Интеграция

 

Сьомий етап (з 2000 року). „В січні 2005 року у Капітолійському  палаці в Римі нарешті завершилося  підписання Європейської конституції. Церемонія відбувалася в тому ж залі, де в 1957 році лідерами шести країн було підписано Римський договір, який поклав основу Європейського економічного співтовариства, попередника ЄС. Згідно з новою конституцією, майбутнім міністром закордонних справ Євросоюзу стане Хав'єр Солана"[20]. Факт досягнення європейцями компромісу щодо конституції має величезне значення, адже він підтвердив життєздатність Європейського Союзу як такого. Але головною подією цього періоду, на мій погляд, є наступна дата: 1 травня 2004 року. Цього дня десять країн Центральної та Східної Європи вступили в Європейський Союз, а саме: Кіпр, Мальта, Угорщина, Польша, Словаччина, Словенія, Чехія, Латвія, Литва й Естонія. „Із 1 травня почалася нова сторінка історії, котру британський прем'єр Тоні Блер патетично назвав ,,єдиним європейським домом". Територіально ЄС виріс майже на чверть. За даними Євростату, до 380 млн. його мешканців додалося 74 млн. нових громадян, із котрих майже половину становлять поляки.

Але головне, що Євросоюз відтепер став найбільшим за народонаселенням єдиним ринком у світі. А за обсягами економіки поступається лише північноамериканській асоціації NAFTA, що об'єднує в зону вільної торгівлі США, Канаду, Мексику".

 
3. Етапи утворення ЄС

 

4. Етапи розширення ЄС

Розширення Європейського  Союзу — це процес приєднання європейських країн до Європейського Союзу. Цей процес започаткували країни «європейської шістки», які заснували Європейську спільноту з вугілля та сталі (попередник ЄС) у 1952 році. Після цього почалось поступове приєднання країн до ЄЕС (пізніше - до ЄС) і наразі налічується 27 країн-членів (2007). У 2013 році запланований вступ Хорватії до ЄС.^[1]

На даний час переговори про  вступ ведуться з кількома державами. Процес розширення іноді називають європейською інтеграцією. Однак цей термін використовується тоді, коли мова йде про посилення співпраці між країнами-членами ЄС і також коли їх уряди поступово гармонізують міждержавне законодавство.

Аби приєднатися до Європейського  Союзу, країна-кандидат має задовольняти політичним та економічним умовам, загальновідомим як Копенгагенські критерії (на честь саміта 1993 року в Копенгагені): стабільний демократичний уряд, який визнає верховенство права та відповідних свобод і інститутів. Згідно з Маастрихтською угодою кожна поточна країна-член, а також Європейський Парламент мають прийти до згоди з приводу будь-якого розширення.

На сьогоднішній день процес вступу супроводжується  цілим рядом формальних кроків, починаючи  з передвступного договору і закінчуючи ратифікацією заключного договору про вступ. Ці кроки контролює Європейська Комісія (Головне управління з питань розширення), але актуальні перемовини проводяться між країнами-членами Союзу і країною-кандидатом.

Умови

За теорією  будь-яка європейська країна може приєднатися до Євросоюзу. Рада ЄС консультується з Комісією і Європарламентом та виносить рішення про початок переговорів про вступ. Рада відхиляє або схвалює заяву тільки одностайно. Щоб отримати схвалення заяви, країна має відповідати наступним критеріям:

• повинна бути «європейською державою»
• повинна дотримувати принципи свободи, демократії, поваги до прав людини та фундаментальних свобод, верховенство права.

Для отримання  членства потрібно наступне:

• відповідність Копенгагенським критеріям, визнаних Європейською Радою в 1993 році:
• стабільність інституцій, які гарантують демократію, верховенство права, права людини, повагу і захист меншин
• існування функціональної ринкової економіки, так само як і здатності впоратись з конкурентним тиском та ринковими цінами у межах Союзу
• здатність прийняти зобов'язання членства, включаючи відданість до політичних, економічних та грошово-кредитних цілей Союзу.

У грудні 1995 року Європейською Радою були переглянуті критерії членства, щоб включити до себе умови для інтеграції країни-члена через відповідне регулювання його адміністративних структур, бо важливо, щоб законодавство Євросоюзу відбивалося в національному законодавстві. Також є важливим те, що переглянуте національне законодавство має виконуватись ефективно через відповідні адміністративні та судові структури.

Процес

Перш ніж  країна подасть заяву про вступ, вона, як правило, повинна підписати  Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, щоб допомогти підготувати  країну до статусу кандидата і, можливо, члена.

Багато з  країн не задовольняють навіть критеріям, необхідним задля початку переговорів раніше, ніж вони можуть застосовуватися, тому потрібні роки, щоб підготуватися до процесу. Угода про асоційоване членство допомагає підготуватись до цього першого кроку.

Коли країна офіційно подає заяву на членство, Рада просить Комісію висловити свою думку щодо готовності країни почати перемовини. Рада може прийняти або відхилити думку Комісії. Рада лише один раз відхилила думку Комісії - у випадку з Грецією, коли Комісія відмовляла Раду від вступних переговорів.

