Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК)

Міністерство аграрної політики України

Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Ґжицького

 

 

 

Кафедра економіки підприємства, інновацій

 та дорадництва в  АПК ім. проф. І.В. Поповича

 

 

 

Індивідуальне навчально-дослідне завдання

з дисципліни: «Міжнародні організації»

на тему:

«Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК)»

 

 

 

 

Виконав

Студент 2-го курсу

6 п/групи,

Напрям підготовки

«Менеджмент»

Шлішевич Павло

 

 

 

 

 

Львів 2012

Зміст

Вступ

1. Передумови виникнення ОПЕК
2. Створення ОПЕК
3. Завдання та принципи
4. Організаційна структура ОПЕК
5. Діяльність ОПЕК
6. Енергетична криза 70-х років і ОПЕК
7. ОПЕК у сучасному світі

Висновок

Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Організація країн-експортерів  нафти (ОПЕК) створена в 1960 році в епоху  краху колоніальної системи. ОПЕК розвивалась  у період піднесення національно-визвольних рухів, зміцнилась у боротьбі з Міжнародним  нафтовим картелем та іншими нафтовими  монополіями за повернення контролю над власними природними багатствами  своїх країн. Союз експортерів нафти  став першим об'єднанням країн, що розвиваються, які виступили одним блоком проти  нафтових монополій.

Енергетична і сировинна криза на початку 70-х років висунула ОПЕК у центр міжнародних відносин. Нафтове ембарго, введене арабськими країнами проти держав, які підтримували Ізраїль, встановлення контролю над джерелами важливої стратегічної сировини і підвищення цін на нафту в значних обсягах, боротьба за перебудову міжнародних економічних відносин — всі ці події опинилися в центрі світової політики, діяльності Організації Об'єднаних Націй і прикували пильну увагу до ОПЕК та Близького Сходу.

Країни-члени ОПЕК вплинули на розробку програми "Нового міжнародного економічного порядку". Вона була представлена країнами, що розвиваються, на VI Спеціальній  сесії ООН у квітні 1973 року в  Алжирі. Учасники ОПЕК розробляли Манільську декларацію, де були відображені вимоги країн, що розвиваються, й обговорювали її на VI Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) у 1976 році. Положення Манільської декларації стали платформою країн, що розвиваються, котрі обговорювали міжнародні економічні проблеми на конференції "Північ-Південь" у Парижі в 1976—1976 роках.

Соціально-політична неоднорідність країн-членів ОПЕК, участь держав як з  прогресивними, так і з реакційними політичними режимами часто призводила до того, що позиції країн-членів були неоднозначними і суперечливими. Якщо прогресивні країни використовують збільшення доходу від нафти для економічного розвитку, то реакційні держави вкладають надлишкові долари в основному в економіку інших держав. ОПЕК підіймає ціни на нафту для розвинутих країн і водночас надає допомогу країнам, що розвиваються, створює фонди допомоги арабським країнам.

У сучасному світі діяльність ОПЕК є не менш актуальною, оскільки багато країн залежать від імпорту  нафти, тому конференції Організації  привертають увагу не тільки преси, а й провідних діячів на світовому  ринку нафти. Організація привертала і привертає увагу широкого копа спеціалістів — економістів, державних діячів, засобів масової інформації.

Про ОПЕК написано десятки  книг і велику кількість статей. Це — наукові дослідження, збірники документів, промови державних діячів. Про неї писали західні автори, які звинувачували ОПЕК у тому, що вона спричинила світову кризу та інфляцію, та автори із країн — членів організації. Про діяльність і роль ОПЕК на світовому ринку нафти є праці 70-х років російських учених і спеціалістів P. Н. Андресяна, Л. Д. Казюкова, Р. О. Інджікяна, Л. І. Комлева. Новіші дані можна знайти в журналах "Международная жизнь", зокрема статті А. Яковенка "ОПЕК — символ больших денег", "Мировая зкономика и международньїе отношения". Існує також багато сайтів, що містять інформацію про ОПЕК і її конференції.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Передумови виникнення  ОПЕК

Передісторія створення  ОПЕК сягала ще 30-х років XX ст., коли почались розробки нафтових родовищ  на Близькому Сході. Одним із перших було відкрите родовище нафти в районі Багдада, на річці Тигр. Промисловий  видобуток нафти почався у  Бахрейні (1934), Кувейті (1936), Саудівській  Аравії (1938), а в інших країнах  після Другої світової війни. Оскільки ці країни не мали можливості самостійно видобувати нафту, то її розробка відбувалась  за участю іноземного капіталу та іноземної  робочої сили [6].

