Новий етап європейської інтеграції ( 90-х роки ХХ ст)

Водночас у Маастрихтському  договорі було вперше досить чітко  визначено місце ЗЄС у західноєвропейському інтеграційному процесі: "ЄС уповноважує Західноєвропейський Союз, який є складовою частиною ЄС, що розвивається, розробляти і впроваджувати в життя рішення й дії ЄС, що мають відношення до питань оборони...". У Декларації дев'яти країн-членів ЗЄС, що прикладалась до тексту Маастрихтських угод, висловлювалося бажання посилити роль ЗЄС, зробити його складовою частиною ЄС "у сфері спільної оборонної політики", яка з часом мала перерости у "спільну оборону", а також перетворити ЗЄС у "засіб посилення європейської опори Атлантичного альянсу". Подібного бажали і США.

Положення про співробітництво  у сфері юстиції і внутрішніх справ були виділені в Договорі про  Європейський Союз в окремий розділ. Співробітництво у цій сфері  стосувалося, в першу чергу, проблем, пов'язаних із розбудовою "вільного простору без кордонів": охорона  зовнішніх кордонів ЄС, імміграційна політика, надання притулку, візовий контроль, юридичне співробітництво, співробітництво органів охорони правопорядку, боротьба проти міжнародної злочинності, наркобізнесу, тероризму, корупції та шахрайства тощо. Співробітництво органів правопорядку спирається на організовану у масштабі Союзу Систему обміну інформацією, створену в Європейському поліцейському управлінні – Європолі. Згідно з Договором країни-члени залишалися головними відповідальними інстанціями по підтримці суспільного порядку й забезпеченню внутрішньої безпеки, однак, виконання їхніх функцій у просторі без кордонів передбачало співробітництво на всіх рівнях. Країни-члени розглядали чисельні проблеми у сфері юстиції і внутрішніх справ як такі, що представляли "спільний інтерес". Сфера юстиції і внутрішніх справ підлягає правилам міжурядового співробітництва, що передбачає одностайне прийняття рішень у цій сфері.

Маастрихтський договір закріпив інститут громадянства Європейського Союзу, яке згідно з Договором доповнює національне громадянство і гарантує свободу пересування й проживання на території країн-членів кожного громадянина Союзу. Громадяни Союзу, які проживали на території країн-членів, громадянами яких вони не були, отримали право обирати й бути обраними на муніципальних виборах і на виборах у Європарламент. Нововведенням було отримання громадянами Союзу права на захист на території третіх країн із боку дипломатичних і консульських представництв інших країн-членів. Третя новація стосувалася права громадян Союзу звертатися з проханнями або скаргами до інститутів ЄС, які мали виконувати арбітражну роль у розв'язанні конфліктів. Значна увага в договорі приділялася також захисту прав людини та соціальному захисту.

Положення Маастрихтського договору ознаменували і започаткували важливий етап у євроінтеграційному процесі. Вони спрямували динаміку Співтовариства в напрямку розбудови Економічного й валютного союзу і посилення  соціально-економічного згуртування і, водночас, він надали імпульсу процесу запровадження спільної європейської валюти. Маастрихтський договір створив інституційні й правові передумови для зміцнення єдності інтегрованої Європи, а також сприяв розширенню й поглибленню профедералістських тенденцій у розвитку ЄС. Водночас, Договір про ЄС виявився досить далеким від сподівань поборників федералізму. Зокрема у ньому не містилося положень про федеративну мету європейського будівництва. Навпаки, проголошувалася повага до права країн-членів на національне самовизначення.

