Економічна інтеграція Іспанії до ЄС,СОТ та розвиток промисловості

     Якісно новий етап у відносинах Іспанії з ЄС почався після 1975 року. Значною мірою він був пов’язаний з ліквідацією інститутів диктатури Франко. Франциско Пауліно Ерменегільду Teódulo де Франко у Бахамонде, народився 4 грудня 1892р., більш відомий як Франко, був іспанським військовим і главою держави Іспанії з жовтня 1936 року. Але основним поштовхом став економічний бум, який охопив країну в 60- х – початок 70 –х років. В пошуках виходу з економічної кризи уряд Франко зробив вирішальний крок від політики автаркії до широкої участі країни в міжнародних економічних відносинах. В «Плані стабілізації»(липень 1959) (план роботи невеликої групи технократів, більшість з яких належали до таємної католицької організації Opus Dei, gлан по суті це суміш дефляційного характеру і заходів по лібералізації, )було передбачено проведення необхідних реформ; прийняття нових законодавчих актів і декретів, що регулюють зовнішню торгівлю; іноземні капіталовкладення в економіку країни і відповідно експорт капіталу  іспанських підприємців; еміграцію робочої сили. [12]

     Приєднання Іспанії до ЄС відбувалось в складних умовах. З одного боку, це викликано протиріччями в середині ЄС у зв’язку з необхідністю проведення реформи єдиної сільськогосподарської політики, з вирішенням питання про збільшення структурних фондів, удосконаленням бюджетної дисципліни. Як і раніше гострі протиріччя між країнами, що виступали за укріплення наднаціональних органів влади з широкими наддержавними повноваженнями, і країнами, які сумніваються в ефективності такого виду інститутів.З іншого боку, вся увага і сили ЄС були направлені на вирішення завдань, поставлених Єдиним європейським актом. Наприклад, створення єдиного внутрішнього ринку передбачає скасування обмежень на рух капіталів, введення єдиного патенту, повну ліквідацію митних формальностей, інших нетарифних перешкод, посилення координації валютної політики. В таких умовах Іспанії потрібно було поєднувати вирішення перелічених завдань, так званих класичних завдань перехідного періоду. Останнє включає в себе взаємну адаптацію в сфері ринкових відносин, гармонізацію правових норм, податкової, валютної, регіональної, соціальної політики, єдиної торгівельної політики з державами - членами ЄС. Нарешті, перед Іспанією стоїть проблема  адаптації  національної промисловості і сільського господарства до індустріального і аграрного комплексу ЄС.В промисловості ці завдання зводились до адаптації іспанських підприємств до нових умов діяльності на ринках країн ЄС з врахуванням діючих там норм права; структурній реорганізації і модернізації виробництва, в тому числі в окремих галузях. В сільському господарстві - до прийняття норм і правил виробництва і розподілу  аграрної продукції, що існують в ЄС, і перебудові на цій основі структури іспанського агропромислового комплексу.Після смерті Франко в листопаді 1975р. король Іспанії Хуана Карлос проголосив «мирне встановлення демократичного співіснування, заснованого на повазі закону та суверенітету народу»  Вже через місяць (в липні  1977) після демократичних виборів уряд Суареса (Адольфо Суарес Гонсалес, 1-й герцог Суарес, - голова уряду Іспанії в 1976 - 1981 , адвокат, член колегії адвокатів Мадрида .)звернувся до ЄЕС з заявою на вступ, а в лютому 1978 р. було утворено нове міністерство для розвитку зв’язків зі Співтовариством. В той же час було зрозуміло, що, враховуючи історичні та політичні традиції, проблем  членства в ЄЕС була питанням досить довгої перспективи. Лише після  раунду візитів по столицям країн  ЄЕС 28 березня 1977р. уряд Суареса подав заяву на вступ до Співтовариства. В Іспанії фактично встановився консенсус щодо вступу країни до ЄЕС. [11] Саме тому, формальн  обговорення цього питання в Кортесах відбулося лише в червні 1979 року – майже два роки після подання заяви. Серед найбільш складних питань, з якими стикнулося Співтовариство під час другого розширення було сільське господарство країни  Іберійського півострова, яке ставило перед країнами ЄЕС цілий ряд складних економічних та політичних проблем. Фактично йшлося про те, наскільки необхідно буде використати фонди Співтовариства для трансформації структури  іберійського сільського господарства, його виробничого потенціалу та його приведення у відповідність до вимог ССП. На момент подачі заяви на вступ структура сільського господарства  Іспанії значно відрізнялось від сільського господарства ЄЕС. В 1980р. 60% сільськогосподарської продукції ЄЕС була продукція тваринництва, в порівнянні з 42% в Іспанії. Тоді як  виробництво овочів та фруктів в Іспанії складало 58%, а в ЄЕС – 40%. Різноманітність іспанського сільськогосподарського виробництва також формувало додаткові складнощі для ССП. Здатність вирощувати різноманітну продукцію відкрила широкі можливості для використання механізму фінансової інтервенції ССП, особливо в сфері виробництва вина та оливкового масла, які і без того складали ¾ іспанського експорту харчових продуктів. Крім того, висока конкурентноспроможність іспанського експорту фруктів та овочів, які за природних умов на 2-3 тижні раніше французьких потрапляли на ринок, викликала активне невдоволення французьких та італійських фермерів. [5]

