ЗМІСТ

1. Форми регулювання  міжнародних  валютно-фінансових  потоків………3

2. Платіжний  баланс……………………………………………………….….11

3. Задача………………………………………………………………………..14

Список використаної літератури……………………………………………..15

                                                            ВАРІАНТ 9

1. Форми регулювання  міжнародних  валютно-фінансових  потоків

      Міжнародні  валютно-фінансові потоки — це потоки іноземних валют чи будь-яких інших фінансових активів, зумовлені економічною діяльністю суб’єктів світового господарства.

      Міжнародні  фінансові потоки обслуговують рух  товарів, послуг і міжкраїновий перерозподіл грошового капіталу між конкуруючими суб’єктами світового ринку. Вони дають уявлення про стан кон’юнктури, яка служить орієнтиром для прийняття рішення менеджерами.

      До  форм регулювання валютно-фінансових потоків відносяться :

      1) Валютно-фінансова політика держави

      2) Валютні обмеження та валютні  ризики

      Валютне регулювання — одна з форм державного регулювання міжнародних економічних відносин, спрямована на регулювання міжнародних розрахунків і порядку здійснення операцій з валютою та валютними цінностями з метою урівноваження платіжних балансів, зміни структури імпорту або його обмеження, скорочення платежів за кордон, концентрації валютних ресурсів у руках держави.

      Системи національного регулювання грошово-валютних відносин мають дуже давню історію. Воно розпочиналося, як правило, з впровадження заборони вивозу золота з країни. Поступово це регулювання поширилось на інші валютні цінності, у тому числі на платіжні засоби та цінні папери: акції й облігації. З уведенням оборотності валют валютне регулювання в деяких розвинутих країнах було скасоване, в інших — значно послаблене.

      Валютне законодавство розвинутих країн  визначає коло валютних операцій, які  можуть підлягати валютному регулюванню. У більшості випадків вони поділяються на операції, пов'язані з міжнародним рухом капіталів, зовнішньою торгівлею, міжнародними борговими відносинами, операціями із золотом та іншими валютними цінностями, та операції, пов'язані з розвитком таких сфер міжнародних відносин, як туризм, інші форми спеціальних міждержавних виплат.

      Валютне регулювання забезпечується спеціальною  системою правових норм і засобів. Деякі спеціалісти-правники розглядають цю систему як самостійний інститут права (у зарубіжній літературі його називають "валютним правом").

      У розвинутих країнах ринкової економіки  валютне регулювання здійснюється або міністерствами фінансів (у більшості країн), або центральними емісійними банками (Велика Британія, Данія), або спеціальними урядовими установами (Франція, Італія).

      У системі державного регулювання  економічного життя кожної країни виділяють  сукупність заходів, які вживаються центральними банками у сфері  грошового обігу і валютних відносин з метою впливу на купівельну спроможність грошей, валютні курси та на економіку загалом, що становить сутність певної валютної політики держави. Ця політика здійснюється переважно у двох формах: обліковій (дисконтній) та девізній.

      Облікова (дисконтна) політика означає зміну облікової ставки центрального банку з метою регулювання валютного курсу шляхом впливу на рух короткострокових капіталів. В умовах пасивного платіжного балансу центральний банк підвищує облікову ставку і цим самим стимулює приплив іноземного капіталу з країн, де цей рівень нижчий. Цей приплив короткострокових капіталів поліпшує стан платіжного балансу, створює додатковий попит на національну валюту, таким чином сприяючи підвищенню її курсу.

      Політика  кредитної рестрикції ("дорогих  грошей") використовується, як правило, в умовах стрімкого промислового буму та зростання господарської активності. Її мета — перешкодити процесові активного використання кредиту господарськими суб'єктами та загальмувати промисловий бум, який часто призводить до "перегріву економіки" і перевиробництва товарів.

      Політика  кредитної експансії ("дешевих  грошей"), навпаки, спрямована на стимулювання кредитних операцій у розрахунку на те, що більш сприятливі умови кредитування будуть спонукати до господарської активності, зростання виробництва і залучення іноземного капіталу.

