійти згоди, з вказаної групи вийшли Лівія і Нігерія, які заявили про намір провести індивідуальні переговори з компаніями, що працювали в їх країнах. На останньому етапі переговорів покинув цю групу й Іран, який висунув консорціуму власні вимоги [1]. Таким чином, переговори про придбання частки у концесіях розпочалися у зменшеному складі.

Згідно з договором 1972 року, національним компаніям чотирьох країн Перської затоки мало належати 25 % всієї видобутої в цих країнах  нафти. У майбутньому, починаючи  з 1978 року, частка повинна була щомісячно  зростати на 5 % і до 1982 року досягнути 51% [1]. Договір про участь у концесіях, укладений країнами Перської затоки, викликав різкі протести в одній із країн-учасників договору — Кувейті. Ще на початку 1973 року кувейтська преса писала: "Ми вважаємо, що договір не відповідає національним інтересам Кувейту..., основна мета якого постачати нафту в Європу, в Америку і взагалі на Захід" |1]. У результаті, незважаючи на зусилля уряду, договір не було ратифіковано Національною асамблеєю. Влітку 1973 року керівництво висунуло питання про перегляд договору 1972 року.

Новий договір було підписано 29 січня 197-1 року. Після протесту Кувейту  договір 1972 року переглянули і решта  країн Перської затоки, які з січня 1974 року теж отримали 60 % частку акцій.

У 1970 році кон'юнктура на ринку нафти різко змінилася. Вперше з моменту створення ОПЕК почали зростати фактичні ціни на нафту. Така зміна була зумовлена співпадінням довготермінових тенденцій і тимчасових факторів. Надмірна орієнтація в 60-х роках на дешеву імпортну нафту, сповільнення темпів спорудження атомних електростанцій унаслідок екологічних вимог, закриття вугільних шахт і одночасне збільшення потреб у нафті призвело до того, що на ринку почала спостерігатись нестача енергетичної сировини, насамперед нафти. Становище ускладнилось тим, що з травня 1970 року був виведений з ладу Трансаравійський нафтопровід, який щорічно постачав із Саудівської Аравії в район Середземного моря близько 25 млн. т. нафти. Водночас лівійський уряд у травні-червні обмежив добування нафти основними компаніями на 40 млн. т. [1].

Збільшення поставок нафти  з Перської затоки довкола Африки потребувало вчетверо більше танкерів. У результаті вартість доставки нафти  з Перської затоки в порти Південної  Європи за п'ять місяців зросла в 3 рази зі дол. /бар. до 3 дол./бар. [1,12].

У таких умовах Лівія висунула іноземним нафтовим компаніям вимоги про підвищення податків на прибуток до 55 % і збільшення довідкових цін. Під тиском лівійського уряду  першою здала свої позиції незалежна "Оксидентл", а за нею інші компанії. Згідно з укладеним з компаніями договором з 1 вересня 1970 року довідкові ціни на лівійську нафту були підвищенні на ЗО ц. за 1 барель [1].

Члени ОПЕК вирішили використати  ситуацію і продовжити боротьбу, але  вже з застосуванням потужності всієї організації. Відповідно до рекомендацій XXI Конференції, яка відбулася в  грудні 1970 року в Каракасі, спеціально створена комісія від імені шести  країн Перської затоки (Ірану, Іраку, Кувейту, Саудівської Аравії, Абу-Дабі та Катару) і при підтримці решти  членів ОПЕК 12 січня 1971 року у Тегерані розпочала переговори з 22 нафтовими  компаніями.

Монополіям висунули такі умови:

• підвищити довідкові ціни;
• збільшити ставку податків на прибуток до 55%;
• усунути різницю між довідковими цінами на підставі найвищого із досягнутих рівнів з урахуванням якості та географічного положення джерел нафти;
• відмінити з 1 січня 1971 року всі знижки з довідкових цін, уже надані монополіям.

Деструктивна позиція  монополій призвела до того, що вже  наступного дня переговори були перервані. В таких умовах монополіям потрібна була консолідація сил для розколу  єдності членів ОПЕК.

З цією метою на Близький Схід прибув заступник державного секретаря  США Дж. Ірвін. Проте його місія не забезпечила бажаних результатів. У Парижі для аналізу ситуації була створена комісія експертів з нафтових питань Організації економічного співробітництва і розвитку. Переговори з монополіями були відновлені 21 січня, але знову зайшли в глухий кут. У результаті 3—4 лютого 1971 року відбулася XXII конференція ОПЕК. Країни ОПЕК висунули монополіям ультиматум, встановивши 15 лютого останній термін для прийняття вимог попередньої конференції. У випадку відмови ОПЕК залишала за собою право вжити всіх необхідних заходів.

Одностайність дій ОПЕК зламала  опір монополій: 14 лютого — за день до визначеного терміну — монополії  підписали договір з членами  ОПЕК. У важкій боротьбі нафтодобувні країни досягли прийняття своїх  вимог щодо всіх пунктів резолюції XXII конференції. Відгуки у західній пресі засвідчували поразку картелю  і могутність ОПЕК. "Капітуляція  в Тегерані" — таким був  заголовок у "Нью-Йорк Тайм" 16 лютого, "Позиції нафтових компаній на переговорах у Тегерані були слабкими"— писала в цей ж день "Файненшл Тайм" [1].

За тегеранською угодою, термін дії якої закінчувався у 1975 році, податки на прибутки монополій у  шістьох країнах договору були встановлені  на рівні 55 %. Крім цього, договір передбачав підвищення всіх довідкових цін на нафту в районі Перської затоки на 35 центів за барель, а також збільшення цін на окремі сорти нафти [1,8].

У результаті боротьби і  завдяки одностайності дій ОПЕК досягнула цілей, яких вона прагнула протягом першого десятиліття своєї  діяльності. Слід зазначити, що після  тегеранського договору проблема цін  не була вирішена відразу. Це був лише початок. У цей час і решта  членів Організації прийняли рішення  про проведення індивідуальних переговорів  з монополіями. Відразу після  Тегерану переговори з монополіями  розпочали Венесуела, Лівія, Алжир, Нігерія.

6. Енергетична криза 70-х років і ОПЕК

Як вже було зазначено, на початку 70-х років XX ст. почалася енергетична і фінансова криза. Цьому певною мірою посприяла і політична ситуація на Близькому Сході, пов'язана з конфліктом арабського світу та Ізраїлю.