Виробництво нафти було зосереджено  в руках Міжнародного нафтового  картелю, до якого входили сім  нафтових корпорацій: 5 американських ("Екссон", "Тексако", "Стандарт ойл Коф Каліфорніє", "Мобіл Ойл", "Галф Ойл"), одна англійська — "Бритиш Петролеум" і одна англо-голландська — "Ройял датч-Шелл", потім приєдналася французька нафтова компанія "Компані франс де петроль" [1, 9]. Картель користувався в нафтодобувних країнах статусом "держава в державі", корпорації відкрито ігнорували національний суверенітет країн над природними ресурсами та економічною діяльністю. Таке становище зберігалося десятиліттями.

 Першу перемогу за  повернення контролю над національними  природними ресурсами нафтодобувні  країни отримали у 1960 році, коли  створили Організацію країн-виробників  та експортерів нафти (ОПЕК). Цьому  сприяла політична ситуація на  Близькому Сході та економічна  атмосфера міжнародних відносин  у світі.

У багатьох нафтодобувних  країнах нафта є основним джерелом іноземної валюти. Через відсталу структуру господарства зовнішня торгівля цих країн базується на експорті одного товару — нафти. Так, у Лівії, ОАЕ, Саудівській Аравії частка нафти  в експорті становила практично 100 %, в Іраку — 99 %, Катарі — 98 %, Ірані, Кувейті та Нігерії — 93 %, Алжирі — 85 %, Габоні — 77%, Індонезії — 69% [1, 11]. Таким чином, нафтодобувні країни мали спільні інтереси в економічній сфері: всі вони прагнули до звільнення від іноземних монополій і у всіх був один ворог — Міжнародний нафтовий картель, котрий у цей період контролював запаси, добування й експорт нафти країн, що розвиваються. Все це сприяло зближенню інтересів нафтодобувних країн.

Але жодна з цих країн  не могла самостійно, без допомоги інших, вирішити проблеми. Яскравим прикладом  була практика Ірану, який у 1951 році спробував  націоналізувати Англо-іранську нафтову  компанію, і зазнав економічного тиску  Англії, США і Міжнародного нафтового  картелю. Це ще раз вказувало на необхідність колективних дій проти нафтових монополістів. [5,3]

Перші кроки до зближення  спостерігались ще у 1949 році, коли Венесуела, занепокоєна майбутнім нафтовидобування, зблизилась з Іраном, Іраком, Кувейтом і Саудівською Аравією і запропонувала  обмінятись думками й обговорили шляхи подальшої співпраці. Але  в цей час нафтодобувні країни були роз'єднані, багато з них ще не мали політичної незалежності. У  формально незалежних країнах при  владі були реакційні монархічні режими. Тому ініціатива Венесуели  тоді не змогла забезпечити результату.

У 1959 році нафтові компанії односторонньо знизили довідкову  ціну на венесуельську і близькосхідну  сировину. Лише Венесуела, наприклад, втратила внаслідок цього 140 млн. дол. [1]. Акція монополій викликала різке незадоволення в арабському світі і Венесуелі та сприяла об'єднанню експортерів нафти. У результаті Перший арабський нафтовий конгрес, який відбувся в Каїрі, ухвалив резолюцію — звернення до нафтових компаній про консультування з урядами нафтодобувних країн перед прийняттям будь-якого рішення щодо ціни і створення Консультативної комісії з питань нафти.

Але монополії не враховували  думку нафтодобувних країн. У  серпні 1960 року нафтові компанії знову  знизили ціну на нафту Близького  і Середнього Сходу до 10—14 дол. за барель. Для чотирьох провідних країн  цього району це означало втрату за один місяць приблизно 90 млн дол. [1,7].

Якщо перше зниження довідкових цін прискорило консолідацію країн, що розвиваються, то друге стало  вирішальним чинником, який остаточно  надихнув нафтодобувні країни створити спеціальний орган для захисту  колективних інтересів. Крім того, створенню  ОПЕК сприяла і політична ситуація: президент Єгипту Г. А. Насер довів, що тиск на США і Захід можливий. Під час Суецької кризи у 1956 році він зажадав, щоб Єгипет одержав половину доходів від експлуатації Суецького каналу, Британія, що володіла мандатом на канал, відмовила, і в результаті Насер просто затопив Суецький канал баржами з щебенем, заблокувавши судноплавство. Араби зрозуміли, що можуть спілкуватись з противниками мовою сили. [2,10]

 

2. Створення ОПЕК

У вересні 1960 року в Багдаді  відбулася конференція країн-експортерів  нафти — Ірану, Іраку, Кувейту, Саудівської  Аравії і Венесуели — про зниження цін на сировину відповідно у кожній з країн. З'ясувавши становище, що виникло  в результаті політики монополій, конференція  одноголосно дійшла висновку про  необхідність термінового створення  спеціального органу нафтодобувних  країн, організацію країн-виробників і експортерів нафти — ОПЕК. Тому число п'ять символізує п'ятірку країн-засновників цієї міжнародної  організації. Це була перша Конференція, яка заснувала ОПЕК як постійну міжнародну організацію.