      Ліберальна  політика кредитної експансії спричиняє  зниження валютного курсу, і навпаки, політика кредитної рестрикції породжує тенденцію до підвищення валютного  курсу.

      Девізна політика спрямована на регулювання валютного курсу шляхом купівлі та продажу іноземної валюти (девіз). У сучасних умовах девізна валютна політика часто набирає форми валютної інтервенції — прямого втручання центрального банку в операції з іноземною валютою на валютних ринках при одночасному введенні обмежень у сфері валютних операцій на внутрішньому ринку.

    Валютний  демпінг використовується для експорту товарів шляхом застосування спеціальних занижених валютних курсів, які відображають зовнішнє знецінення валюти у розмірах, що перевищують знецінення грошей на внутрішньому ринку країни, яка експортує товари та послуги. При валютному демпінгу експортер, навіть за високого рівня витрат виробництва, реалізуючи свої товари на зовнішніх ринках за цінами, які нижче світових, може одержати досить вигідний прибуток у валюті тієї країни, куди експортується товар. Найчастіше валютний демпінг здійснюється в умовах множинності валютних курсів, при використанні так званих вільних курсів та інших спеціальних занижених курсів для певного виду товарів, послуг та операцій.

    Розглянуті  інструменти валютного регулювання  і валютної політики виступають головним чином як засоби економічного впливу держави на динаміку курсових співвідношень власної валюти. Разом з цим у практиці грошово-валютних відносин застосовуються методи прямого втручання держави у сам механізм формування валютних курсів. Ідеться про валютні обмеження як систему нормативних правил, встановлених у законодавчому та адміністративному порядку, які спрямовані на обмеження операцій з золотом, валютними цінностями та іноземною валютою. Вони поширюються на фізичних і юридичних осіб при обміні валюти власної країни на іноземну, а також при інших валютних операціях.

    Валютні обмеження передбачають організацію  і здійснення компетентними органами відповідних країн спеціальних заходів валютного контролю з метою врівноваження платіжних балансів і підтримки курсів національних валют. Система валютного контролю за здійсненням валютних операцій то послаблюється, то стає більш жорсткішою, залежно від економічної ситуації як у певній країні, так і у світовому господарстві.

    Уперше  валютні обмеження у формі  зосередження обороту іноземної валюти в руках держави були впроваджені в Німеччині в 1931 p.

    Втручання держави у сферу міжнародних  валютно-фінансових відносин виявляється  в періодичному використанні валютних клірингів, при застосуванні яких взаємні розрахунки між двома або декількома країнами здійснюються шляхом заліку зустрічних вимог, а платежі валютою здійснюються лише на суму різниці в товарних поставках та наданих послугах. Валютний кліринг спочатку використовувався лише для зовнішньоторговельних розрахунків, а згодом був поширений на операції неторговельного характеру та інші платежі, що виникають у результаті економічних зв'язків між окремими країнами та економічними угрупованнями.

    Загалом валютні кліринги справляють двоїстий вплив на розвиток зовнішньої торгівлі. З одного боку, вони пом'якшують негативні наслідки валютних обмежень, надаючи можливість країнам-експортерам використовувати валютну виручку. З іншого боку, при клірингових розрахунках зовнішньоторговельний оборот необхідно регулювати з кожною країною окремо, а валютну виручку можна використовувати лише в тій країні, з якою укладена клірингова угода. Крім того, замість виручки у конвертованій валюті експортери за поставлені товари та надані послуги одержують національну валюту. Спочатку це було причиною пошуку країнами різних обхідних шляхів щодо додержання клірингових угод, а згодом, з лібералізацією міжнародних економічних відносин, валютний кліринг між розвинутими країнами значно скоротився, а з часом фактично припинив своє існування.

    Однією  з форм валютних обмежень виступає валютна блокада — припинення або обмеження валютно-фінансових відносин з блокованою країною, аж до заморожування в банках валютних цінностей цієї держави та валюти приватних осіб з метою здійснення на неї економічного і політичного тиску.

