Інформація про карибську кризу. Причини, наслідки

З стратегічної точки зору, що до теорії доміно, то ідеологія часто грає основну роль. Бо ідеологія схожих країн може легко об'єднати відповідно до теорії доміно, лідер коаліції має безпосередньо звернути увагу на держави, ідеологія яких бариться за верховенство. Безсумнівно, якщо лідер коаліції, який підтримує одну ідеологію над іншими, якщо він показує слабкість в міжнародній сутичці, то воююча фракція держав звичайно буде відкидати програш ідеології і можливо об'єднається з одним сильнішим конкурентом. Одна країна об'єднана під однією ідеологією, і вона буде в політичному об'єднанні з іншими такими як вона країнами. Очевидно потім, якщо будь-яка ідеологія підкреслюється загальною домінацією, вона призведе до того що лідер коаліції, який буде негативно зворушений цим домінуючим впливом, ніколи не дозволить їй поширитись, особливо за допомогою ефекту доміно.

Історія питання

Теорія доміно була вперше підтримана президентом США Ейзенхауером 7 квітня 1954 в новинах, і була оригінально пристосована до Індокитаю. Якщо комунізм захопить Індокитай,Ейзенхауер сказав, то локальні групи будуть підбадьорювати, матеріальною підтримкою і швидко захоплять Бірму, Таїланд, Малайзію і Індонезію. Це дасть їм географічні та економічні стратегічні переваги. Це зробить Японію, Формоза, Філіппіни, Австралію та Нову Зеландію фронтом оборонних країн. Втрата регіонів традиційно з життєво важливою місцевою торгівельною зоною для такої країни як Японія буде заохочувати країн фронту до політичного компромісу з комунізмом. Це не означає, однак, що теорія була невизнана. Насправді,Трумен звернувся до теорії в 1947. В Доктрині Трумена обіцяючи сприяти в фінансовій допомозі Греції та Туреччині в продовж Другої Світової Війни, з надією що це перешкоджатиме просуванню комунізму в Західну Європу. В 1954 всі країни в Південно-східній Азії мали велику кількість комуністичних рухів, які повставали в межах своїх кордонів. Теорія доміно Ейзенхауера 1954 року специфічно описувала ситуацію і умови в Південно-східній Азії. Ейзенхауер не пропонував узагальнювати теорію доміно, як інші це робили. Теорія доміно пояснювала періодично з 1954, коли США були на верши лідерства і використовували теорію для виправдання витрат на військові програми у всьому світі і особливо при інтервенції в Південно-східну Азію. Ейзенхауер вперше допоміг Франції в Індонезії і потім допомагав створенню Південного В'єтнаму для того щоб захистити те що вважалося важливим «доміно». Інтервенція в В’єтнам адміністрацією Кеннеді в першій половині 1960-х, окрім інших причин, втримати «доміно» Південного В'єтнаму від падіння.

В Європі ефект доміно був причиною для США захищати позицію в Західному Берліні, який був повністю оточений комуністичною, Східною Німеччиною. Це було побоювання західних союзників якщо Східна Німеччина візьме під контроль Західний Берлін і комунізм пошириться на Західну Німеччину і кінець кінцем на всю Європу.

5.Індійсько-китайський  прикордонний конфлікт (жовтень  1962р.) та його значення

Починаючи з 1950 року Індія  неодноразово піднімала питання  про невірне визначення китайсько-індійського  кордону на китайських картах, але  китайський уряд посилався на те, що карти зістарілися та не відображають дійсний стан кордону як з Індією, так і з іншими державами. Для  врегулювання всіх конфліктних питань між Індією та Китаєм в Тибеті та для стабілізації положення на китайсько-індійському  кордоні уряд Індії та Китаю підписали 29 квітня 1954 року угоду, в основі якої лягли 5 принципів мирного співіснування (відомі під назвою “панча шила”). Індійська делегація дала ясно зрозуміти китайській стороні, що всі проблеми між двома країнами в цьому регіоні врегульовані вищезазначеною угодою. Китайська делегація не зробила ніяких застережень та не піднімала питання кордонів під час переговорів. Так, у заяві ТАСС від 9 вересня 1959 року виражалась впевненість, що можливе врегулювання взаємних інтересів в дусі дружби між народами Китаю та Індії.

В кінці 1958 - на початку 1959 року відбулися збройні сутички на китайсько-індійському кордоні через  території, оголошені урядом КНР  спірними. Уряд КНР заявив про необхідність встановлення кордону на основі принципу взаємних консультацій.

Необхідно відзначити, що раніше китайська сторона не піднімала  питання про кордон, а Індія  виходила з того, що Китай згоден з існуючою між країнами лінією розмежування.

Початок конфлікту. У листі на ім’я індійського прем’єра від 23 січня 1959 року прем’єр-міністр КНР Чжоу Ень-лай вперше офіційно заявив, що індійсько-китайський кордон ніколи не був формально визначеним.

