Критерії оцінки рівня соціально - економічного розвитку країн

1.1 Критерії розподілу країн  за рівнем соціально-економічного  розвитку

За методикою ООН у числі найважливіших показників рівня соціально-економічного розвитку будь-якої країни варто виділяти: ВВП/ВНП, а також ВВП/ВНП на душу населення;частку продукції обробної промисловості і сфери послуг у ВВП/ВНП; рівень освіти населення і тривалості життя. Характерною рисою країн третього світу виступає наростаюча нерівномірність соціально-економічного розвитку. Процес економічної диференціації підсилився в 80-90-і роки. Він розвивається по різних напрямках - рівням економічного розвитку; народногосподарським структурам, положенню у світовому господарстві. Нерівномірність соціально-економічного розвитку частково успадкована від колоніального періоду. За величиною ВВП на душу населення країни класифікуються на:

• найменш розвинуті країни (менше 400 дол. у рік);
• країни, що розвиваються;
• розвинуті країни.

Для цілей  економічного аналізу ООН поділяє  країни на:

• розвинуті країни (держави з ринковою економікою);
• країни з перехідною економікою (у минулому соціалістичні країни або країни з централізованим плануванням);
• країни, що розвиваються.

Розглянемо  особливості кожної з виділених  підсистем.

Країнами  з розвинутою економікою вважаються такі держави, для яких характерна наявність ринкових відносин в економіці, високий рівень прав і цивільних свобод у суспільному і політичному житті. Усі вони відносяться до капіталістичної моделі розвитку, щоправда характер розвитку капіталістичних відносин має тут серйозні розходження. Рівень ВВП на душу населення практично в усіх розвинутих країнах не нижче 15 тис. доларів на рік (не менш 12 тис. дол. за ПКС), на досить високому рівні гарантований державою рівень соціального захисту (пенсії, допомоги з безробіття, обов'язкове медичне страхування), тривалість життя, якість освіти і медичного обслуговування, розвиток культури. Розвинуті країни пройшли аграрну й індустріальну стадії розвитку з переважаючим значенням і внеском у створення ВВП сільського господарства і промисловості. Зараз ці країни перебувають у стадії постіндустріалізму, для якого характерні провідна роль у національному господарстві сфери нематеріального виробництва, що створює від 60% до 80% ВВП, ефективне виробництво товарів і послуг, високий споживчий попит, постійний прогрес у науці і техніці, посилення соціальної політики держави.

До групи  країн з розвинутою економікою МВФ  відносить насамперед провідні капіталістичні країни, так звану Велику сімку (G7), куди входять США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія і Канада. Дані держави займають домінуюче  положення у світовому господарстві насамперед через свої могутні економічні, науково-технічні і військові потенціали, велику чисельність населення, високий  рівень сукупного і питомого ВВП. Далі до групи розвинутих країн відносяться  відносно невеликі в порівнянні з  потенціалом G7, але високорозвинені  в економічному і науково-технічному відношенні країни Західної Європи, Австралія  і Нова Зеландія.

У 1997 р. економічно розвинутими стали вважатися  такі держави як Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань (так звані країни - «дракони» Південно-Східної Азії) і Ізраїль. Їх включення до групи  розвинутих країн завдячує бурхливому прогресу в економічному розвитку в  післявоєнний період. Це дійсно унікальний приклад у світовій історії, коли країни, що абсолютно нічого собою  не являли ще в 1950-і рр., захопили світову  економічну першість за цілим рядом  позицій і перетворися у важливі  світові промислові, науково-технічні і фінансові центри. Рівень ВВП  на душу населення, якість життя в  країнах - «драконах» та в Ізраїлі  впритул наблизилися до показників провідних розвинутих країн і  в ряді випадків (Гонконг, Сінгапур) навіть перевершують більшість держав Великої сімки. Проте, у розглянутій  підгрупі є певні проблеми з розвитком  вільного ринку в його західному  розумінні, тут діє своя філософія  становлення капіталістичних відносин

ООН включає  до числа розвинутих країн ПАР, а  Організація економічного співробітництва  і розвитку (ОЕСР) відносить до їх числа також Туреччину і Мексику, що є членами цієї організації, хоча скоріше це країни, що розвиваються, вони ввійшли до групи розвинутих за територіальною ознакою (Туреччині  належить частина Європи, а Мексика  входить у Північноамериканську угоду про вільну торгівлю — НАФТА). Таким чином, до числа розвинутих країн включають близько 30 країн  і територій.

