Аналіз наслідків участі України у світових міграційних процесах

Процес міжнародної трудової міграції в Україні на сучасному  етапі ринкової трансформації економіки, як якісно нове для нас явище, є  мало дослідженим і потребує особливої  уваги з боку вчених і держави. А тим часом, у світовій практиці вже існують достатньо змістовні  моделі системного втручання в процес міждержавної трудової міграції населення.

Аналіз динаміки та структура міграційних процесів в Україні

Активізацію світогосподарських зв’язків та глобалізаційних процесів неможливо уявити без міжнародної трудової міграції, сучасні тенденції розвитку якої дозволяють зробити висновок щодо ускладнення врахування її напрямків та обсягів. Зазначена проблема зумовлює необхідність детального аналізу міграційних потоків як з урахуванням української специфіки, так і відповідних світових показників.

Міграційний приріст в Україні протягом тривалого часу був додатнім (до країни приїжджало більше людей, ніж виїжджало з неї). З 2005 року спостерігається міграційний приріст який за 2005—2009 склав 63,9 тис., в середньому 13 тис. на рік. Найбільший міждержавний міграційний приріст населення характерний для міста Києва, Одеської області та Криму.

Результати дослідження, проведеного Державним комітетом статистики України, показують, що загальна кількість українських громадян, які працювали за кордоном в 2000 р. становила близько 100 тис. осіб .

Аналіз напрямків міграційних  потоків України показав, що серед  прибулих в Україну 77,5% становили  іммігранти з країн СНД і 22,5% –  з інших країн. Серед вибулих  з України 65,9% виїхали до країн  СНД і 34,1% – до інших країн. Найбільшими  центрами офіційного працевлаштування українців в Західній Європі є Німеччина, Франція, Великобританія та Греція, які за оцінками Держкомстату приймають до 30% всіх легальних емігрантів . Крім того, за останні роки збільшився потік емігрантів до сусідньої нам Росії.

Систематизація проведених досліджень дала змогу изначити географію і масштаби української трудової міграції в інші країни світу. Наведені на графіку дані свідчать про велику асиметричність у розподілі українських мігрантів по країнах світу. На основі цього підраховано загальну кількість українських мігрантів, що працюють за кордоном, яка становить 4,93 млн. чоловік, з яких 2 млн. перебувають у Росії, 1 млн. — у Польщі, а також значна кількість в Італії (500 тис. чол.), Греції (350 тис.) та Португалії (200 тис.). Левова частка українців працює в країнах Східної Європи, далі йдуть країни Європейського Союзу.

Таким чином, можна зробити  висновок, що до теперішнього часу держава  не приділяла достатньої уваги еміграції  свого населення, в той час, як питома вага участі українців на світових ринках праці є далеко не останньою. Ситуація, що склалася в Україні, потребує від уряду зважених законотворчих, організаційних і господарських заходів в сфері демографічної політики, спрямованих на створення нових робочих місць з належною заробітною платою та відповідною соціальною захищеністю, вдосконалення існуючої системи освіти, підвищення рівня охорони здоров’я та зростання народжуваності, пропаганди здорового способу життя тощо.

В історії України експерти і вчені виділяють 4-5 хвиль еміграції, але оскільки мова йде про сьогоднішній день, то фактором виїзду за кордон є  практично стовідсотково різниця між економічними реаліями та соціальними запитами. Простіше кажучи, від добра добра не шукають. І проблема полягає, насамперед, не тільки і не стільки у сьогоденних економічних та суспільних негараздах, скільки у відсутності чіткої перспективи і бодай несміливих сигналів щодо покращення ситуації у не надто далекому майбутньому. Тут слід дуже чітко відокремити трудову міграцію, тобто фактичний виїзд особи чи родини на тривалий термін (переважно – на постійне проживання) за кордон, від ординарного заробітчанства, яке має спорадичний або сезонний характер. Хоча обидва явища мають відчутний суспільно-економічний ефект (як негативний, так і позитивний), перше, все ж, тягне за собою поважніші наслідки, окремі з яких слід розглянути детальніше.

Депопуляція або „зненаселення”.

Згідно із явно застарілими, неточними  та неофіційними даними, йдеться про 6-7 мільйонів громадян України, які  нині перебувають за кордоном і у  переважній більшості належать до категорії  трудових мігрантів. Зважаючи на дані офіційного перепису населення, в Україні налічується близько 48 млн. громадян, включно із тими, які перебувають на заробітках за кордоном, адже цифра 6-7 млн. – неофіційна, про цих людей ніде у звітах перепису не зазначено, що вони фактично відсутні на території держави. За тими ж офіційними даними, майже половина населення держави належить до категорії непрацездатних (інваліди, пенсіонери, неповнолітні). Звівши ці дані докупи отримаємо невеселу картину, близьку до демографічної катастрофи. Якщо додати до цього від’ємний індекс народжуваності, то темні фарби ще більше згущуються. Більше того: зрозуміло, що за кордон з метою заробітків виїжджає працездатна частина населення, а це – чоловіки і жінки репродуктивного віку, тобто за збереження статус кво нинішньої міграційної картини демографічна ситуація продовжуватиме погіршуватися.

