Новий етап європейської інтеграції ( 90-х роки ХХ ст)

Новий етап європейської інтеграції     ( 90-х роки  ХХ ст.* 

1. Маастрихтський договір та утворення Європейського Союзу.

2. Амстердамський  договір.  

Поглиблення економічного співробітництва, формування спільного ринку і  зростання взаємної залежності економік країн ЄЕС на початку 90-х років обумовили необхідність поглиблення координації та узгодження політик держав Співтовариства, оскільки суперечності з приводу економічного регулювання між ними набували усе більшої гостроти. Прийняття Маастрихтського договору, що ознаменував початок нового етапу європейського будівництва, визначив Єдиний європейський акт. ЄЄА передбачив необхідність еволюції і розширення рамок ЄЕС, починаючи орієнтовно з 1992-1993 рр. (початок другого етапу утворення економічного і валютного союзу та початок функціонування єдиного внутрішнього ринку Співтовариства*. Втілення в життя положень ЄЄА наприкінці 80-х років створило передумови для переходу західноєвропейської інтеграції на вищий рівень.

У грудні 1990 р. розпочали роботу дві  міжурядові конференції: одна для розгляду питання щодо політичного союзу, друга – про економічний і  валютний союз. Підготовча робота здійснювалась на рівні міністрів і експертів з широким використанням пропозицій Комісії: доповіді Ж.Делора, проекту Статуту ЄЦБ, меморандуму про політичний союз. Переговори були ускладнені розбіжностями в позиціях країн-членів, у першу чергу навколо проблематики спільної зовнішньої політики й політики безпеки, критеріїв готовності країн-членів до введення єдиної валюти, мажоритарного принципу голосування. Найбільш суперечливі питання вдалося врегулювати лише під час засідання Європейської ради 9-10 грудня 1991 р. у провінційному нідерландському містечку Маастрихті. Як і у 1985 р. під час підписання ЄЄА було вирішено об'єднати всі нові положення в одному документі – Договорі про Європейський Союз (ЄС*, який було підписано у Маастрихті 7 лютого 1992 р. Договір про ЄС мав набути чинності після його ратифікації національними парламентами одночасно зі створенням єдиного ринку Співтовариства – 1 січня 1993 р..

Маастрихтський договір про Європейський Союз передбачав утворення Союзу на базі Європейських співтовариств, доповнених політиками й формами співробітництва, введених новим Договором. Маастрихтський договір не відмінив і не замінив інші установчі договори. Формально він створив нову структуру – Європейський Союз і одночасно вніс зміни й доповнення в Паризький договір 1951 р., а також в обидва Римських договори 1957 р. Римський договір про ЄЕС змінився настільки суттєво, що навіть назва Європейське економічне співтовариство була замінена на просто Європейське співтовариство.

Відповідно до положень Договору структура ЄС включає Європейські співтовариства і політичний союз, у компетенцію якого входять сфери зовнішньої політики й спільної безпеки, а також співробітництво у сфері юстиції і внутрішніх справ. Сам термін "політичний союз" не потрапив у текст Маастрихтського договору, однак, напрями й характер діяльності ЄС надали йому політичного виміру. Договір про ЄС розмежував соціально-економічний сектор, де домінує Співтовариство, і політичний сектор із перевагою міжурядових інститутів. Класичне зображення ЄС представляє Європейський Союз у вигляді споруди, що опирається на три опори (стовпи* які, в основному, різняться між собою характером прийняття рішень. Першу колону, найважливішу, склала комунітарна сфера, значно розширена Маастрихтським договором. Дві інші опори склали відповідно спільна зовнішня політика й політика безпеки, а також співробітництво у сфері юстиції і внутрішніх справ, які керуються нормами міжурядового співробітництва. Однак, Союз діє в межах єдиних інституційних рамок, що забезпечило згуртування всіх секторів ЄС.

Договір про Європейський Союз визначив його цілі:

• сприяння соціально-економічному прогресові, зокрема, шляхом утворення простору без внутрішніх кордонів, посилення економічного й соціального згуртування й утворення економічного та валютного союзу з уведенням із часом єдиної валюти;
• утвердження ідентичності ЄС на міжнародній арені, зокрема, шляхом проведення спільної зовнішньої політики й політики безпеки, у тому числі визначення з часом політики спільної оборони;
• посилення захисту прав та інтересів громадян країн-членів шляхом установлення громадянства Союзу й розширення тісного співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справ.

Для їх досягнення договір поєднав, охопив і модифікував попередні установчі угоди. Обсяг нововведень визначив і значні розміри документу, що складається із преамбули і семи розділів. У першому розділі викладені загальні принципи; у другому – положення, що вносять зміни в Договір про ЄЕС з метою утворення Європейського Союзу; у третьому – зміни в Договір про ЄСВС; у четвертому – зміни в Договір про Євратом; у п'ятому – положення про спільну політику у сфері зовнішніх стосунків і безпеки; у шостому – положення про співробітництво у сфері юстиції та внутрішніх справ, в сьомому – кінцеві положення.

