Міграція робочої сили

Країни, що приймають  робочу силу, отримують такі переваги:

а) в країні, що ввозить  робочу силу, особливо кваліфіковану, прискорюються темпи зростання  економіки: додатковий попит на товари та послуги іммігрантів стимулює зростання виробництва і створює додаткову зайнятість у країні їх перебування;

б) підвищується конкурентоспроможність вироблюваних країною товарів внаслідок  зменшення витрат виробництва, пов'язаного  з більш низькою ціною іноземної  робочої сили і можливістю стримувати зростання заробітної плати місцевим робітникам через підвищену конкуренцію  на ринку праці;

в) приймаюча країна виграє за рахунок податків, розмір яких залежить від кваліфікаційної та вікової  структури іммігрантів. Висококваліфіковані  фахівці, що вже володіють мовою  приймаючої країни, відразу стають великими платниками податків;

г) значний доход приносить  трансферт знань з країни еміграції. При імпорті кваліфікованих працівників  і наукових кадрів приймаюча країна економить па витратах на освіту та професійну підготовку. Так, у США 230 членів Національної академії наук, 33% лауреатів Нобелівської премії –  іммігранти;

д) іноземні робітники часто  розглядаються як певний амортизатор  на випадок зростання безробіття: вони можуть бути звільнені у першу  чергу.

є) іммігранти поліпшують демографічну картину розвинутих країн, які потерпають від старіння населення. У Німеччині, Франції, Швеції 10% усіх новонароджених з'являються в сім'ях переселенців, у Швейцарії – 24%, у Люксембургу  – 38%. До негативних наслідків, породжених імміграцією, відносяться: соціальні  чвари, конфлікти, загострення міжнаціональних  проблем, злочинність тощо.

Сучасна міграція до країн  ЄС породжує низку специфічних проблем. До основних з них слід віднести:

– після 2000 р. помітно збільшується частка іноземців, які працюють у  сфері послуг, а не у виробничій сфері (в сталеливарній, металообробний, промисловості, автомобілебудуванні);

– поширення ЄС (травень 2004 р.) породжує проблему масової міграції населення з країн, що приєдналися  до "багатих" країн Союзу;

– значне збільшення нелегальних  мігрантів. Кількість "нелегалів", що знаходяться в країнах ЄС, зросла в 1993-2003 pp. з 2 до 3 млн. чол.; в основному це вихідці з країн Північної Африки та Азії.

Країни-експортери робочої сили також отримують  певні вигоди:

а) зниження рівня безробіття і, як наслідок, соціального напруження в країні;

б) безплатне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним  навичкам, ознайомлення з передовою  технологією, організацією праці тощо;

в) отримання доходів у  ВКВ внаслідок грошових переказів  емігрантів.

Ці перекази включаються  до статті "Приватні перекази" платіжного балансу і становлять для багатьох держав значну частину валютних надходжень. З поверненням на батьківщину  мігранти привозять із собою цінності та заощадження на суму, що приблизно  дорівнює сумі їхніх переказів. А  відтак додачу до національного доходу країни-експортера робочої сили можна  розглядати як подвоєну суму переказів.

Розрахунки зарубіжних фахівців показують, що роль приватних переказів  особливо велика для країн з середнім рівнем розвитку. У цих країн доходи від експорту робочої сили в окремі роки перевищують надходження з  решти видів зовнішньоекономічної діяльності. За даними МВФ, середня  норма прибутку при експорті товарів  становить 20%, послуг 50%, а від експорту робочої сили значно вище. За даними на початок 90-х років близько 40 країн  світу мали надходжень від мігрантів  не менше як 100 мли дол., а 10 країн  – понад 1 млрд. дол.

Це – один бік наслідків  міграції для країн-експортерів  робочої сили. З іншого боку, ці країни мали такі наслідки експорту робочої  сили:

а) скорочення податкових надходжень через зменшення числа платників  податків;

б) постійна міграція означає, що відбувається відплив кваліфікованих, ініціативних працівників, так званий "відплив розумів", який призводить до уповільнення темпів зростання науково-технічного та культурного рівня країни. За підрахунками фахівців, ці втрати в середині 90-х років становили близько 73 млрд. дол.