Соціальне сирітство або проблема ще одного втраченого покоління.

Це  явище є і буде невід’ємним  атрибутом трудової міграції. Ще раз повернімося до наведеного опитування, адже вибірка із тисячі респондентів-мігрантів дає доволі об’єктивну картину дійсності. Якщо більше 93% з них заявили, що мають від однієї до трьох дітей, то рахунок дітей, залишених в Україні на когось одного з батьків, на старше покоління, сусідів чи й просто на самих себе, теж ведеться на мільйони. Наслідком тривалого розриву сімейних зв’язків дуже часто стає асоціальна поведінка залишеного з дітьми когось з батьків, що веде до алкоголізму, розпусти, домашнього насильства (в т.ч. і сексуального), врешті-решт – до фактичного припинення існування родини, яка за всіх часів вважалася фундаментом і основою безпеки нації та держави. Психологічні травми, яких зазнають діти за умов тривалої розлуки з батьками, а також спричиненого нею розриву родинних зв’язків, призводять до негативного сприйняття реалій і оточення, пошуку прихистку у молодіжних кримінальних середовищах, дитячого алкоголізму, наркоманії та проституції. Все більший відсоток дітей трудових мігрантів стають так званими „дітьми вулиці”. Окрім того, утворюється своєрідна і доволі чисельна каста утриманців – молодих працездатних людей, які, однак, вважають за краще для себе жити за надіслані їм батьками кошти. Для своїх ровесників вони стають вагомим доказом того, що заробляти гроші можна виключно за кордоном. Опитування, проведене серед старшокласників однієї з київських СШ, дало вражаючі результати: 86% респондентів не бачить свого майбутнього в Україні, а 65% випускників націлені на негайний виїзд за кордон, причому будь-яким способом. Іншими словами – формується наступне покоління трудових мігрантів.

 „Відтік мізків”.

Одна з  найболючіших і найпринизливіших проблем  в контексті перспектив науково-технічного прогресу і належного стану безпеки  нації. Відповідним установам, службам  та розвинутим транснаціональним корпораціям  ще за часів існування Союзу було добре відомо, що найвищий у світовому  вимірі рівень підготовки спеціалістів в окремих галузях фундаментальної та прикладної науки – не просто плід комуністичної пропаганди. Тому у перші роки після завершення „холодної війни”, скориставшись із недосконалості норм законодавства, покликаних захистити і зберегти інтелектуальний потенціал нації, а також явно затяжними економічними негараздами, західні (а нерідко й російські) наукові та комерційні установи навперебій, гуртом і вроздріб буквально скуповували висококласних фахівців. Довготривалі стажування та контракти поступово переростали у право на постійне проживання, а в окремих випадках – і в отримання громадянства країни перебування. Це стосується вчених, галузевих фахівців, висококваліфікованого технічного персоналу, спортсменів та інших громадян України, які виїхали і продовжують виїжджати через недолугу мотиваційну політику на всіх рівнях. Зрозуміло, що у переважній більшості випадків, за умов належної оцінки їхньої кваліфікації та досягнень на батьківщині, ці фахівці віддали б перевагу праці та життю у власній державі. І тут слід застерегти любителів розмов про патріотизм: в нормальному збалансованому суспільстві цей інструмент належить до одноразових і не може фігурувати єдиним стримуючим фактором.

Попит на висококласних  фахівців, зокрема – лікарів, технічного персоналу середньої ланки, програмістів та інших – залишається актуальним для багатьох країн, де цілком зрозумілою і економічно обґрунтованою є перевага одноразової інвестиції у відносно недорогого (за західними мірками) готового фахівця над коштовним і тривалим процесом його підготовки. Окрім прямих індивідуальних комерційних пропозицій існують і більш витончені міграційні інструменти, побудовані на формуванні ґрунтовних баз даних та селективному підході до них. У цьому плані цікаво було би проаналізувати критерії відбору „щасливих переможців” лотерей „зеленої карти” та інших імміграційних мостів. Проте пошук закономірних випадковостей чи випадкових закономірностей – завдання структур, у службові обов’язки яких входить захист національних інтересів та безпеки. Хочеться вірити – вони це роблять...

Політичний аспект.

Трудові мігранти (насамперед - нелегальні) в умовах нинішньої  української політичної дійсності  стають зручним об’єктом політичних маніпуляцій. Напередовсім це проявляється в час всенародних волевиявлень, тобто виборів і референдумів, у „просуванні” потрібних владі рішень чи кандидатів. На жаль, історія останньої української незалежності багата такими прецедентами. Формальне право взяти участь у виборах на території української дипломатичної установи в країні перебування має кожен, хто досяг віку 18 років і легально перетнув кордон. Практично всі нелегальні трудові мігранти свого часу легально перетинали кордон, однак страх перед розкриттям нелегального статусу їх перебування та наступною депортацією виявляється значно логічнішим і зваженішим способом дії, ніж виконання громадянського обов’язку і можливість впливу на долю нації .