     В травні та листопаді 1978 р. рекомендації Європейської Комісії (ЄК) щодо вступу Іспанії та Португалії були представлені  до Ради Міністрів. У випадку з Іспанією рекомендації Комісії передбачали в промисловій сфері необхідність зняття всіх тарифів, скорочення державної допомоги та впровадження податку на додану вартість. Щодо сільського господарства ЄК відмітила, що зі вступом Іспанії зона сільськогосподарського виробництва Співтовариства збільшилась на 30%, а кількість населення, зайнятого в цій сфері – на 31%. Основна проблема полягала в механізмі стимулювання, закладеному в ССП, який передбачав цінові гарантії, що забезпечували  формування надлишків деяких продуктів. В риболовній промисловості ЄК відмітила, складність інтеграції великого риболовного флоту Іспанії в Співтовариство. Викликало занепокоєння Комісії і перспектива еміграції іспанської робочої сили на ринки країн ЄЕС після зняття обмежень на її вільне пересування. Політичні та економічні фактори, що визначали політику як держав – аплікантів так і деяких ведучих країн – членів ЄЕС, свідчили про те, що під час обговорення процесу вступу, механізм розширення мав зазнати серйозного тиску. Без принципових змін в політиці Співтовариства щодо прийому нових членів найбільш вірогідною можливістю зберегти комунітарні досягнення могло стати збільшення тривалості перехідного періоду. Значно ускладнило підписання додаткових угод, необхідних для позитивного ставлення країн ЄЕС до процесу розширення, негативний вплив останнього на специфічні сектори їх економіки, такі як сільське господарство та текстиль. ЄК відмітила, що внутрішні економічні проблеми є реальною загрозою в просуванні Співтовариства до Спільного ринку, а також до Економічного та валютного союзу, оскільки участь в цих програмах нових проблемних регіонів та секторів економіки значно ускладнить їх розширення. Тому Комісія рекомендувала розпочинати координаційні заходи направлені на економічне зростання в промислових галузях держав – кандидатів ще до їх вступу до Співтовариства. Передбачалося виділення із бюджету ЄЕС на вирішення цих проблем коштів у розмірі 2,3% ВНП  Греції, 2,5% ВНП Португалії; та 0,4 ВНП Іспанії. Наряду з економічними та секторальними аспектами розширення, ЄК приділила важливе значення вирішенню проблем адаптації до нових умов основних інституцій Співтовариства та його механізму прийняття рішень. ЄК пропонувала встановлення «перехідну формулу», яка передбачала встановлення перехідного періоду для оцінки необхідних економічних, секторальних та інституційних врегулювань в розширеному Співтоваристві. На думку ЄК «перехідний період» відкривав можливості досить гнучко підійти до вирішення специфічних проблем кожного кандидата. Перехідний період мав бути розрахований мінімум на п’ять років, максимум на десять років, що дозволило б вирішити проблеми, характерні як для держав – кандидатів, так і для Співтовариства. [12]

     Що стосується механізму прийняття рішення, його структури та самого процесу, то пропозиції Комісі були направлені на збереження принципів, що були закладені під час злиття інститутів Співтовариств (ЄЕС, ЕОВС та Євратому) в 1967 році, підтверджені під час першого розширення і які передбачали рівноправне представництво держав– членів в усіх комунітарних інститутах та структурах. В Раді Міністрів ЄК пропонувала надати Греції та Португалії по п’ять голосів, а Іспанії – вісім. Це давало можливість зберегти існуючий баланс між великими та малими країнами в Співтоваристві таким чином, що п’ять великих держав , включаючи Іспанію, не могли сформувати кваліфіковану більшість в Раді Міністрів без участі хоча б однієї малої держави. Одночасно, враховуючи досвід Люксембурзького компромісу 1966 року, ЄК закликала ширше застосувати, запропоновану на Паризькому саміті в 1974 році формулу, яка передбачала обмеження практики одностайного голосування всіх питань без виключення. ЄК запропонувала розширити практику прийняття рішень більшістю голосів, що дозволило б зробити механізм голосування більш гнучким, виключивши зловживання правом вето, не порушуючи в той же час суверенітету держав – членів. [11]

