Термінології в документознавстві

 

Зміст

 

_Toc348610376

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. Історіографія РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ 5

Розділ 2. Аналіз проблеми термінології вітчизняної документології 15

2.1 Проблема  понять та розвитку термінології  в документознавстві у наукових  працях українських дослідників 15

2.2. Аналіз  нормативних документів, щодо розуміння  термінології у галузі документаційного  забезпечення 18

Висновки 28

Використана література 29

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

В Україні  проблема стандартизації термінології документаційного забезпечення управління особливо гостро постала в останній декаді ХХ століття. В цей період українське документознавство стикається з новими викликами: необхідністю розбудови  системи спеціальних інститутів, прийняття нормативних актів, стандартів, методичних документів, розроблення  проблем уніфікації і стандартизації документації, підготовки кваліфікованих кадрів. Одним із базових завдань  стає унормування понятійного апарату  науки. Залежно від напрямку дослідження, конкретної проблеми передбачається обрання  певного варіанту розуміння терміна. У науковому обігу нараховуємо  десятки авторських та стандартизованих визначень терміна діловодство, його синонімів та близьких за змістом понять, наприклад, справочинство, документаційне забезпечення управління, керування документацією, керування документаційними процесами. Подібні розбіжності поширюються також на інші терміни в галузі документаційного забезпечення управління підприємством.

Проблема  визначення фундаментальних понять, проблем та розвитку термінології в  спеціальному документознавстві, в  тому числі й у діловодстві, розглядається  у наукових працях українських дослідників  І. Є. Антоненко, В. В. Бездрабко, О. М. Загорецької, С. Г. Кулешова, Ю. І. Палехи, М. С. Слободяника. На розвиток національної термінології вплинули студіювання радянських (нині російських) учених В. Д. Банасюкевича, М. В. Ларіна, А. М. Сокової, Ю. М. Столярова  та інших.

Центральну  групу джерел з означеної проблеми становлять закони України “Про інформацію”, “Про Національний архівний фонд та архівні  установи”, “Про електронні документи  та електронний документообіг”, “Про електронний цифровий підпис”, національні  стандарти ДСТУ 2392-94 “Інформація  та документація. Базові поняття. Терміни  та визначення”, ДСТУ 2732:2004 “Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять”, ДСТУ 4423:2005 “Інформація та документація. Керування документаційними процесами”, ДСТУ ISO 9000:2007 “Системи управління якістю. Основні положення та словник термінів”, ДСТУ ISO 9001:2009 “Системи управління якістю. Вимоги”, ДСТУ ISO/TR 10013:2003 “Настанови з розробляння документації системи управління якістю” .

Об’єктом нашої роботи є термінології в документознавстві.

Мета  цієї роботи – розглянути вітчизняні наукові дослідження стосовно проблеми термінології документознавства.

Для вирішення поставленої мети нами були сформовані такі завдання:

• Розглянути історичний аспект становлення та розвитку термінології;
• Проаналізувати проблему термінології вітчизняної документології.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. Історіографія РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ

 

Українська термінологія творилася впродовж багатовікового життя народу. «На її розвитку, – як зазначено в передмові до Словника зоологічної номенклатури (1927–1928), – позначилася вся драматична історія української культури загалом, з її тривалими „льодовиковими періодами“ і короткочасовими відлигами». Історія розвитку національної термінології була нерівномірною – хвилеподібною. Кожний наступний період доповнював попередній, привносив щось нове в теоретичному, і практичному плані. У становленні і розвиткові української наукової термінології умовно можна виділити кілька етапів: накопичувальний, який багато дослідників називають донауковим. Термін донауковий видається невиправданими, оскільки пізнання людиною навколишнього середовища відбувається разом з її розвитком, що підтверджують і літописи, в яких зафіксовані назви астрономічних, природничих, юридичних та ін. понять. Накопичувальний період – це час фіксації спеціальних слів у грамотах, юридичних актах, монастирських книгах, лікарських порадниках, загальномовних словниках тощо. Цей період продовжувався до першої половини ХІХ ст. Системний підхід до творення нової, збирання та перегляду існуючої народної термінології починається з другої половини ХІХ ст. переважно в Галичині. У цей час спостерігаються окремі спроби писати наукові праці українською мовою. До них можна віднести «Початок до уложення термінології ботанічної руської» І. Гавришкевича; «Словник юридично-політичної термінології: німецько-український»; Я. Головацькюго, Ю. Вислобродського, М. Шашкевича; шість випусків «Початки до уложення номенклатури і термінології природописної» І. Верхратського.