Водночас, якщо Договір досить детально визначив хронологічні рамки й зміст етапів створення ЕВС, він залишився розпливчастим щодо проблематики політичного союзу. Більше того, саме визначення "політичний союз" не потрапило в текст Маастрихтського договору. Не чітко визначеним у Договорі був і характер відносин між ЄС і НАТО. Договір передбачав можливість інтеграції ЗЄС у Європейський Союз і визначення спільної оборонної політики, яка могла сприяти формуванню спільної оборони. Водночас, у двох додаткових протоколах, прийнятих на вимогу Великобританії й Нідерландів, мова йшла про те, що політика ЄС не повинна завдавати шкоди особливому характерові політики безпеки та оборонної політики держав-членів і не суперечити політиці НАТО. Великобританія домоглася застереження, яке звільняло її від участі у третьому етапі ЕВС, а також відмовилась приєднатися до програми дій Співтовариства у соціальній сфері й одна з країн-членів відмовилась підписати Угоду про соціальну політику, прийняту в Маастрихті. У цілому, Маастрихтський договір розглядався його учасниками як рамковий документ, який передбачав подальші конкретизацію, доповнення, узгодження. Договір про ЄС в останньому розділі передбачив скликання нової міжурядової конференції в 1996 р. для перегляду Договору з метою визначення шляхів подальшого розвитку євроінтеграційних процесів.

Процес ратифікації Маастрихтського  договору виявилася набагато складнішим і тривалішим ніж передбачалося. Певною мірою він спричинив кризу ЄС, яка збіглася у часі з економічним спадом, зростанням безробіття, валютною кризою осені 1992 р. і літа 1993 р., а також із безсиллям західноєвропейських країн у справі розв'язання балканського конфлікту. Ратифікація Маастрихтського договору проходила неоднаково. У Франції, ФРН, Іспанії й Португалії цей процес ускладнювався необхідністю перегляду національних конституцій з метою їхнього узгодження з договором про ЄС. Найчастіше мова йшла про зміни, пов'язані з передачею суверенітету комунітарним органам, чого вимагав ЕВС, а також щодо участі осіб, які не являлися громадянами країн проживання, у муніципальних виборах. У таких країнах, як Франція, Данія, Ірландія питання ратифікації Маастрихтського договору було винесене на референдум, що значно активізувало дебати із євроінтеграційної проблематики в політичних і громадських колах.

В Італії, Іспанії, Португалії, Греції, Бельгії, Нідерландах і Люксембурзі  Договір був одразу схвалений парламентами значною більшістю голосів. Ситуацію ускладнив негативний результат червневого референдуму в Данії, де 50,7% громадян, які брали участь у референдумі, висловилися проти ратифікації Договору. Однак, міністри закордонних справ вирішили продовжити процес ратифікації в інших країнах і залишили датському урядові можливість змінити рішення. У Франції перевага голосів на користь Договору виявилася мінімальною – 51% голосів. Водночас, майже ніхто не очікував, що в Ірландії 68,7% із тих, хто взяв участь у референдумі, висловиться на користь ратифікації Маастрихтського договору. В остаточному варіанті, не ратифікували Договір до встановленої дати – 1 січня 1993 р. три країни: Великобританія, Данія, Німеччина.

Під час засідання Європейської ради в Единбурзі в грудні 1992 р. Країни-учасниці ЄС пішли на серйозні поступки Данії: вона отримала можливість відмовитися від участі в третьому етапі ЕВС та отримувала статус спостерігача при проведенні спільної оборонної політики. В результаті під час нового референдуму у травні 1993 р. датчани більшістю у 56,8% голосів підтримали Договір про ЄС. Успіх референдуму в Данії прискорив ратифікаційний процес у Великобританії. Ратифікація Маастрихтського договору в британському парламенті в серпні 1993 р. проходила зі значними труднощами, і лише рішуча позиція уряду Дж.Мейджора, який пов'язав результати голосування з питанням про довіру, сприяла успішному голосуванню. У ФРН бундестаг і бундесрат підтримали Договір. Однак, у Конституційний суд ФРН поступила скарга щодо неправомірного переносу Договором повноважень бундестагу до інститутів ЄС. Конституційний суд виніс рішення щодо відповідності положень Маастрихтського договору Основному законові країни лише 12 жовтня 1993 р.. Таким чином, ратифікаційний процес було завершено.

Вступ у дію Маастрихтського договору 1 листопада 1993 р., підсумовуючи усі попередні досягнення інтеграційних процесів, ознаменував народження Європейського Союзу, початок нового етапу у розвитку європейської інтеграції у напрямі розбудови єдиного політичного, економічного і валютного союзу західноєвропейських країн. Водночас договір сприяв вирішенню питання про приєднання до Європейського Співтовариства країн ЄАВТ, яке постало невдовзі після прийняття Єдиного Європейського акту.