Обмежений склад засновників  ОПЕК пояснюється тим, що в цей  час уряди деяких країн не вірили в можливість боротьби з нафтовим картелем. Крім цього, низка арабських  країн була переконана, що проблема арабської нафти повинна вирішуватись на регіональному рівні. Згодом, із зростанням авторитету ОПЕК, до неї  приєднались ще шість країн: Катар (1961), Індонезія (1962), Лівія (1962), Об'єднані Арабські Емірати (1967), Алжир (1969), Нігерія (1971), Еквадор (1973), Габон (1975). Статут ОПЕК, затверджений у Каракасі в 1961 році, був повністю переглянутий в 1965 році, пізніше до нього вносили поправки.

На Другій конференції  в травні 1961 року вирішено розташувати  Секретаріату Женеві (Швейцарія). У  квітні 1995 року Конференція ОПЕК прийняла рішення перенести штаб-квартиру до Відня (Австрія). Переговори з австрійським урядом були успішними і в результаті 1 вересня 1965 року підписано договір  між Міністерством закордонних  справ Австрії та Генеральним  секретарем ОПЕК [13,4].

Будівля штаб-квартири Організації  країн виробників і експортерів  нафти розташувалась майже в  центрі Відня на березі ріки. Серед  багатьох сучасних споруд її виділяють голубий прапор з символікою організації та австрійські охоронці — відгомін захоплення терористами будівлі ОПЕК у 70-х роках [12].

Перше, що впадає в око  всередині будівлі Секретаріату ОПЕК, це настінне панно "Вода життя" (2,5x5 м), яке стало своєрідним міфологічним втіленням діяльності організації, подароване ОПЕК у 1994 році Індонезією. На панно зображений індонезійський бог Бхіма (втілення ОПЕК), який тримає посудину з "водою життя" (втілення нафти) в оточенні багатьох персонажів (країни світу). Існує легенда, згідно з якою духовний наставник доручив Бхімі відшукати "воду життя" і тому довелось докласти багато зусиль для виконання доручення. Творці витвору вважають, що труднощі, які переборов Бхіма в своїх пошуках, схожі з проблемами, які виникли перед ОПЕК за роки її існування [12,9].

Згідно зі ст. 7 Статуту  ОПЕК, повноправним членом організації  можуть бути тільки країни-засновники і країни, чиї заяви на вступ  були ухвалені конференцією. Будь-яка  інша країна, що експортує сиру нафту  у великих кількостях і має  інтереси, що в основному співпадають  з інтересами країн-членів, може стати  повноправним членом за умови, що її прийняття  буде ухвалене більшістю у 3/4 голосів, включно з голосами всіх членів-засновників. Асоційованими членами можуть бути тільки країни, які мають такі цілі та завдання, як ОПЕК [13]. У ст. З вказано, що Організація буде керуватися принципом  суверенної рівності її країн-членів, а країни-члени відповідно виконуватимуть взяті зобов'язання, згідно з цим  Статутом.

Механізм регулювання  ОПЕК світового ринку нафти полягає  у встановленні сумарного ліміту видобутку нафти для країн-членів, коригуванні цього ліміту з урахуванням  рівня цін на світовому ринку  нафти, розподілу загального ліміту між країнами-членами і контролю за дотриманням встановлених квот.

 

3. Завдання та  принципи

Основними цілями ОПЕК, які  були ухвалені на першій конференції  і записані згодом у Статут ОПЕК, є:

• координація та уніфікація політики держав-членів щодо нафти;
• визначення найефективніших індивідуальних і колективних засобів захисту інтересів держав-учасниць;
• пошук засобів забезпечення стабільності цін на світових ринках та попередження раптових і небажаних коливань цін;
• забезпечення стійких доходів країн-виробників нафти, ефективного постачання країнам-споживачам;
• справедливий розподіл доходів від інвестицій у нафтову промисловість;
• охорона навколишнього середовища [13].

У перші роки діяльності завданням ОПЕК було обмеження прибутків  нафтових монополій і підвищення частки своїх доходів. У центрі уваги  постійно знаходилась проблема цін. У першій же резолюції члени ОПЕК заявили, що вони "не можуть залишатись байдужими до політики, яку проводять  монополії відносно цін і вимагають  підтримання стабільних цін на ринку" [1].

Розробка єдиної нафтової політики спочатку натрапила на значні перешкоди, спричинені різними позиціями  членів ОПЕК. Незважаючи на спільні  цілі, кожна з країн намагалась у межах Організації проводити  власну політику. Але з плином часу ОПЕК поступово здобувала досвід, почала розробляти довготермінові програми дій, спрямовані на корінні зміни  становища нафтодобувних країнах.

Особливу роль в історії  ОПЕК відіграла XVI Конференція, яка  відбулася в 1968 році. На ній було ухвалено програму нафтової політики. З цього часу в ОПЕК вперше з'явилася  програма, завданням якої було перетворення нафтодобувних країн у самостійних  власників національних ресурсів.