Міжнародний валютний фонд

Вступ

1. Розвиток міжнародної валютної системи

1.1 Бреттон - Вудська валютна система

1.2 Смітсонівська угода

1.3 Ямайська валютна система

2. Міжнародний валютний фонд

Висновки

Список використаної літератури:

Вступ

Суспільний розвиток супроводжується розширенням взаємовідносин між країнами та обумовлює необхідність постійного удосконалення міжнародної валютної системи з метою встановлення ефективного механізму визначення та регулювання валютних курсів, підтримки валютної ліквідності країн.

Міжнародна валютна система як правова форма механізму функціонування грошей у міжнародному обороті, пройшла багато етапів свого розвитку. І на певному етапі суспільство дійшло усвідомлення необхідності створення спеціальних наднаціональних об’єднань для координації функціонування цього механізму. Одним із таких об’єднань є Міжнародний валютний фонд – інституціональна основа сучасної світової валютної системи.

Актуальність теми полягає в тому, що Міжнародний валютний фонд відіграє велику роль у зовнішньоекономічних зв’язках різних країн, у т.ч. і Украйни, що є невід’ємною частиною для вдосконалення та розвитку економіки. Фонд є організацією, яка визначає міжнародні принципи, які мають вирішальне значення для розвитку всієї світової валютної і фінансової системи.

Метою даної роботи є дослідження еволюції Міжнародного валютного фонду, його створення та розвиток . А також розвиток міжнародної валютної системи.

1. Розвиток міжнародної валютної системи

Світова валютна система — це спільно розроблена державами та закріплена міжнародними угодами форма реалізації валютних відносин.

Складовими світової валютної системи є:

• форми міжнародних засобів платежу (золото, національні валюти, міжнародні валютні одиниці — СДР, ЕКЮ, євро);

• уніфікований режим валютних паритетів та курсів;

• мови взаємної конвертованості валют;

• уніфікація правил міжнародних розрахунків;

• режим валютних ринків та ринків золота;

• міжнародні валютно-фінансові організації;

• міжнародне регулювання валютних обмежень.

Світова валютна система у своєму розвитку пройшла етапи, які обумовлені ступенем розвитку світового ринку, міжнародними зв'язками, типами національних грошових систем.

Перша світова валютна система - система, заснована на золотому стандарті. Вона сформувалася стихійно наприкінці XIX—на початку XX ст. як сукупність національних валютних систем. Не існувало ніяких міжнародних норм, що регулювали валютні відносини, бо в цьому не було потреби. Платіжний оборот обслуговувався переважно золотом. Основу валютних курсів у цей період становив валютний золотий паритет. Обмін національної валюти на іноземну не обмежувався, існував вільний вивіз та ввіз золота з країни в країну, що сприяло стабільності валютних курсів. Ця система відповідала умовам швидкого розвитку продуктивних сил та встановленню панування капіталістичних виробничих відносин в епоху вільної конкуренції. [6]

Перехід капіталізму до монополістичної стадії призвів до того, що золотомонетний стандарт став протидіяти концентрації та централізації капіталу, інтересам монополій та держави, бо гальмував регулювання економіки за їх інтересами.

              На зміну  золотомонетному стандарту після Першої світової війни прийшов механізм золотодевізного стандарту, що було Юридично оформлено рішенням Генуезької конференції (1922 р.). Це була друга світова валютна система.

У період світової економічної кризи 1929—1933 рр. з крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки, які використовувалися як знаряддя валютної війни. Першим у 1931 р. з'явився стерлінговий блок після скасування золотого стандарту у Великобританії. До його складу увійшли країни Британської імперії та інші держави.

У 1933р. після скасування у США золотого стандарту було створено доларовий блок, до складу якого увійшли США, Канада, а також країни Латинської Америки. Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія та Польща створили у 1933 р. золотий блок. Ці країни зберегли у роки світової економічної кризи золотий стандарт. Його було скасовано лише у 1936 р.

Належність країни до того чи іншого валютного блоку визначалася підтриманням твердого курсу національної валюти до основної валюти, необхідністю зберігання золотовалютних резервів у банках країни, що очолює блок, здійсненням через ці банки всіх міжнародних розрахунків. За час та після Другої світової війни на базі валютних блоків було створено валютні зони. На відміну від валютних блоків країни, що входили до валютних зон, були пов'язані з країною-гегемоном єдиним валютно-фінансовим режимом та однаковою системою валютних обмежень.