Як і у будь-якій відкритій  системі, окрім внутрішніх існують  і вагомі зовнішні чинники впливу трудової міграції на національну безпеку:

Міжнародний імідж донора нелегалів.

Україна, як суб’єкт міжнародного права, діючи  в певному правовому полі, не лише змушена, а й зацікавлена дотримуватися  існуючих у ньому норм, які регулюють  дво- та багатосторонні відносини. Порушника  цих універсальних норм неминуче чекають різного роду санкції  – попередження, призупинення дії  договорів, штрафи, ембарго на певні  товари чи послуги, блокади тощо. Нещодавні  сумні приклади Афганістану та Іраку  продемонстрували всьому світові не лише фінальну фазу кризи міжнародного права - вони промовисто попередили решту  світу, що навіть підозра у переховуванні  на території суверенної держави  злочинного угрупування міжнародного рівня може бути підставою для  повномасштабної інтервенції. Зв’язок  з національною безпекою – більш  ніж очевидний. Звичайно, Україні  схожі радикальні кроки під личиною  „міжнародної співдружності” наразі не загрожують, однак стійкий імідж  постачальника нелегальних мігрантів  до старих і нових членів ЄС навряд чи належить до стабілізуючих факторів зовнішньополітичної складової  національної безпеки. Вже достатньо ґрунтовно доведено, що мало не третина „живого товару”, призначеного для секс-індустрії Італії, прибуває з України завдяки вже згадуваним міжнародним злочинним угрупуванням. Третина усиновлених дітей в Італії (майже 3000!) також доставлена сюди нелегально з України. Лише вибіркова перевірка близько 4600 туристичних фірм, шлюбних агенцій та інших схожих структур, проведена МВС України минулого року, виявила 219 грубих порушень у їхній діяльності, справи про більш як сто ліцензій було розглянуто з метою їх скасування. Зрозуміло, що все це – крапля в кримінальному морі, проте вона зайвий раз нагадує: проблема, а з нею і загроза – реальні, вони вимагають негайних адекватних за розмахом дій .

Транзит нелегалів.

Україна вже  поплатилася, можливо, навіки закритим західним кордоном через відкритий  східний, однак це не стало для  неї сигналом для остаточного  врегулювання кордонної проблеми з  Росією на морі і суходолі. Наслідки не забарилися: начальник Сумського  прикордонного загону підсумовує, що 71% нелегальних переходів російсько-українського кордону транзитними мігрантами з країн Середнього Сходу та Південно-Східної Азії за минулий рік відбулося саме в зоні відповідальності його загону. У той самий час прикордонники на західних рубежах України щодня (інколи – по декілька разів на день) виловлюють цілі групи транзитників-невдах, які будь-що намагаються прорватися через польський чи словацький кордон до заповітної Європи. Однак далеко не всіх їх вдається виловити, що ставить Україну в не надто приємне становище потенційного провідника транзитних нелегалів.

Напрями державної політики щодо регулювання  міжнародного обміну людським капіталом

Оцінюючи  результати трудової міграції, важливо враховувати перспективи її розвитку. Як доводять соціологічні дослідження, орієнтація на виїзд за кордон для постійного проживання більше притаманна особам, які мають досвід трудової міграції, ніж тим, хто такого досвіду не має, а з числа заробітчан – тим мігрантам, котрі частіше і довше перебували за кордоном. Таким чином, трудова міграція виступає фактором, що підвищує ризик еміграції. Тобто, нинішні тимчасові поїздки на заробітки у майбутньому можуть перетворитися у незворотні втрати населення. При чому ця перспектива стає більш реальною із збільшенням строків заробітчанських поїздок, кращою адаптацією мігрантів за кордоном, покращанням внаслідок цього їх заробітків та умов проживання. Суперечливість явища трудової міграції підводить до висновків про те, що основний зміст політики держави у відповідній сфері має полягати у мінімізації її негативних наслідків, максимальному використанні позитивних для громадян (у тому числі – працівників-мігрантів) та суспільства результатів. Політика регулювання трудової міграції має виходити з того постулату, що право громадянина виїжджати за рубіж є невід’ємним від його права на гідний рівень життя вдома, тобто права мати роботу або власну справу, яка б дозволяла реалізувати себе, забезпечити добробут сім’ї.

„Помаранчева” революція породила сподівання, що дії нової влади сприятимуть  поліпшенню економічної ситуації в  країні, зокрема інвестиційного клімату, умов підприємницької діяльності, а також збільшенню кількості добре оплачуваних робочих місць (нам потрібні не просто нові робочі місця, а саме добре оплачувані). Такого роду позитивні зрушення безумовно сприяли б скороченню масштабів трудової міграції, поверненню на Батьківщину частини тих, хто тривалий час працює за кордоном. Однак наслідки теперішньої політики уряду, незважаючи на раніше проголошені цілі поки що не дають приводу для оптимізму. Скоріше за все у найближчому майбутньому обсяги трудової міграції зберігатимуться на існуючому рівні, а у випадку продовження спаду в економіці, що вже намітився, кількість виїжджаючих за кордон „заробітчан” зростатиме.