Напрямки та інструменти промислової політики ЄС

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Київський національний економічний  університет

імені Вадима Гетьмана

 

Кафедра європейської інтеграції

 

 

 

Реферат

з дисципліни

«Європейська інтеграція»

за темою:

«Напрямки та інструменти  промислової політики ЄС»

 

 

Виконала 

студентка 4 курсу 3 групи 

спец. 6503 (МЕіМ)

Гальченко Ірина

 

 

Викладач

Нужненко К.А.

 

 

Київ – 2012

 

План:

1. Концепція промислової політики ЄС. Забезпечення конкурентоспроможності як головний вектор її побудови.
2. Напрями промислової політики ЄС.
3. Інструменти промислової політики в умовах єдиного ринку.

Висновки.

Інформаційні  джерела

 

1. Концепція промислової політики ЄС. Забезпечення конкурентоспроможності як головний вектор її побудови.

Промислова політика Співтовариства почала формуватися ще в рамках ЄОВС, тобто на початку 50-х років. Тоді під контроль Об’єднання були взяті  малорентабельні й капіталомісткі галузі, які відновлювати після війни  поодинці країнам було важко. Під особливу увагу ЄОВС були взяті вугільна й сталеплавильна промисловість.

Промислова політика в ЄС реалізується відповідно до концепції “Спільного ринку”, яка отримала реальний зміст у 1987 році з підписанням Єдиного Європейського Акту. Остаточно ініціативи проведення спільної узгодженої політики, в тому числі і промислової були закріплені у Маастрихтській угоді, що була підписана 7 лютого 1992 року.

З початку 90-х, в ЄС почала працювати єдина система стандартів, мета яких забезпечити захист охорони здоров’я безпеки навколишнього середовища і споживача. Стандарти мають поступово витіснити торгівельні бар’єри, збільшити конкуренцію і технологічний рівень виробництва.іншою важливою характеристикою промислової політики ЄС є наявність державних замовлень. На них припадає до 16% ВВП регіону. Акцент у державних замовленнях робиться на високотехнологічну продукцію і розвиток найбільш конкурентноздатних галузей. Згідно з “промисловою політикою відкритого конкурентного середовища”, схваленою Європейською Радою 26.11.1990 року, комісією розроблена промислова стратегія Спільного ринку. Існують 3 ключові принципи цієї стратегії:

1. Сприяння диверсифікації промислової діяльності і підвищення конкурентності.

2. Покращення доступу  виробників країн ЄС на ринки  третіх країн, захист від несумлінної  конкуренції і дій, що не узгоджуються з принципами вільної торгівлі.

3. Моніторингове сприяння позитивним змінам у структурі промислового виробництва.

На початкових етапах розвитку ЄС спільні дії в області НІОКР були переважно спрямовані на розвиток вугільної, металургійної промисловості і ядерної енергетики. На початку 80-х років підсилилася координація науково-технічної діяльності. Першим кроком було прийняття «рамкової» комплексної програми (1984-1987), що вводила середньострокове планування науково-технічної діяльності ЄС. Однак основним у розробці єдиної науково-технічної стратегії стало прийняття в 1989 р. другий, а потім і діяла з 1995 по 2000 р. третьої комплексних програм. Вони були націлені на підтримку й посилення конкурентоспроможності європейської промисловості в області новітньої технології перед особою конкуренції на світовому ринку, насамперед з боку США і Японії.

Головними цілями науково-технічної  політики Європейського союзу на сучасному етапі стають:

♦  співробітництво між  країнами, координація й взаємодія  між наукою й промисловістю;

♦  підтримка досліджень по ключових напрямках науково-технічного прогресу, для проведення яких у  більшості компаній середнього масштабу відсутні необхідні кадрові й  фінансові можливості.

Велике значення має діюча  з 1985 р. незалежна великомасштабна  багатоцільова програма співробітництва 19 країн Європи - «Эврика», відкрита й для фірм інших країн.