     Фактично, рекомендації Комісії були відображенням її стратегічних планів відносно процесу розширення Співтовариства. Вони представляли свого роду компроміс між максималістською позицією, що передбачала можливість розширення лише при наданні значних повноважень інститутам співтовариства та мінімалістською, яка розглядала розширення як шлях до перетворення ЄЕС в організацію міждурядового співробітництва. Суть позиції Комісії полягала в збереженні класичного підходу до європейської інтеграції, який оцінював цільність комунітарних досягнень більше, а ніж загальну суму його складових, не дивлячись на складність процесу їх імплементації. [13]

     Не дивлячись на важливу роль ЄК в формуванні позиції Співтовариства по проблемі розширення , вирішальну роль у процесі грала все ж політика держав – членів ЄЕС. І хоча, враховуючи історичне значення розширення Співтовариства на Південь в цілому держави – члени позитивно оцінювали процес, серед них існували різна точки зору щодо його деталей. Найбільш активним прихильником нового розширення виступила Франція, яка бачила в цьому можливість відновити свої позиції в Співтоваристві, порушені в результат прийому Великобританії до ЄЕС. Розраховуючи відіграти роль своєрідного мосту у відносинах між промислово розвиненими  країнами там країнами з переважно сільськогосподарською орієнтацією економіки, Франція все ж досить обережно ставилась до перспективи зростання конкуренції з боку нових членів ЄЕС, наполягаючи на необхідності врегулювання всіх складних проблем до остаточного вступу кандидатів.Виступаючи перед французькими фермерами в червні 1980 року, президент Франції В.Ж. д’Естен відмітив, що прийом країн до ЄЕС може відбутися лише після повного врегулювання наслідків першого розширення Співтовариства. Мова йшла, в першу чергу, про врегулювання питання бюджетного механізму, реформуванню якого новий консервативний уряд Великобританії на чолі з М. Тетчер приділяв велике значення. Позиція  Великобританії в цьому питанні активно підтримувалась канцлером Німеччини Г. Шмідтом, який також вважав, що фінансування процесу розширення Співтовариства на Південь повинно відбутися не за рахунок збільшення внесків держав – членів в комунітарний бюджет, а за рахунок реформування бюджетного механізму та скорочення бюджетних витрат на Спільну сільськогосподарську програму. Саме  позиція Франції із – за відсутності консенсусу по спільним франко –іспанським сільськогосподарським проблемам сприяла значному гальмуванню переговорів між ЄЕС та країнами – кандидатам в другій половині 1980 р. [11]

     Занепокоєні внутрішньою нестабільністю та хитким положенням іспанського уряду з яким велися переговори про вступ, країни ЄЕС навіть відклали на три тижні затвердження програми допомоги іспанському урядові. Більше того, помічник голови ЄК Лоренцо Наталі, відповідальний за питання розширення Співтовариства, після свого візиту в Мадрид в червні 1981 року наполіг на перегляді дати вступу Іспанії до ЄЕС, яка вже була визначена на термін не пізніше 1983 року липневим 1980р. засіданням Ради міністрів закордонних справ. Така позиція країн ЄЕС свідчила про те, що їх національні економічні інтереси грали все ж першочергову роль в порівнянні з підтримкою та захистом демократії в країнах - кандидатах. І хоча голова Комісії Гастон Торн ще раз підтвердив на засіданні Європейській Раді в Лондоні в грудні 1981 року безумовну підтримку щодо вступу Іспанії до ЄЕС, конкретні кроки Співтовариства в сфері сільського господарства суттєво ускладнювали переговори щодо внутрішніх реформ в ССП. Вирішення питання реформи ССП ускладнювалось також зростаючими бюджетними проблемами, які уряд М. Тетчер заклав в основу інтеграційної програми Великобританії. Невирішеність внутрішніх комунітарних проблем значно ускладнювало процес імплементації комунітарних принципів країнами – кандидатами та їх інтеграцію до Спільного ринку.Прорив у переговорах наступив коли Європейська Рада в жовтні 1983 році прийняла рішення про доступ середземноморських товарів до Спільного ринку. В червні 1984 року на саміті в Фонтенбло було досягнуто консенсусу щодо механізму зменшення внеску Великобританії в бюджет ЄЕС та максимального збільшення відшкодувань від ВВП в бюджеті від 1% до 1,4% . Дата 1 січня 1986 р. була визначена на саміті як остаточна для вступу Іспанії.Співтовариством було також прийнято рішення по одному з самих складних питань, пов’язаних з врегулюванням сільськогосподарських суперечок. ЄЕС запропонувало встановлення досить довгого десятирічного перехідного періоду, розрахованого на два етапи. Під час першого етапу Іспанія мала прийняти в повній мірі комунітарні принципи в сфері торгівлі сільськогосподарською продукцією з третіми країнами. Лише на другому етапі передбачалось використання класичного перехідного механізму, що передбачав взаємне скорочення тарифів та квот на торгівлю. Однак, остерігаючись зростаючого невдоволення громадськості, уряд Іспанії відхилив запропоновані терміни, запропонувавши максимальний термін перехідного періоду вісім років. Вступу Іспанії в Європейське співтовариство - в даний час Європейський союз (ЄС) - у січні 1986 вимагає від країни відкрити свою економіку для торгівлі та інвестицій, модернізації своєї виробничої бази, вдосконалення інфраструктури, а також переглянути економічні законодавства у відповідність з директивами ЄС.  Ці заходи допомогли економіці швидко зростати протягом наступних двох десятиліть. Безробіття скоротилася з 23% у 1986 році до низького рівня в розмірі 8% в середині 2007 року. Введення євро в 2002 році значно знизив відсоткові ставки, стимулювання житлового буму, який ще більше посилило зростання. Сильний євро також закликав іспанських фірм інвестувати в США, де кілька іспанських фірм значні інвестиції в банківській, страховій, вітрової та сонячної енергії, біопалива, дорожньо-будівельної, харчової та інших галузях. Кінець буму на житлову нерухомість в 2007 році і міжнародна фінансова криза призвела до спаду, що розпочався у другому кварталі 2008 року. Житлового будівництва та продажу різко скоротилися, а рівень безробіття склав майже 18% у третьому кварталі 2009 року, один з найвищих в Європейському Союзі. [12]