Можливими шляхами зняття негативних наслідків еміграції  робочої сили можуть бути такі заходи держави:

• заборона еміграції;

• введення податку на "відплив  кращих голів", компенсувати державні капіталовкладення в емігрантів;

• створення державою високоприбуткових  галузей, що здійснюють експорт робочої  сили. Така практика існує. Наприклад, азіатські НІК створили потужну  високоприбуткову галузь економіки  – експорт робочої сили, яка  займається підготовкою і вербування працівників необхідних спеціальностей для роботи за кордоном. Перекази грошей на батьківщину експортованими працівниками приносять державі значний доход. Так, наприклад, експортні працівники Південної Кореї відповідно до чинного  законодавства зобов'язані 80% заробітку  переказувати на батьківщину у твердій  валюті через національні банки. П.X. Ліндерт робить такі загальні висновки про наслідки міграційних процесів: "...виграють самі мігранти, їх роботодавці і робітники, що залишаються в країні імміграції; зазнають втрат конкуруючі робітники приймаючої країни і підприємці в країні попереднього місцеперебування мігрантів. Приймаюча країна виграє і за рахунок змін на ринку робочої сили, і за рахунок позитивного впливу на державний бюджет. Країна еміграції втрачає за рахунок обох цих чинників".

 3.1"Золоте правило" сучасної відкритої економіки 
        Вплив трудової міграції на динаміку економічного зростання в країнах-рецепієнтів залежить від рівня кваліфікації мігрантів та забезпечення відповідного збільшення прямих іноземних інвестицій (ПІІ) (або внутрішніх інвестицій). Можна сказати, що "золоте правило" рівноважного зростання сучасної відкритої економіки - відповідність припливу ПІІ темпами приросту кількості кваліфікованих іноземних працівників (або підготовка кваліфікованих працівників з урахуванням кон'юнктури ринку праці і темпів приросту ПІІ). Як відомо, нестача кваліфікованої праці або надлишок пропозиції некваліфікованої праці обмежують результативність ПІІ. 
Існують і проблеми іншого порядку, в останні роки стримують ПІІ в розвинені країни. Вони пов'язані з посиленням конкуренції на міжнародному ринку інвестицій з боку низки країн і частково - з боку держав з перехідною економікою. В останньому випадку надмірний приплив некваліфікованої праці в національну економіку може стати причиною зниження загального рівня кваліфікації робочої сили в країні-імпортері праці. Як наслідок, можливе погіршення структури економіки, зниження її міжнародної конкурентоспроможності. . Зменшення витрат за рахунок використання дешевої робочої сили некваліфікованих мігрантів на мікрорівні в довгостроковій перспективі перекривається зростанням сукупних витрат, зниженням конкурентоспроможності на макрорівні. 
При виборі основних напрямів міграційної політики щодо міжнародної трудової міграції необхідно враховувати світовий досвід. За наявними оцінками, понад 50% трудових мігрантів у країнах ЄС останнім часом складають люди, практично не мають професійної кваліфікації, з невисоким або мінімальним рівнем загальної освіти. Для порівняння - 55% мігрантів, що приїжджають в США, мають високу кваліфікацію. Відповідно темпи економічного зростання в першому десятилітті XXI ст. в США склали понад 3%, в ЄС – менше 2%. 
Чому ж більше половини мігрантів в Сполучені Штати ставляться до категорії кваліфікованих працівників, а більшість мігрантів, що прибувають в Євросоюз, - некваліфіковані працівники? Звичайно, важливе значення мають особливості міграційної політики. Однак, як показує соціологічний аналіз, вирішальну роль відіграє наявність сильних соціальних гарантій в ЄС. Ці гарантії дозволяють виживати або непогано жити і тим, хто взагалі не працює або нетривалий час (час від часу) виконує найпростішу роботу. У США такі гарантії відсутні, тому хороші шанси на ринку праці мають тільки висококваліфіковані та ініціативні працівники. Таким чином, значні соціальні гарантії фактично деформують механізм ринку праці. Крім того, високі податки, що забезпечують реалізацію соціальних гарантій, що послаблюють мотивацію праці, знижують і мотивацію капіталу. Податковий тягар і тягар соціальної відповідальності стають причиною чистого відтоку капіталу з країн з соціальною ринковою економікою. Більш того, виникає протилежний рух ПІІ та трудової міграції. Заміщення капіталу працею у національній економіці - дуже небезпечна для її розвитку тенденція. 

4. Міграція робочої сили в Україні

Нині Україна на міжнародних  ринках переважно виступає як держава-експортер  робочої сили, хоча відмічається тенденція  до зростання кількості іноземних  громадян, які працюють в Україні. Статистичні дані свідчать, що кількість  останніх приблизно в 10 разів менша, ніж кількість українців, які  працюють за кордоном. При цьому йдеться лише про офіційну статистику, яка не враховує нелегальних мігрантів та біженців. За експертними оцінками, щорічно за кордоном працює від 3 до 5 млн. громадян України, переважна більшість з яких працевлаштовуються на території інших держав нелегально.

Всезростаючі обсяги еміграції з України викликані:

- високим рівнем безробіття в країні, у тому числі прихованого;

- різницею в умовах життя і рівні заробітної плати в Україні та країнах Заходу;

- відсутністю перспектив професійного зростання для багатьох обдарованих людей;

- економічною нестабільністю в країні та невизначеністю шляхів виходу з неї;

- відсутністю безпеки громадян тощо.