З набранням чинності в  листопаді 1993 року Амстердамського  договору конкурентність європейської промисловості стала однією із заявлених цілей європейської інтеграції. В статті 3 Договору про заснування Європейської Спільноти зазначено, що діяльність Спільноти спрямована, серед іншого, і на посилення конкурентності промисловості Спільноти. Розділ про промисловість Договору про заснування Європейської Спільноти наголошує, що Спільнота та держави-члени мають забезпечити умови, необхідні для підвищення конкурентності промисловості Спільноти. Задля цього згідно із системою відкритих і конкурентних ринків їхня діяльність спрямована на: прискорення пристосування промисловості до структурних змін; забезпечення сприятливого середовища для ініціативи та розвитку підприємств усередині Спільноти, особливо стосовно малих і середніх підприємств; сприяння співпраці між підприємствами; стимулювання ліпшої експлуатації промислового потенціалу інноваційної політики та розвитку дослідної діяльності та технологій (ст. 157 Договору про заснування Європейської Спільноти).

 Ця стаття створює  правову базу для діяльності  Спільноти в сфері промисловості  та бізнесу. Водночас вона вказує, що не дає Спільноті жодних  підстав вдаватися до будь-яких  заходів, які могли б зашкодити  конкуренції. Вищевказані цілі  можна досягти за допомогою  таких засобів: взаємні консультації  держав-членів та, за потреби,  координування їхньої взаємодії  з Комісією та за її ініціативи; узгодження дій з іншими спільними  політиками та діями Спільноти;  вжиття державами-членами особливих  заходів відповідно до рішення  Ради, яка, діючи одностайно, підтримує  пропозицію Комісії після консультацій  з Європейським Парламентом та  Економічно-соціальним комітетом.  Правило про одностайність, що  є вимогою для конкретних заходів  у промисловому секторі, свідчить  про небажання держав-членів послабляти  свою національну політику на  користь спільної промислової  політики.

 

  Спільна промислова стратегія базується на трьох принципах: постійному звертанні до всіх спільних політик, що торкаються промислової діяльності, зокрема до політики охорони довкілля; поліпшеному доступі підприємств Спільноти до зовнішніх ринків і до заходів, що спрямовані проти нечесної торговельної практики та сприяють міжнародній промисловій співпраці; та позитивному і послідовному пристосуванні до змін у промисловості. На цих принципах базується програма дій Спільноти з посилення конкурентності європейської промисловості. Основними напрямами дій є: стимулювання нематеріального інвестування, наприклад, скористання конкурентними перевагами, пов'язаними з ліпшою охороною довкілля; розвиток промислової співпраці; забезпечення чесної конкуренції та модернізація ролі державної влади, що позбавляє підприємства від зайвого бюрократичного навантаження. Були також досягнуті домовленості про рамки спільної політики в секторі комерційних послуг, який є чинником, що сприяє конкурентоздатності європейської промисловості та створенню робочих місць [5].

 

2. Напрями промислової політики ЄС.

Хоча європейська промисловість  тепер користується перевагами великого єдиного ринку, вона все ж таки стикається з викликами нового часу. Глобалізація економіки та ринків, зумовлюючи інтенсифікацію міжнародної  конкуренції, дозволяє не лише скористатися перевагами ефекту масштабу, а й  передбачає спеціалізацію на вужчих сегментах ринку. В контексті  такої глобалізації європейські  підприємства мають бути здатні витримати  таку міжнародну конкуренцію. Хоча рівень продуктивності робочої сили в Спільноті  не погіршився, він все ще десь позаду аналогічних показників американської  та японської промисловості. Отже, учасники економічної діяльності та влада  в Європі мусять приділяти більше уваги чинникам, що впливають на продуктивність: технологічному розвитку, інвестуванню в науково-дослідну діяльність, коефіцієнту використання виробничих потужностей, ціні та кваліфікації робочої сили, управлінськім здібностям й організації виробництва.

  Поряд із глобалізацією ринків та конкуренції, європейська промисловість має бути готовою до викликів нової промислової революції, що випливає з розвитку інформаційних і комунікаційних технологій. Такі технології роблять традиційну різницю між електронікою, інформаційними технологіями, телекомунікаціями й аудіовізуальним сектором застарілою. Ця революція матиме далекосяжний вплив на структуру й методи виробництва. Вона спричинює зміни в структурі організації компаній, в управлінських повноваженнях і стосунках з працівниками, зокрема, щодо питань організації праці. Саме тому є потреба в структурних пристосуваннях і постійній зміні ресурсів для провадження найпродуктивнішої діяльності. Загалом конкурентоспроможність підприємств дедалі більше залежить від інноваційних можливостей, зокрема від здатності створювати нові товари та послуги [2, c. 17-18].