    Розрізняють односторонню, коли одна країна блокує іншу, та багатосторонню блокаду, коли вона здійснюється рядом держав. Валютна блокада буває повна — з використанням усіх методів валютно-фінансового впливу, аж до заморожування валюти країни, що піддається валютній блокаді, та часткова, коли використовуються лише окремі методи валютної блокади. Багатостороння валютна блокада часто здійснюється через міжнародні валютно-фінансові організації — Міжнародний валютний фонд. Світовий банк та ін.

    Прикладом багатосторонньої валютної блокади  було припинення валютно-фінансових відносин всіма країнами Антанти з Радянською республікою до середини 30-х років. Західні держави блокували Єгипет у 1956 p. у відповідь на націоналізацію Суецького каналу, Лівію (1988 p.), Іран та Ірак під час війни 1980—1988 pp., знову Ірак під час агресії проти Кувейту та після неї, республіки, що входили до складу Югославії. Останнім часом валютна блокада застосовується до країн — учасниць локальних та регіональних конфліктів.

    Валютні обмеження можуть практикуватися через  офіційне встановлення країною кількох валютних курсів. Встановлюючи множинність валютних курсів, держави диференціюють їх за групами товарів, послуг та за цільовим використанням валюти. Вперше така форма валютних обмежень почала використовуватися під час Великої депресії після світової економічної кризи 1929—1933 pp. Німеччина напередодні Другої світової війни, наприклад, застосовувала близько 60 валютних курсів щодо долара США.

    Деякі країни світу використовують одночасно декілька видів валютних курсів, наприклад, особливий курс для зовнішньоторговельних операцій, курс для фінансових операцій, для туристів тощо. Це було характерно для колишнього СРСР, особливо в останні роки його існування.

    Так, 3 листопада 1990 p. було введено спеціальний комерційний курс рубля до інвалют, який застосовувався при продажу підприємствами частини власної валютної виручки в централізовані фонди. Ринковий курс рубля застосовувався при валютному обслуговуванні своїх та іноземних громадян при продажу їм валюти у випадку виїзду за кордон. Біржовий курс встановлювався під впливом попиту та пропозиції на гроші на валютному ринку (біржах та аукціонах) і використовувався переважно для зовнішньоекономічних операцій. За таких обставин не міг не існувати курс "чорного ринку", який стихійно формувався під впливом попиту та пропозиції у різних регіонах колишнього СРСР і використовувався у валютних операціях приватних (фізичних) осіб (як резидентів, так і нерезидентів).

    У післявоєнні роки практично всі розвинені країни Заходу практикували ті чи інші валютні обмеження, за винятком США і Швейцарії. Сьогодні, за різними оцінками, від 60 до 70 % країн — членів МВФ використовують валютні обмеження.

    Зовнішньоекономічні операції пов'язані з різного роду валютними ризиками, небезпекою валютних (курсових) втрат, які можуть виникнути у зв'язку зі зміною курсу іноземної валюти щодо національної при проведенні зовнішньоторговельних, кредитних та валютних операцій. При цьому експортер може зазнати збитків (курсових втрат) при зниженні курсу іноземної валюти щодо національної у період між підписанням контракту та здійсненням за ним платежів. Курсові втрати імпортера пов'язані з імовірним підвищенням курсу валюти, в якій передбачені розрахунки за контрактом.

    Для запобігання валютних ризиків практика міждержавних розрахунків виробила систему валютних застережень, які є специфічною формою валютних обмежень.

    Валютні захисні застереження направлені на усунення або обмеження валютного ризику в торговельно-економічних відносинах з країнами, розрахунки з якими здійснюються у вільно конвертованій валюті, а також тими з них, де розрахунки здійснюються за клірингом. При цьому застереження, що передбачають перерахунок суми платежу в разі зміни курсу валюти платежу, носять назву двосторонніх, оскільки можливі збитки і вигоди однаково поширюються і на експортера, і на імпортера. Односторонні ж застереження захищають інтереси тільки однієї із сторін на випадок підвищення або зниження валютного курсу.