Положення Договору про ЄС поглибили і розширили сфери діяльності Співтовариства. Договір активізував політику у сфері охорони довкілля, досліджень і технологічного розвитку, розширив повноваження ЄС у таких областях, як промисловість, охорона здоров'я, транс'європейські мережі, захист споживачів, культура, освіта, професійна підготовка. Договір приділив значну увагу політиці економічного й соціального згуртування, зокрема, заснував дорадчий Комітет регіонів і передбачив створення Фонду згуртування, націленого на підтримку програм економічної конвергенції найбідніших країн Союзу. Нові положення про промислову політику Співтовариства у сфері наукових і технологічних розробок та досліджень мали на меті підвищення конкурентноздатності європейської промисловості на світовому ринку.

Також договір підтвердив і модифікував інституціональну систему Співтовариства. Найбільші зміни були пов'язані з функціонуванням Європарламенту, який отримав право виступати не лише в якості консультативного органу, хай навіть і обов'язкового, але вже й у якості інституту, що бере участь у прийнятті рішень. ЄЄА представив це у вигляді "співробітництва" Ради і Європейського Парламенту, Договір про ЄС – прийняття "спільного рішення" у сфері діяльності, що стосується Співтовариства. Як і раніше, більшість найважливіших нормативних актів мала прийматись шляхом використання процедури "подвійного читання". Таким чином, три форми діяльності Європарламенту – спільне рішення, співробітництво й консультації – розширили його участь у законодавчому процесі Співтовариства.

Було поширено голосування кваліфікованою більшістю, а також удосконалено процес прийняття рішень. Передбачалося, що поступово сфера питань, де Парламент приймає рішення простою більшістю голосів, буде розширюватись. Новим елементом, що збільшував шанси досягти консенсусу, був новоутворений Узгоджувальний комітет. Цей орган, куди входять члени Ради або їхні представники і така ж кількість представників Європарламенту, має на меті досягти згоди щодо спільного проекту кваліфікованою більшістю членів Ради або їхніх представників і більшістю голосів представників Європарламенту. Комісія бере участь у роботі Узгоджувального комітету і приймає необхідні заходи для зближення позицій Європарламенту й Ради ЄС.

Було розширено контролюючі  можливості Європарламенту, зокрема, в  бюджетній сфері. Комісія ЄС отримала можливість представляти проекти законодавчих актів як у Раду ЄС, так і в Європарламент, причому обидва інститути мають право приймати й відхиляти проект. Роль Європарламенту підвищувалась і при формуванні Комісії ЄС. Голова та інші члени Комісії перед тим, як бути призначеними спільним рішенням країн-членів, мали відтепер отримати вотум довіри від Європарламенту. Маастрихтський договір продовжив час дії мандата Комісії до п'яти років, починаючи з 1995 р., щоб її функціонування хронологічно співпадало з повноваженнями ЄП. Таким чином, Маастрихтський договір підвищив роль Європарламенту, який він поставив на перше місце серед інститутів Співтовариства.

Маастрихтський договір увів у  ранг п'ятого інституту Співтовариства Рахункову палату, створену в 1975 р., що сприяло демократизації інституціональної  системи ЄС, заснував посаду Омбудсмена з метою посилення захисту прав громадян ЄС.

Маастрихтський договір підтвердив що врахування інтересів країн-членів – практична умова існування Співтовариства і правовий принцип. У свою чергу, держави-члени прийняли на себе зобов'язання дотримуватись, інтересів Співтовариства, що знайшло відображення в ідеї субсидіарності, яку Договір звів у фундаментальний принцип функціонування ЄС. Принцип субсидіарності передбачає, що у випадку, коли в питаннях на які не розповсюджуються виключні повноваження Співтовариства і цілі не можуть бути досягнуті відповідними діями держав-членів, в інтересах справи використовується спільна політика Співтовариства.

Маастрихтський договір передбачив заснування Економічного й валютного союзу, а також запровадження єдиної валюти в рамках ЄС. Виконання плану утворення ЕВС передбачалося здійснити протягом трьох етапів, зміст яких дещо відрізнявся від передбаченого у плані Делора.

Перший етап, який збігся у часі з процесом підготовки й підписання Маастрихтського договору, мав завершитись наприкінці 1993 р. Він передбачав: лібералізацію фінансового ринку; поліпшення координації економічної політики країн-членів і створення механізму багатостороннього контролю за ходом цієї координації; розвиток співробітництва поміж Центральними банками країн-членів; участь усіх країн-членів в обмінному механізмі ЄВС із тісною маржею коливання.

Другий етап – утворення економічного й валютно-фінансового союзу передбачалося  розпочати з 1 січня 1994 р. Договір  передбачав заснування Європейського  валютного інституту (ЄВІ* під керівництвом ради у складі голови та управляючих національних Центральних банків країн-членів ЄС, який мав координувати валютну політику країн. Країни-члени мали докласти зусиль щодо уникнення надмірного бюджетного дефіциту і розпочати процес автономізації національних Центральних банків. Протягом цього періоду економічні політики країн-членів мали досягнути значного ступеню конвергенції, що мало відповідати наступним критеріям: стабільність цін (рівень інфляції не перевищує 1,5% по відношенню до трьох країн, які досягли найбільшої стабільності цін*; стабільність фінансового становища (бюджетний дефіцит не більший від 3% ВВП*; дотримання встановленої межі курсових коливань протягом не менше, ніж двох років; постійна участь країни-члена у механізмі валютних курсів ЄВС.