Розширення

Рік	День/Місяць	Подія
1950	9 травня	Міністр закордонних  справ Франції Робер Шуман представив свою пропозицію щодо об'єднання Європи, відомої як план Шумана. Ця подія вважається початком європейської інтеграції, яка в кінцевому підсумку привела до створення Європейського Союзу.
1952	23 липня	За Паризьким договором 1951 року було створено Європейська спільнота з вугілля та сталі (ЄСВС). Засновниками стали Бельгія, Франція, Нідерланди, Люксембург, Німеччина та Італія.
1958	1 січня	За Римськими договорами країни-члени ЄСВС заснували Європейську економічну спільноту (ЄЕС), яка пізніше перетворилась в Європейську Спільноту (ЄС) і Європейську спільноту з атомної енергії (Євратом).
1973	1 січня	Перше розширення - Велика Британія, Данія та Ірландія приєдналася до ЄЕС. У Норвегії більшість населення проголосувало проти членства в ЄЕС.
1981	1 січня	Друге розширення - Греція приєдналася до ЄЕС.
1985	1 лютого	Ґренландія (самоврядна з 1979 року) виходить зі складу ЄЕС.
1986	1 січня	Третє розширення - Іспанія та Португалія приєднались до ЄЕС.
1990	3 жовтня	Об'єднання  Німеччини — НДР приєдналась до ФРН і стала частиною ЄЕС.
1993	1 листопада	Формальне створення Європейського Союзу
1995	1 січня	Четверте розширення - Австрія, Фінляндія і Швеція приєдналися до ЄС. У Норвегії та Швейцарії жителі проголосували проти членства в ЄС.
2004	1 травня	П'яте розширення (частина Ι) - Кіпр, Естонія, Литва, Латвія, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина і Чеська Республіка приєдналися до ЄС.
2007	1 січня	П'яте розширення (частина ΙΙ) - Болгарія і Румунія приєдналися до ЄС .

Перші етапи  поглиблення європейської інтеграції характеризуються тим, що вони відбувалися  на відносно обмеженій території, яка  охоплювала лише шість країн –  Бельгію, Італію, Нідерланди, Німеччину, Люксембург, Францію.

В економічному сенсі ці країни керувалися принципами досить сильного колективного протекціонізму, що протягом певного періоду сприяв становленню Європейських Співтовариств як одного з найпотужніших центрів глобальної економічної системи, перетворенню підприємств цих країн на конкурентоспроможних суб’єктів господарювання, здатних протистояти потужним американським транснаціональним корпораціям. Економічне становлення Співтовариств створювало і передумови для зміцнення політичних позицій країн-членів, що значно підсилювалися започаткуванням формування спільних політичних інститутів, а згодом – і формування спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Прогресуючий процес поглиблення  європейської інтеграції, досягнення її первісних цілей створив умови  для територіального розширення Європейських Співтовариств, а згодом – і Європейського Союзу. Ця мета була продиктована геополітичними і геоекономіними інтересами зміцнення своїх позицій в епоху, коли почали формуватися нові риси світової економіки, що на сьогодні називаються глобалізацією.

Уперше рішення про  необхідність одночасного поглиблення  інтеграції та приєднання нових членів було прийнято у Гаазі в грудні 1969 року, тобто практично одночасно  із завершенням створення спільного  ринку «шістки». 

 

Етапи розширення ЄС

З того часу вже відбулося шість етапів розширення ЄС: у 1973 році до «шістки» приєдналися Велика Британія, Данія й Ірландія; у 1981-му – Греція; у 1986-му – Іспанія та Португалія; у 1995 році – Австрія, Фінляндія, Швеція; у 2004 році – Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія; у 2007-му – Болгарія і Румунія.

Швейцарія, Ліхтенштейн  і Норвегія у різний час теж  подавали заявки на вступ до ЄС. Однак  Норвегія двічі відмовлялася від  приєднання після проведення референдумів у 1972 і 1994 роках. Заявки подані Швейцарією і Ліхтенштейном були відкладені після референдуму у Швейцарії 1992 року, за результатами якого було вирішено не приєднуватися до Європейської економічної зони.

Хорватія розпочала переговори у жовтні 2005 року. У червні 2006-го представники Євросоюзу заявили про прогнозований вступ Хорватії до ЄС до 2010 року.

Туреччина є  офіційним кандидатом на вступ до ЄС. Європейські амбіції Туреччини сягають 1963 року, коли у Анкарі було укладено відповідну угоду. Офіційно, попередні переговори розпочалися у жовтні 2005 року. Однак аналітики прогнозують можливий вступ Туреччини лише у 2015 році. Туреччина має здійснити значні якісні соціальні й економічні реформи. Інша сторона проблеми – лише 3% території Туреччини належить до Європейського континенту.