Розвинуті країни є головною групою країн у світовому  господарстві. Наприкінці 90-х рр. на них припадало 55% світового ВВП (якщо його підраховувати за ПКС), 71% світової торгівлі і велика частина міжнародного руху капіталу. На країни «Сімки» припадає 47% світового ВВП, у тому числі  на США – 21%, на Японію – 7%, на Німеччину  – 5%. Більшість розвинутих країн  входить в інтеграційні об'єднання, з яких найбільш могутніми є Європейський союз – ЄС (20% світового ВВП) –  і Північноамериканська угода про  вільну торгівлю – НАФТА (24%).

До групи  країн з перехідною економікою відносять держави, що з 80 – 90-х рр. здійснюють перехід від адміністративно-командної (соціалістичної) економіки до ринкової (тому їх часто називають постсоціалістичними). Це 12 країн Центральної і Східної Європи, 15 країн колишніх радянських республік, а за деякими класифікаціями до них також відносять Монголію, Китай і В'єтнам (хоча формально дві останні країни продовжують будувати соціалізм). Іноді всю цю групу відносять до країн, що розвиваються (наприклад, у статистиці МВФ), виходячи з низького рівня ВВП на душу населення, а іноді – тільки три останні країни.

Країни з  перехідною економікою виробляють близько 6% світового ВВП, у тому числі  країни Центральної і Східної  Європи (без Балтії) – менше 2%, колишні  радянські республіки – більше 4% (у тому числі Росія – близько 3%). Частка у світовому експорті – 3%. Китай виробляє близько 12% світового  ВВП.