Перехід до третього етапу, за Договором, мав розпочатися з 1 січня 1999 р., якщо до кінця 1997 р. не будуть визначені інші строки. Він мав відбутися за умов, якщо більшість країн-членів відповідатиме критеріям конвергенції і якщо Європейська рада прийме відповідне рішення кваліфікованою більшістю. Цей період передбачав заміну ЄВІ Європейським центральним банком (ЄЦБ*, незалежним від національних урядів і комунітарних інститутів, який керуватиме валютною політикою ЄС, співпрацюючи з національними Центральними банками. На цьому етапі мав відбутися перехід до єдиної європейської валюти.

У відповідності з Маастрихтським договором у Договір про Європейське співтовариство було додано новий розділ про економічну й валютну політику (Розділ VI*. Договір визначив трьохетапний графік розбудови ЕВС і критерії відповідності країн-членів щодо участі у ЕВС:

• дефіцит державного бюджету країн-членів повинен не перевищувати 3% їхнього ВВП або рівень дефіциту повинен наближатися до встановленого критерію;
• державний борг країн-членів повинен не перевищувати 60% їхнього ВВП або наближатися до цього показника;
• довгострокові процентні ставки повинні не перевищувати більш ніж на 2 % середнього рівня по трьох країнах, де ці показники мінімальні;
• рівень інфляції повинен не перевищувати більш ніж на 1,5% середнього рівня по трьох країнах, де ці показники мінімальні;
• валютні курси повинні коливатися у рамках, визначених механізмом обмінних курсів ЄВС, як мінімум протягом двох років без девальвації;
• центральний банк країни-члена повинен бути автономним.

Перший етап будівництва ЕВС  був ускладнений фінансовою кризою 1992-1993 років, викликаною низкою економічних  і політичних чинників. Однак, надзвичайна  сесія Європейської ради в Брюсселі (29 жовтня 1993 р.* підтвердила незмінність курсу ЄС на побудову ЕВС. Пізніше, на засіданні Європейської ради у Мадриді (15-16 грудня 1995 р.* було ухвалено назву нової європейської валюти – "євро", яка мала замінити "екю", визначено технічну процедуру запровадження й графік переходу до єдиної валюти.

Важливе значення в Договорі про  Європейський Союз має розділ V, в  якому сформульовані юридичні поняття  в галузі СЗПБ. Якщо в Єдиному  європейському акті йшла мова лише про наміри держав-членів проводити  узгоджену зовнішню політику й політику безпеки, то в тексті Договору чітко говорилось, що "держави-члени активно і відкрито підтримують зовнішню політику й політику безпеки Союзу в дусі лояльності та взаємодопомоги". Передбачалася також необхідність постійної координації політики держав-членів згідно з принципами і загальними напрямами, визначеними на сесіях Європейської ради. Договір зобов'язував країни-члени утримуватись від дій, які суперечили інтересам Союзу або могли послабити його ефективність як єднальної сили в міжнародних відносинах.

У Договорі окреслювалася процедура узгодження спільних позицій і спільних дій з зовнішньополітичних питань і питань безпеки. Передбачалося, що основні принципи і загальні напрями спільної зовнішньої політики визначатимуться головами держав і урядів на засіданнях Європейської ради. Рішення щодо зовнішньополітичних питань мали переважно прийматися одностайно. Водночас, Європейська рада могла проголошувати окремі аспекти зовнішньої політики як такі, що підлягали спільному вирішенню держав-членів. В основному це мало відбуватися у випадках, коли події викликали необхідність захисту спільних інтересів, наприклад, у випадку контролю за експортом озброєнь. Якщо приймалися спільні дії, Рада мала право визначати перелік питань, щодо яких рішення можуть прийматися кваліфікованою більшістю голосів. Комісія отримала право вносити пропозиції у Раду, як і будь-яка країна-член ЄС.

З метою забезпечення прийняття рішень по загальній позиції держави-члени взяли на себе зобов'язання ухилятися від використання права вето, якщо в питаннях, що потребують одностайності, кваліфікована більшість проголосувала "за". Такі складні й делікатні аспекти зовнішньої політики й політики безпеки Співтовариства, як питання оборони мали вирішуватися лише на основі принципу одностайності, як це і було раніше. Також уряди країн-членів могли узгоджувати позиції й дії на рівні міжнародних організацій і форумів. Навіть якщо не існувало остаточно узгодженого плану дій з того чи іншого питання, від держав-членів вимагалося узгодження зовнішньополітичних дій згідно із загальною політикою Співтовариства. Були виділені головні пріоритетні напрями, в яких мали прийматися спільні заходи: процес ОБСЄ; розробка, контроль, нерозповсюдження атомної зброї; економічні аспекти безпеки. У перспективі передбачалось розширення спільних дій країн ЄС.