     Очікується, що економіка скоротиться на 4% в 2009 і на невелику величину в 2010 році в цілому, хоча і щоквартальні темпи зростання, як очікується, в свою чергу, позитивними протягом року. Інфляція, після піку в рік на рік ставка становить 5,3% у липні 2008 року знизився до негативного рік на рік ціни на велику частину 2009 через зниження цін на нафту в другій половині 2008 року і зниження внутрішніх витрат. Вона повернулася до низької позитивної ставки в кінці 2009 року. Частково через обережного регулювання з боку центрального банку, іспанських банків є кілька активів на основі іпотечних кредитів США і спочатку були менше постраждали від міжнародної фінансової кризи, ніж банки в багатьох європейських країнах. Тим не менше, банки й ощадні банки особливо багато непогашених кредитів у неспокійні будівництва і нерухомості. Влада втрутилися в один банк заощаджень у березні 2009 року і створив фонд для заохочення злиттів між ощадні банки. Уряд Сапатеро прийняв ряд заходів, в кінці 2008 року для підтримки фінансового сектора і оголосив 11 мільярдів євро додаткових витрат, більша частина його для муніципального управління громадських робіт, з метою забезпечення зайнятості та стимулювання економічної активності. [22]

3. Співпраця Іспанії та Світової організації торгівлі

     Основною в системі організацій з регулювання та сприяння розвитку міжнародної торгівлі є Світова організація торгівлі (система ГАТТ-СОТ).               Створення СОТ фактично стало найбільшою реформою міжнародної торгівлі за період, що минув з кінця Другої світової війни, що реалізувала у сучаснішій формі спробу створення Міжнародної організації торгівлі (МОТ) у 1948 р. Цим було завершено формування основного комплексу універсальних договорів системи ГАТТ, що дозволяє говорити про створення нового глобального правового порядку в галузі торговельних, тарифних, митних, інвестиційних та інших сфер міжнародних економічних відносин, до якого держави-члени ГАТТ прагнули протягом останніх 50 років. Фактично наново створено організаційний (інституційний) механізм реалізації комплексу угод системи ГАТТ. Тобто, з моменту створення СОТ та підписання комплексу угод і домовленостей у рамках Уругвайського раунду система ГАТТ/СОТ виступає у вигляді торговельно-економічної ООН, де угоди — це правова основа, а СОТ — інституційний механізм забезпечення дії цієї системи.    Сторонами, що підписали угоду про заснування Світової організації торгівлі, визначено, що головною умовою набуття членства у СОТ є відповідність національного законодавства базовим стандартам і нормам, що містяться в угодах системи ГАТТ/СОТ, метою яких є забезпечення кожному її члену безпечного і передбачуваного міжнародного торговельного середовища та продовження лібералізації торгівлі, сприяння економічному зростанню і розвитку. При цьому правова система ГАТТ/СОТ є балансом між правами, вигодами членства та зобов'язаннями, а СОТ виконує роль міжнародного форуму для торгових переговорів, врегулювання торговельних суперечок торговельного «суду»), постійно діючого інституту моніторингу національної торговельної політики країн-членів. [29]