Тут є країни, що домоглися за десять років ринкових реформ значних успіхів в економічному розвитку: Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Литва, Латвія й Естонія. У деяких з них рівень життя майже впритул наблизився до стандартів країн Західної Європи, а темпи економічного зростання зберігаються стабільно високі і навіть перевищують західноєвропейські. Основні структурні перетворення в економіці вже проведені, і на порядку денному стоїть питання інтеграції в єдиний європейський ринок. Інші держави, такі як Болгарія, Румунія, Україна, Албанія, Македонія, знаходяться в стадії трансформації всієї економічної системи, і їм ще доведеться вирішувати багато складних проблем перехідного періоду. Є і такі країни, що випробовують застій і вже перестали рухатися убік ринкової орієнтації. До них, наприклад, відноситься Білорусь, в якій ринкові реформи захлинулися, і нависла серйозна погроза повернення до старої адміністративно-командної системи. Відносяться до даної групи і країни, серйозно потерпілі від воєнних дій у результаті порушення їхньої територіальної цілісності і численних етнічних конфліктів, їм зараз просто не до реформ, перед ними стоїть проблема відновлення постраждалої від війни економіки. Це Сербія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина. Якщо в цій наймолодшій групі країн спробувати виділити підгрупи, то можливі різні класифікації. В одну групу можна виділити колишні радянські республіки, що нині об'єднані в Співдружність Незалежних Держав (СНД). Це дозволяють зробити схожий підхід до реформування економіки, близький рівень розвитку більшості цих країн, об'єднання в одному інтеграційному угрупованні, хоча підгрупа досить різнорідна. В іншу підгрупу можна об'єднати країни Центральної і Східної Європи, включаючи країни Балтії. Для цих країн характерний переважно радикальний підхід до реформ, порівняно високий рівень розвитку більшості з них, що дозволило їм в 2004 р. ввійти в ЄС. Однак сильне відставання від лідерів цієї підгрупи, менша радикальність реформ приводять деяких економістів до висновку, що Албанію, Болгарію, Румунію і деякі республіки колишньої Югославії доцільно включати в першу підгрупу. В окрему підгрупу можна виділити Китай і В'єтнам, що проводять реформи схожим чином і мали в перші роки реформування низький рівень соціально-економічного розвитку, який зараз швидко підвищується. З колишньої численної групи країн з адміністративно-командною економікою до кінця 90-х рр. залишилося тільки дві країни: Куба і Північна Корея. До групи країн, що розвиваються (менш розвинутих, слаборозвинених), входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку. З 182 країн-членів Міжнародного валютного фонду до країн, що розвиваються, відносять 121. Незважаючи на значне число цих країн, а також на те, що для багатьох з них характерні велика чисельність населення і величезна територія, на них припадає близько 40% світового ВВП, частка у світовому експорті – 26%. До цієї групи відносяться країни Африки, країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) (крім Японії, Австралії, Нової Зеландії, країн - «драконів» Південно-Східної Азії й азіатських держав СНД), країни Латинської Америки і Карибського басейну. Виділяються і підгрупи держав, що розвиваються, зокрема, підгрупа країн АТР (Західна Азія плюс Іран, Китай, країни Східної і Південної Азії – всі інші країни регіону), підгрупа країн Африки (Африка південніше Сахари за винятком Нігерії і ПАР, всі інші африканські країни за винятком Алжиру, Єгипту, Лівії, Марокко, Нігерії, Тунісу). Все угруповання країн, що розвиваються, досить неоднорідне, і, скоріше, правильно було б називати їх країнами третього світу. До країн, що розвиваються, відносяться, зокрема, такі держави, в яких більшість показників рівня і якості життя вище кожної розвинутої країни (Об'єднані Арабські Емірати, Кувейт, Багамські острови та ін.). ВВП на душу населення, обсяг соціальних витрат уряду тут відповідають або навіть перевищують аналогічні показники країн Великої сімки. Є в групі держав, що розвиваються, середні, з непоганим рівнем розвитку економічної і соціальної інфраструктури, є і значне число країн із украй відсталим національним господарством, більшість населення яких знаходиться за межею бідності, що відповідає за методикою ООН одному доларові витрат у день на кожного мешканця. Так само не можна стверджувати, що усі вони – економіки аграрного або аграрно-індустріального типу. Назва групи – країни, що розвиваються – відбиває, скоріше, модель їхнього національного господарства, у якій украй невелика роль ринкових механізмів і приватного підприємництва, а переважне значення для розвитку мають натуральне або напівнатуральне господарство, перевага аграрного й індустріального секторів у галузевій структурі економіки, високий ступінь державного втручання в економіку і низький рівень соціального захисту. Через спільний характер вищезгаданих особливостей до держав, що розвиваються, цілком правомірно зараховувати і більшість країн з перехідною економікою, рівень життя в яких значно знизився через неефективність керування економічними перетвореннями. У зв’язку з подібними складностями в класифікації і різноплановістю країн, що розвиваються, найпростіше їх класифікувати методом виключень. Відповідно, тими, що розвиваються, варто вважати держави, що не ввійшли в групи країн з розвинутою ринковою економікою і не є колишніми соціалістичними країнами Центральної і Східної Європи або колишніми республіками Радянського Союзу. Найбільш важливим є принцип класифікації країн, їх груп за рівнем соціально-економічного розвитку. Плідним є підхід Б.Гаврилишина, коли типи соціально-економічних систем характеризуються через їх порівняння за рядом таких ознак: головний мотив діяльності основного економічного суб’єкта, характер власності, характер ринку, роль уряду в соціально-економічному житті, першопричина і головна мета функціонування соціально-економічної системи (див.: табл. 1).