Оспорюванні території. На західній ділянці кордону Китай оспорював у Індії район Аксан-Чин на кордоні з Синьцзяном, де проходить дорога важливого стратегічного значення, що з’єднує Синьцзян з Тибетом. Площа спірного регіону – 33 тис. кв. км. (знаходиться під контролем Китаю). На центральній ділянці Китай претендував на ряд пунктів, межуючих з перевалами в Гімалаях, загальною площею 2 тис. кв. км. На східній ділянці Індія вважала традиційною кордон, встановлений Конвенцією 1914 року між Тибетом та Англією (іменований “лінією Макмагона”), проте китайська сторона її не визнавала. КНР  також претендував на ряд прикордонних ділянок, що входили до складу північно-східного прикордонного агентства, загальною площею 90 тис. кв. км. (знаходились під контролем Індії).

Подальший перебіг конфлікту показав, що навряд чи його потрібно розглядати як чисто територіальний: по мірі його ескалації він набував все більш політизований характер, та проблема його вирішення поступово переходила в область великої політики. В квітні 1960 року відбулася зустріч урядів двох країн з метою обговорення шляхів та принципів врегулювання цієї проблеми мирним шляхом. Проте, між країнами виявились принципові розбіжності в підході до вирішення прикордонного спору. Тому, сторони домовились про призначення своїх представників для створення докладу, який повинен був сприяти його вирішенню. Проте, в цьому докладі 1960 року виявилось повне розходження сторін по всім пунктам.

Напруга постійно збільшувалась, і попередити збройну конфронтацію сторонам не вдалося. Прикордонний конфлікт загострився в вересні-жовтні 1962 року, коли почалось широке вторгнення китайських військ в Інді. Одночасно в західному секторі китайсько-індійського кордону (Ладакх) та в районі північно-східного прикордонного агентства. Просуваючись все далі по території Індії (як засіб тиску на Індію з метою отримання поступок) китайський уряд в жовтні 1962 року декілька раз виступав із пропозицією врегулювання конфлікту, які, зрозуміло ж, в цих умовах були відсторонені індійським урядом.

Більш ніж 70 країн виразили свої співчуття  Індії та надали моральну допомогу. Деякі з них виразили готовність надати і матеріальну підтримку.

22 листопада 1962 року збройні  сили КНР зупинили військові  дії на всій лінії кордону  та почали відхід на початкові  позиції на північ від “лінії  Макмагона”. Індійські збройні сили  також зупинили вогонь.

В середині грудня 1962 року за ініціативою  цейлонського уряду була створена Конференція в Коломбо за участю шести неприєднавшихся держав. Учасники Конференції виклали пропозиції для Індії та Китаю з метою привести їх за стіл переговорів. Ці пропозиції передбачали відвід китайських військ на західній ділянці на 20 км та перетворення залишеного району на демілітаризовану зону.  У східному секторі лінією фактичного контролю повинна була стати “лінія Макмагона”. Проблеми центральної ділянки повинні бути врегульовані мирним шліхом без використання сили.

Уряд Індії погодився  на ці пропозиції, проте переговори так і не відбулися через негативну  позицію Китаю.

Позиція та аргументація КНР.

Розглядаючи позицію Китаю в  даному спорі, Галл писав: “Серед сторін в територіальному спорі або  ситуації сторона, яка володіє предметом спору, в загальних рисах менш всього заінтересована в  переговорах і, таким чином, у втручанні третіх сторін. В китайсько-індійському спорі пан Неру запропонував звернутися до Міжнародного Суду, а також застосувати інші форми третейського вирішення спору, але Китай володів тим, що намагався отримати, і не проявив інтересу до подібних пропозицій“.

Китайська сторона виходить з того, що китайсько-індійський кордон ніколи не був офіційно встановлений та фактично обвинувачує Індію у  незнанні “традиційного та звичного кордону”. Всі договори про кордони, надані індійською стороною, китайський уряд ділить на три категорії:

1. Договори, існування яких знаходиться під питанням;
2. Договори, що не мають ніякого відношення до питання встановлення кордону;
3. Договори, які є недійсними та незаконними.

Починаючи з 70-х років  Китай намагається використовувати метод  “відкладеного спору” – вивести територіально-прикордонний спір за рамки міждержавних відносин та відкласти його до тих пір, поки для цього не створяться сприятливі умови. Науковці вважають, що критеріями для визначення таких умов, в першу чергу, стане ситуація в самому Китаї, його положення на світовій арені, а також  ступінь “зрілості” китайсько-індійських відносин.

Висновок.

Позиції сторін по прикордонній проблемі на сьогоднішній день залишаються  такими, якими вони були зафіксовані  в докладі про прикордонні  переговори 1960 року. Стан кордону такий  – Китай на західній ділянці займає більше 30 тис. кв. км території Аксайчина. Східна ділянка кордону стабілізувалася  по головному Гімалайському хребту. 1993 р. та 1996 р. між Індією та Китаєм було укладено угоди, що формують політичну  та правову основу для подальших  переговорів з прикордонному  питання та щодо розвитку двохсторонніх  міждержавних відносин. Проте, ці 2 документи  функціонують більш як засоби для  недопущення конфлікту, ніж для  створення довіри між державами.  На сьогоднішній день Китай та Індій  розробили новий курс, який передбачає реалізацію двох окремих етапів в  індійсько-китайському прикордонному  питанні:

1. підтримка миру та стабільності вздовж лінії фактичного контролю шляхом укладення відповідних угод;
2. вирішення прикордонному питання, коли для цього створяться сприятливі умови.