В цілому можна визначити  наступні напрями європейської промислової  політики:

1) реформування системи  управління промисловістю; 

2) структурна політика, що  спрямовується на подолання диспропорцій  у промисловому виробництві і  має на меті налагодження випуску  промислової продукції, яка відповідає  потребам ринку; 

3) інституційна політика  та розвиток ринкових відносин, метою яких є створення сприятливих  умов для економічного розвитку  суб'єктів підприємницької діяльності  різних форм власності, залучення  до процесу виробництва ефективних  власників, інвестиційне спрямування  приватизаційних процесів;

4) науково-технічна та  інноваційна політика, метою якої  є повне та ефективне використання  наявного наукового потенціалу  і подальший його розвиток  для підвищення конкурентоспроможності  промисловості; 

5) політика у сфері  інвестицій, основними напрямами  якої є: 

- зменшення інвестиційних  ризиків; 

- поліпшення економічних,  правових та організаційних умов  діяльності інвесторів;

- активізація механізмів  концесії, угод про розподіл продукції,  лізингу; 

- використання потенціалу  інститутів спільного інвестування (інвестиційних, пенсійних, страхових  фондів) тощо;

6) політика у сфері  внутрішнього і зовнішнього ринків, основними напрямами якої є: 

- розширення споживчих  можливостей внутрішнього ринку,  зокрема шляхом підвищення купівельної  спроможності споживачів промислової  продукції, проведення виваженої  цінової політики;

- досягнення збалансованого  співвідношення обсягів внутрішнього  і зовнішнього ринків виходячи  з економічної безпеки держави; 

- підвищення рівня захисту  внутрішнього ринку шляхом надання  консультативної допомоги вітчизняним  виробникам тощо;

7) політика управління  державною власністю, метою якої  є забезпечення ефективного функціонування  і стабільного розвитку державних  підприємств та підприємств з  державною часткою майна; 

8) фінансово-кредитна політика, метою якої є забезпечення  надійного фінансування підприємств  та організацій промислового  комплексу; 

9) кадрова політика - спрямована  на вдосконалення забезпечення  промисловості висококваліфікованими  кадрами; 

10) соціальна політика;

11) політика у сфері  екологічної безпеки. 

Реалізація державної  промислової політики на рівні регіонів має враховувати їх різноманітні специфічні умови і бути спрямована на:

- зменшення територіальних  диспропорцій, у тому числі відновлення  і розвиток промислового потенціалу  в депресивних регіонах і малих  містах;

- узгодження із загальнодержавними  пріоритетами потреб формування  регіональних і міжрегіональних  промислових комплексів, що створюються  для розв'язання соціально-економічних,  екологічних та інших проблем  регіонів;

- розвиток міжрегіональної  виробничої кооперації.

  

3. Інструменти промислової політики в умовах єдиного ринку.

 

Становлення єдиного європейського  ринку та запровадження єдиної валюти дало змогу підприємствам скористатися перевагами ефекту масштабу, а саме: зменшити свої адміністративні й фінансові витрати, здобути легший доступ до державних закупівель в інших державах-членах і тісніше співпрацювати одне з одним, перебуваючи в різних державах. Переваги від ефекту масштабу щодо інвестицій на внутрішньому ринку суттєві не лише для масового виробництва, але й для розвитку виробництва спеціалізованого. Якість внутрішнього ринку так само важлива, як і його розмір. Єдиний ринок сам по собі є важливим етапом для підприємств, аби вони могли стратегічно оцінювати, думати та діяти, долаючи державні кордони. Звичайно, прагнення транснаціональних підприємств здобувати панівні позиції на єдиному ринку, маскуючи це як прагнення достатнього критичного розміру, потребує ретельної перевірки. Як було розглянуто в розділі про конкуренцію, правила контролю за концентраціями запровадили необхідний юридичний інструмент для регулювання Спільнотою злиття й придбання великих підприємств, що, однак, дало змогу європейським компаніям далі реалізовувати свої ділові стратегії, завдяки яким вони можуть зберігати свої позиції на світовому рівні.