Таблиця 1. ТИПИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ

Використовується  також поділ країн на таких  три групи, як:

1. Промислово  розвинені країни — 24 високорозвинені  країни. Найпотужнішу групу серед  цих країн складають країни  так званої “Великої сімки”. Великобританія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція, Японія, які виробляють найбільші обсяги ВВП у всьому світі і зосереджують у своїх руках значну частину міжнародної торгівлі.

2. Країни  з перехідною економікою - 28 країн  Центральної та східної Європи  та колишнього Радянського Союзу,  що здійснюють перехід від  адміністративно-командної до ринкової  економіки: Азербайджан, Білорусь, Боснія та Герцеговина, Болгарія, Вірменія, Грузія, Естонія, Казахстан,  Молдова, Польща, Росія, Румунія, Узбекистан, Україна та інші. У цій групі є підгрупа, яка має суттєві досягнення у реформуванні національних господарств. До цієї підгрупи належать: Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія.

3. Країни, що  розвиваються — 132 країни Азії, Африки, Латинської Америки. Через  їх велику кількість і особливості  соціально-економічного розвитку  національних економік ці країни  здебільшого систематизують за  регіонами з урахуванням їх  географічного положення.

1.2 Соціально-економічна  диференціація нових індустріальних  країн

За приклад  візьмемо та розглянемо країни що розвиваються та розвинуті країни. Характерною  рисою країн третього світу виступає наростаюча нерівномірність соціально-економічного розвитку. Процес економічної диференціації  підсилився в 80-90-і роки. Він розвивається по різних напрямках - рівням економічного розвитку; народногосподарським структурам, положенню у світовому господарстві. Нерівномірність соціально-економічного розвитку частково успадкована від  колоніального періоду.

Поява нових  індустріальних країн. Розширення промислового виробництва в метрополіях при недостатній забезпеченості деяких з них мінеральними ресурсами стимулювало розвиток відповідних видобувних галузей у колоніях. Відносно невисокий зміст металів, особливо кольорових, вимагало організації їхньої переробки на місці, щоб уникнути великих транспортних витрат. Так, Японія до Другої світової війни створила в Кореї великі металургійні і хімічні виробництва, продукція яких вивозилася в метрополію. Напередодні Другої світової війни Корея перевершувала всі азіатські країни, разом узяті, по обсягу виробленої продукції хімії і чорної металургії.

У 1938 р. на 13 колоній, залежних країн і територій (Аргентина, Бразилія, Гонконг, Єгипет, Індія, Колумбія, Малайзія, Мексика, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Корея) приходилося 73,3% продукції обробної промисловості  всієї залежної периферії, у 1949 р. - 70,1%.

У 50-60-і роки з'явилося ще 10 країн (Венесуела, Індонезія, Іран, Марокко, Нігерія, Пакистан, Перу, Пуерто-Рико, Саудівська Аравія, Чилі), питома вага яких у промисловому виробництві країн, що розвиваються, почала швидко рости і досяг у 1973 р. 17,2%. В наступні роки в силу політичних потрясінь у ряді перерахованих вище країн темпи промислового виробництва всієї групи сповільнилися і їхня питома вага не змінилася.

У 70-і роки підвищилася частка латиноамериканських  країн. Цей ріст відбувався на тлі  досить великої нерівномірності  їхнього економічного розвитку, і  визначався декількома країнами, насамперед Бразилією і Мексикою. Середньорічні  темпи ВВП Бразилії в 60-70-і роки досягали 7,1%, Мексики - 6,2%. На початку 80-х  років на території цих країн  вироблялося понад 3/5 ВВП регіону, а на початку 50-х років - трохи  більше 2/5.

Подібні тенденції  в цей період були характерні для  країн Ближнього і Середнього Сходу, частка яких збільшилася з 15 до 19% ВВП країн Третього світу. Таке прискорення розвитку порозумівалося нафтовим бумом 70-х років. В інших  регіонах за винятком далекосхідних  країн економічний ріст виявився уповільненим.