Серед країн, в які спрямовані потоки трудової міграції з України – Росія, Польща, Чехія, Італія, Греція, Кіпр, а останнім часом – і Німеччина, Португалія, Іспанія та інші розвинені країни Західної Європи. Потік трудової міграції у цьому напрямку обумовлений перш за все близькістю кордонів та певною лояльністю місцевих законів до працівників-емігрантів. Введення візових режимів в окремих країнах (зокрема – Росія, Чехія тощо), де переважно працювали робітники з України, сприяє розширенню географії міграції робочої сили. Все більше українців емігрує для роботи у США, Канаду, країни Близького Сходу тощо.

У нашій країні працевлаштовуються громадяни з Росії, Молдови, Китаю, В'єтнаму, Туреччини переважно у сфері торгівлі, послуг тощо, в той час як українці за кордоном – у промисловості, будівництві, сільському господарстві.

Міграція робочої сили для України на даний час має переважно негативні наслідки. Мігрують, як правило, висококваліфіковані спеціалісти, але лише невеликий відсоток їх має гарантовану роботу і відповідні соціальні та трудові гарантії. Виїжджають за кордон у пошуках роботи молоді люди без певного рівня кваліфікації, які згодні на будь-яку роботу і низьку платню без усяких гарантій. Згубним для економіки країни, для формування її науково-технічного потенціалу є виїзд за кордон науково-технічних кадрів та підготовлених на сучасному рівні молодих спеціалістів. Це може негативно вплинути на темпи відновлення економіки України.

Водночас грошові перекази працівниками-емігрантами іноземної валюти в Україну сприяють розширенню торгівлі товарами, в тому числі й вітчизняного виробництва. Частина емігрантів після повернення з-за кордону вкладає зароблені кошти в організацію бізнесу, виробництва тощо, що певною мірою сприяє формуванню ринкових відносин.

З метою зменшення еміграції робочої сили з України (особливо нелегальної) необхідне провадження системи заходів, які повинні мати чітке внутрішнє і зовнішнє спрямування. До числа перших належать заходи макроекономічної стабілізації та оздоровлення економіки – створення робочих місць, розширення іноземного інвестування тощо. Зовнішні заходи мають забезпечити цивілізовані форми виїзду працівників за кордон та можливість їх вільного повернення з-за кордону, ввезення валюти, а також гарантії нашим співвітчизникам захисту їхніх трудових прав за кордоном. Ї

Місце України в міжнародні міграції робочої сили визначається рівнем її економічного розвитку, що є нижчим у порівнянні з західними країнами, країнами Центральної Європи, Росією, але вищим у порівнянні з деякими країнами Східної Європи (Молдова, Румунія, Болгарія) та Азії (Таджикистан, В’єтнам та ін.). Це обумовлює наявність в Україні і трудової еміграції, і трудової імміграції. Прагнення підвищення життєвого рівня, отримання більш високої заробітної плати є чинником активізації еміграції. Основними країнами в’їзду для українських емігрантів стали Росія, Ізраїль, США, Німеччина, Білорусь, Чехія. Певна кількість емігрантів виїхала до Казахстану, Канади, Туреччини, Польщі, Вірменії, Австралії. Основу емігрантських потоків складають два діаметрально протилежні сигменти ринку праці: з одного боку, висококваліфікована робоча сила, зацікавлена у більш повній реалізації та вищій оплаті; з іншого боку, низькокваліфікована робоча сила,для якої еміграція є альтернативою безробіттю.

Інтенсивність міграційних процесів залежить від природно-географічних, демеграфічних, етнічних та соціально-психологічних факторів. Для перших років існування України як самостійної держави характерна інтенсивна іммграція етнічних українців з країн близького зарубіжжя. У наступні роки більш вираженою стала етнічна еміграція до Росії, Ізраїлю, Німечинни.

Імміграційні потоки в Україну  стосуються переважно трьох міграційних  регіонів:

1). Донбас, до якого іммігрували  головним чином біженці із  зон бойових дій – Нагорного  Карабаху, Азербайджану, Вірменії, Грузії, Чечні;

2). Південь України, куди переселились  мігранти з Придністров’я, Таджикистану, Киргизстану, Казахстану;

3). Крим став мігрантоприймаючим регіоном для депортованих кримських татар, болгар, греків, німців.

Зовнішні мігранти в Україні  складають за різними ознаками п’ять  таких груп: репатріанти; особи, депортовані  за національною ознакою; мігранти із/до ближнього зарубіжжя; мігранти із/до далекого зарубіжжя; нелегальні (часто  транзитні) мігранти.