Створення валютних блоків, а пізніше — валютних зон суперечило тенденції до інтернаціоналізації господарських зв'язків, що швидко посилювалася. Разом з тим у міжвоєнні роки валютна сфера була ареною гострого міждержавного суперництва. Все це зумовило високу динамічність розвитку світової валютної системи. [6]

1.1 Бреттон - Вудська валютна система

Друга світова війна фактично зруйнувала систему золотодевізного стандарту, що спонукало до розробки валютно-фінансової системи, адекватної новим умовам функціонування світового господарства та міжнародних економічних відносин. Така система після тривалої підготовчої роботи була створена та інституційно оформлена в 1944 р. в м. Бреттон-Вудс (США) рішеннями міжнародної валютно-фінансової конференції. Складовими підписаного на конференції Заключного акта стали статути Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції й розвитку (МБРР).

Статут МВФ визначив основні принципи нової валютної системи, яка дістала назву Бреттон-Вудської. На відміну від золотого стандарту її основу становила система золотовалютного стандарту, яка в подальшому трансформувалася в систему золотодоларового стандарту. Бреттон-Вудська валютна система функціонувала до середини 70-х років XX ст. і відіграла суттєву роль у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва, інтенсивному розвитку зовнішньоекономічних зв'язків.[4]

У Статуті Міжнародного валютного фонду закріплювалися принципи Бреттон-вудської валютної системи, за якими:

— функції світових грошей зберігалися за золотом, але масштаби його використання у міжнародних фінансах і регулювальна роль суттєво зменшувалися;
— нарівні із золотом у ролі міжнародних платіжних засобів і резервних (ключових) валют використовувалися національні грошові одиниці — долар США та фунт стерлінгів Великобританії. Долар декларативно прирівнювався до золота в ролі еталона цінності валюти. Далеко менше в цій ролі виступав фунт стерлінгів;

— резервні (ключові) валюти обмінювалися на золото таким чином: а) долар США могли обмінювати центральні банки та урядові установи інших країн у Казначействі США за офіційно встановленим 1934 року співвідношенням (35 доларів за 1 тройську унцію, тобто 31,1035 г золота); б) долар США та фунт стерлінгів Великобританії могли обмінювати центральні банки, урядові установи та приватні особи з метою тезаврації на ринках золота (передусім Лондонському). Ціна золота на ринках складалася на базі офіційної ціни (до 1968 року вона майже не відхилялася від останньої);

— прирівнювання валют одна до одної та їх взаємний обмін здійснювалися на основі офіційно узгоджених країнами-членами з МВФ валютних паритетів, виражених у золоті та в доларах США. Ці паритети були стабільними, їх зміна могла відбуватися тільки з санкції МВФ і за певних умов, що на практиці траплялося дуже рідко;

— ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фіксованих доларових паритетів цих валют більш як на ± 0,75%. Тобто всі валюти міцно «прив'язувалися» до долара США, а через нього — до золота;

— оборотні національні валюти вільно обмінювалися на валютних ринках на долари та одна на одну за курсами, що могли коливатися у зазначених вище межах. Контроль за функціонуванням механізму міжнародних розрахунків і приватним валютним оборотом здійснювали державні органи країн — членів МВФ;
— міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалося головним чином через МВФ;

— з метою пом'якшення кризи окремих валют держави — члени МВФ вдавалися до взаємодопомоги. Вона здійснювалася наданням країнами одна одній через механізм МВФ та іншими шляхами кредитів в іноземній валюті для фінансування дефіцитів платіжних балансів.[5]

Наприкінці 60-х—на початку 70-х років ситуація суттєво змінилася. США значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні переваги: виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси. Різко скоротилися національні запаси золота: в 1971 р. вони становили 11,1 млрд дол. — у 6 разів менше за доларову масу, що перебувала в міждержавному обігу. Почалася масова гонитва за золотом як більш стійким грошовим активом. На золото утворилася ринкова ціна, що в кілька разів перевищувала офіційну.

В цій ситуації США по суті цілком утратили свою здатність забезпечувати обмін доларів на золото за фіксованою ціною і, таким чином, підтримувати його функцію міжнародної резервної валюти. Визнаючи це,   15 серпня 1971 р. президент Р. Ніксон ухвалив рішення про припинення конвертованості долара в золото. Це означало фактичний крах Бреттон-Вудської системи.

1.2 Смітсонівська угода

У грудні 1971 року у Вашингтоні між провідними промислово розвиненими країнами було підписано Смітсонівську угоду. За цією угодою були переглянуті паритети провідних валют. Одні валюти були девальвовані, а інші — ревальвовані, були й валюти, паритет яких не змінився. Долар США, паритет якого не змінювався з 1934 року, було девальвовано на 7,9%. Офіційна ціна унції золота зросла з 35 до 38 доларів.