Значний внесок у розбудову української  наукової термінології зробило львівське  «Наукове товариство ім. Шевченка», у  виданнях якого з’явилося чимало публікацій, що висвітлювали різні сфери культурного й духовного життя народу, зокрема в окремих збірниках були надруковані «Материалы к физической и математической терминологии» І. Верхратського, «Очерк химической терминологии» В. Левицького та ін. У Східній Україні ознаки організаційної роботи в галузі наукової термінології спостерігаються після 1905 р. У цей час були створені термінологічні комісії при шкільнолекційній секції Київського товариства «Просвіта», Харківському ім. Квітки-Основ’яненка, завдання яких полягало у збиранні термінологічної лексики з літературних джерел та шляхом усних записів.

Київське «Українське наукове  товариство» видавало українською  мовою «Записки», різні збірники та періодику, в яких друкувалися наукові розвідки переважно з історії, літератури, етнографії, рідше – з фізики, математики, хімії, техніки. Більшість видань були науково-популярного характеру.

Таким чином, на кінець ХІХ – початок ХХ ст. українська мова мала вже свою термінологію з багатьох галузей знань.

Розпочата термінологічними комісіями  робота була успішно продовжена Українською  академією наук (УАН), заснованої в 1918 році). З перших днів свого існування УАН надає першорядного значення саме мовним проблемам. Підтвердженням цьому є відкриття в грудні цього ж року відділу історико-філологічних наук на чолі з академіком Д.І. Багалієм. При відділі було створено низку комісій, які мали б забезпечити складання Словника живої української мови та Історично-географічного словника української мови. Велика відповідальність щодо наукового забезпечення функціонування української мови в усіх сферах життя покладалася на щойно створену Правописно-термінологічну комісію, очолювану академіком А.Ю. Кримським, особливо це стосувалося проблем вироблення спеціальної термінології. Згодом до неї було переведено й правничо-термінологічну комісію (очолювану акад. О.І. Левицьким), основним завданням якої було добирання «найбільш відповідних духу права та мови українські слова та вирази до юридичних термінів і впорядкування в першу чергу правильного словника».

Вироблення національної термінології вимагало саме життя. Це розуміли всі: і члени гуртків та товариств, і представники владних структур. Зокрема «Товариство шкільної освіти» намагалося відкрити курси для вчителів, на яких вони змогли б отримати певні консультації з термінології, що сприяло б виданню підручників. Одночасно за дорученням Генерального секретаріату освіти Олена Курило почала впорядковувати матеріали для шкільної термінології, насамперед з фізики, хімії, медицини, що згодом вийшли окремими словниками. Робота над створенням національної термінології набувала великої ваги, тому дедалі гострішою ставала проблема спрямування її в якесь широке русло. Виникла нагальна потреба у виробленні єдиної української нормативної термінології, необхідної перш за все для школи, державного управління, засобів масової інформації тощо. Ці питання хвилювали прогресивну українську інтеліґенцію, яка докладала всіх зусиль для розв’язання названої проблеми. Всі розуміли, що виконувати таку роботу роз’єднаним товариствам і гурткам не під силу. Для плідної роботи на термінологічній ниві потрібні були кошти й об’єднання всіх товариств в єдину організацію. Таке об’єднання відбулося 1 червня 1921 року. На його основі було створено Інститут української наукової мови (який був одним із перших у складі УАН) на чолі з академіком А. Ю. Кримським, завданням якого було скеровувати процес розвитку української наукової мови, розробляти різногалузеву термінологію, потрібну для молодої української науки.

До складу Інституту ввійшли секції Правописно-термінологічної комісії та природничої термінології з підсекціями: ботанічною, зоологічною, геологічною, математичною, метеорологічною, фізичною, хімічною, сільськогосподарською та відповідні секції Київського наукового товариства. У своїй роботі Інститут мав продовжувати традиції термінологічних комісій.

Активна розбудова українських терміносистем, спричинена відновленням української державності, розширенням суспільних функцій української мови припадає на 1918–1933 роки. Цей період був логічним продовженням термінологічної праці когорти діячів науки, лінгвістів, письменників у попередні десятиліття. На жаль, розквіт наукової мови тривав недовго. Творчу працю вчених перервано звинуваченням українських філологів у народництві і націоналізмі. Термінологічна робота в Україні майже припиняється.

Часом відновлення термінологічних  студій є друга половина ХХ ст. Робота на термінологічній ниві пожвавлюється в 1950–1980-х роках ХХ ст., цьому певною мірою сприяла створена в 1957 р. Президією Академії наук України Словникова комісія (під головуванням акад. Й. Штокала, учений секретар – Г. М. Гнатюк), основним завданням якої було створення словників (переважно російсько-українських), які б забезпечували вичерпне ознайомлення з новою термінологією, що з’явилася у пореволюційний період та сприяли б унормуванню і нормалізації української наукової термінології.