Причиною відмови  ЄС протягом 12 років визнати Туреччину  країною-кандидатом, а потім протягом 5 років розпочати переговори про  членство, була невідповідність цієї країни політичному критерію членства, широка опозиція членству Туреччини в ЄС у середині Євросоюзу. Офіційна відповідь ЄС будувалася за формулою «Так, але…». ЄС не міг формально відмовити Туреччині у членстві, оскільки це було зафіксовано у базовій двосторонній угоді, однак обумовлював визнання її кандидатом, а потім започаткування переговорів досягнення Туреччиною стандартів ЄС у сфері демократії, прав людини, рівності тощо.

Лише проведення турецьким урядом значних реформ, серйозний тиск Туреччини на уряди  країн-членів, підтримка цієї країни з боку Німеччини і нових країн-членів змусили ЄС погодитись на початок переговорів про членство.

Македонія отримала офіційний статус кандидата у  грудні 2005 року.

Норвегія, Ісландія і Ліхтенштейн, як члени Європейської економічної зони, є членами єдиної економічної зони ЄС без набуття членства.

Албанія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія і Сербія офіційно визнані потенційними кандидатами.

Негативний  досвід у вступі до ЄС має Марокко, що подала заявку на членство в ЄС також  у 1987 році. Відповідь ЄС, на відміну від Туреччини, була негативною. Головним аргументом був той факт, що Марокко географічно не є європейською країною і не відповідає статті Договору про ЄС. Однак у відповіді ЄС значне місце зайняв також опис невідповідності Марокко цінностям Євросоюзу. Зокрема, ЄС відзначив брак демократії у цій країні, порушення прав людини, включаючи тортури, політичні ув’язнення, наявність смертної кари, окупація Західної Сахари тощо.

Марокканська  заявка з плином часу почала вважатися  історичним казусом чи навіть непорозумінням, однак, на думку багатьох експертів, така інтерпретація є не зовсім об’єктивною.

Таким чином, на сьогодні до Європейського Союзу  входить 27 країн-членів, з територією 3,19 млн. км2, загальною чисельністю  населення майже 0,5 млрд. чол. і ВВП у розмірі трлн. 820 млрд.

Кожен етап розширення збільшував територію, чисельність  населення і сукупний економічний  потенціал Союзу, але, водночас, –  зменшував економічні показники  з розрахунку на душу населення. Здійснюючи стратегію, спрямовану на розширення свого соціально-економічного і політичного простору, жертвуючи поточними інтересами забезпечення максимально високого життєвого рівня членів Співтовариства. Ця стратегія виходить з того, що завдяки ширшому інтеграційному простору, в перспективі вдасться отримати істотні геоекономічні та геополітичні переваги.

У той же час, з поглибленням інтеграційного процесу  об’єктивно наростали проблеми із забезпеченням однорідності європейського  простору. Ця особливість пов’язана  з включенням в орбіту інтеграції нових членів, які за рівнем соціально-економічного розвитку є менш підготовленими до участі у вищих формах об’єднавчого процесу. Правомірність такого висновку ілюструє, зокрема, те, що лише 13 з 27 членів (Австрія, Бельгія, Греція, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Словенія, Фінляндія, Франція) ЄС є учасниками зони євро. Ця неоднорідність може ще збільшитися після прийому до складу ЄС нових членів, більшість з яких знаходяться на нижчому рівні економічного розвитку, порівняно з іншими членами ЄС.

Слід також  зазначити, що минулі етапи розширення відбувалися на більш низьких  етапах інтеграції.

І i ІІ – на стадії існування єдиного ринку за відсутності  елементів політичного союзу.

ІІІ – на початку  переходу до формування єдиного внутрішнього ринку, при лише поставлених цілях формування спільної зовнішньої політики.

ІV – вже після  утворення єдиного внутрішнього ринку, але за відсутності економічного і валютного союзу, остаточно  сформованих єдиної зовнішньої політики і політики безпеки, співробітництва у сфері юстиції i внутрішніх справ;

V і VІ –  це розширення, що відбувалося  безпосередньо на стадії завершення  формування економічного і валютного  союзу, значного прогресу на  шляху формування політичного  союзу, поглиблення співпраці у сфері безпеки.

Таким чином, до V і VІ етапів розширення ЄС підійшов, перебуваючи на завершальній стадії економічної інтеграції – створення  економічного і валютного союзу, а також значною мірою здійснивши цілі політичного союзу. Такий результат  був досягнутий протягом понад 50 років через складаний i поступовий процес інтеграції, формування правової бази і механізмів співпраці. Країни, що приєднувалися до ЄС на попередніх чотирьох етапах його розширення, входили до об’єднання на проміжних етапах розвитку Союзу й могли брати участь у формуванні його стратегії й інституційної структури.

Вступ нових  членів здійснювався через компроміси при зустрічних корективах з боку ЄС.

3 розпуском  Варшавського договору і Ради  Економічної Взаємодопомоги, політичний  центр у Європі пересунувся на Захід. Радянський Союз розпався на 15 окремих держав. Виник певний вакуум впливу, що мав бути заповнений. За цих умов Євросоюз інтенсифікував свої відносини з країнами Центральної Європи, що призвело до формування курсу на новий етап розширення ЄС. Це рішення, на відміну від тих, що приймалися на попередніх етапах розширення, мало більше політичне, ніж економічне підґрунтя.