Передбачалася більша, порівняно з правилами Бреттон-Вудса, гнучкість по двох напрямах. По-перше, пом'якшувався принцип фіксованих паритетів: межі можливих відхилень курсів валют від їх фіксованих паритетів були тимчасово розширені до ± 2,25%. По-друге, міжнародна розрахункова грошова одиниця СДР (Special Drawing Rights, SDR), яка рішенням сесії МВФ (вересень—жовтень 1969 року) вводилася в дію з 1 січня 1970 року, Смітсонівською угодою розглядалась як можлива основа валютної системи нарівні із золотом.

Смітсонівська угода була чинною трохи більше одного року, оскільки носила обмежений, поверховий характер і не могла вирішити проблем, які спіткали світову валютну систему. Але нею було покладено початок роздумам щодо реформи цієї системи. У 1974 році Бреттонвудська валютна система розпалася.[5]

1.3 Ямайська валютна система

Контури нової валютної системи, що функціонує і розвивається у світовій економіці й нині, визначила нарада представників країн—членів МВФ, що відбулася в м. Кінгстон (Ямайка) і січні 1976 р. Кінгстонська угода поклала початок утворенню Ямайської валютної системи. Ця система набрала сили після ратифікацій угоди державами-учасницями з квітня 1978 р.

Визначальні принципи Ямайської валютної системи є такими:

1. Кінгстонською угодою проголошено повну демонетизацію золота у сфері валютних відносин. Скасовано офіційний золотий паритет, офіційну ціну на золото та фіксацію масштабу цін (золотого вмісту) національних грошових одиниць, знято будь-які обмеження у його приватному використанні. МВФ припинив публікацію даних про золотий вміст окремих валют. Унаслідок цих дій золото перетворилося на звичайний товар, ціна якого в паперових (кредитних) грошах визначається на ринку відповідно до попиту та пропозиції. У Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та інших центрах світової торгівлі сформувалися міжнародні ринки золота.

Діставши можливість вільно здійснювати на ринку операції з купівлі-продажу золота, центральні банки більшості країн Заходу все ж таки залишили його у своїх запасах. Тому, втративши статус світових грошей, золото залишається високоліквідним (стратегічним) товаром, який можна завжди в разі необхідності продати за відповідну валюту.

2. Кінгстонська угода поставила за мету перетворити спеціальні права запозичення на головний резервний актив і міжнародний засіб розрахунків та платежу. Система "золото—долар-національна валюта", на основі якої функціонувала Бреттон-Вудська угода, трансформувалася в нову систему: "СПЗ — національна валюта ". У цій структурі СПЗ здобули статус альтернативи не лише золоту, а й долару як міжнародним грошам. Спочатку величина СПЗ як міжнародної розрахункової одиниці, у якій визначався валютний курс національних грошей, установлювалася на основі золотого еквівалента. Однак згодом зв'язок СПЗ із золотом було цілком утрачено. Нині величина СПЗ визначається на основі кошика валют країн, яким належать провідні позиції у сфері міжнародної торгівлі. В 1981 р. до складу так званого стандартного кошика увійшли п'ять валют: долар (США) — 42 %, марка (ФРН) — 19 %, франк (Франція), єна (Японія) та фунт стерлінгів (Англія) — 13 %.

Слід зазначити, що в реальній практиці валютних відносин цілком витіснити долар з позиції ключової міжнародної валюти, як це передбачалося Кінгстонською угодою, не вдалося. Більше того, після 1981 р. адміністрація Р. Рейгана успішно запровадила низку стабілізаційних заходів, що сприяли зміцненню міжнародних позицій долара. І в нинішній валютній системі долар залишається реальною основою валютно-фінансового механізму. З огляду на це можна констатувати, що Кінгстонська система функціонує за принципами не паперово-валютного (як це передбачалося угодою), а паперово-доларового валютного стандарту.

3. Важливим принципом Ямайської системи є запровадження плаваючих валютних курсів національних грошових одиниць. Плаваючі валютні курси надають гнучкості валютним відносинам, створюють можливості для ефективної реакції валютної системи на постійні зміни співвідношень вартості національних валют.

Водночас коливання валютних курсів порушують стабільність торговельних відносин, породжують спекулятивні операції. В зв'язку з цим Кінгстонською угодою передбачається збереження елементів регулювання системи валютних співвідношень шляхом здійснення відповідних операцій на валютному ринку. Йдеться, таким чином, про функціонування системи не просто плаваючих, а регульовано плаваючих валютних курсів.

У режимі безпосередніх співвідношень ("плавання") функціонують валюти лише провідних країн Заходу — США, Японії, Німеччини, Канади, Великої Британії, Франції. Більшість валют інших країн, зокрема економічно слабо розвинутих, прив'язані до міжнародних розрахункових одиниць або окремих валют. Так, до американського долара прив'язані валюти близько 40 країн, французького франка — 13, СПЗ — 8.