У кінці 70-х – на початку 80-х рр. з досвіду практичної термінознавчої науки постає теоретичне термінознавство як самостійна наука зі своїм поняттєвим апаратом та методологією. Основним його завданням є дослідження історії становлення та розвитку окремих терміносистем, співвідношення в них національних та інтернаціональних компонентів, поглиблення теорії терміна та термінології, місце терміна в системі мови тощо.

Для теоретичного осмислення стану  та розвитку сучасної української термінології важливим є дослідження історії становлення окремих терміносистем, що дає можливість установити час появи тієї чи іншої галузі знань, простежити історію їхнього розвитку та процес номінації спеціальних понять, визначити системну організацію, лексико-семантичні та структурно-граматичні особливості термінів. Розв’язання зазначених проблем сприяє процесові систематизації, унормуванню та кодифікації терміноодиниць, уможливлює прогнозування тенденцій подальшого розвитку окремих терміносистем, всієї національної термінології. Оскільки мова науки віддзеркалює особливості людського пізнання, вивчення термінів з погляду їхнього становлення є одним із необхідних теоретичних аспектів формування науково обґрунтованих терміносистем. На сьогодні досліджено близько 100 терміносистем різних галузей знань: хімії (Н. А. Цимбал, Г. В. Наконечна), фізики (В. Пілецький, І. Процик), маркетингу (Шапран Д. П.), лінгвістики (І. А. Ярошевич, Н. В. Медведь), медицини (Н. В. Місник, Т. В. Лепеха), ветеринарії (М. В. Дмитрук), гідромеліорації (Л. Д. Малевич), інформаційних систем і технологій (А. О. Ніколаєва, Л. В. Філюк), економіки (Т. І. Панько), військової галузі (Л. В. Мурашко, Н. О. Яценко, Я. Яременко), землеустрою та кадастру (О. М. Тур), податкової сфери (О. В. Чорна), археології (С. М. Локайчук) та ін. Аналіз досліджених терміносистем дає підстави констатувати, що українська наукова термінологія сформувалася на власнемовній основі. З’ясування особливостей кожного терміна зближує мовознавство з різними галузями наукових знань, виробничою практикою, професійною діяльністю, останнє дозволяє простежити зв'язок розвитку мови, її лексичної системи з історією матеріальної й духовної культури народу. Кожне з виконаних досліджень поповнює українську термінологію новим лексичним матеріалом, необхідним для створення різногалузевих словників.

90-ті роки ХХ ст. – початок  ХХІ ст. є найпродуктивнішими  у розбудові української наукової мови і її термінології. Визначальним для цього процесу стає законодавче закріплення за українською мовою статусу державної, поширення її в соціальному просторі та розширення поля суспільного функціонування.

Робота українських учених другої половини ХХ – поч. ХХІ ст. у галузі термінології якісно відрізняється від роботи, проведеної попередниками в першій половині ХХ ст., коли основна увага зосереджувалася на збиранні термінів з уст народу та літературних джерел, на основі яких співробітники Інституту української наукової мови (далі – ІУНМ) намагалися створити національну термінологію, якої бракувало в Україні. Їхня праця увінчалася виходом у світ кількох десятків термінологічних словників, що стали основою для подальшої розбудови та удосконалення української наукової термінології.

У розвиткові української наукової термінології спостерігаються періоди  піднесення і спаду, обумовлені різними чинниками, переважно суспільно-політичного характеру. Новим витком у розбудові терміносистем є 2-а половина ХХ – початок ХХІ ст., який умовно можна поділити на два етапи:

1. 50 – 80-ті рр. ХХ ст., які характеризуються  відновленням роботи в галузі  термінології і термінографії. У цей час спостерігається системний комплексний підхід до вивчення термінології. Основою системності є співвідношення терміна і поняття в межах термінологічного поля. На думку І. Кочан, система в термінології – це «класифікаційне утворення, що складається з певних термінологічних полів та взаємопов’язаних екстра- та інтралінгвально елементів» [15].

Укладаючи словники, авторські колективи  намагалися «відбити сучасний рівень науки і техніки; закріпити реальну практику вживання термінів у науковій і навчальній літературі, яку видавали російською і українською мовами […] Зусиллями науковців упродовж 1959 – 79 років було опубліковано 75 термінологічних лексикографічних видань, із них 22 тлумачні і тлумачно-перекладні словники, 14 довідників, 4 енциклопедії, 33 перекладні словники» [14].Певним недоліком виданих словників була орієнтація на принцип мінімальних розходжень (в основному калькування російських термінів) та принцип уніфікації, інтернаціоналізації на основі виробленої спільності за допомогою російської мови як мови міжнаціонального спілкування, оскільки остання мала монопольне панування на просторах СРСР, нехтуючи при цьому нормами української мови. У зв’язку з тим, що російською мовою друкувалися майже всі наукові праці, вузівські підручники, то відповідно науковці здебільшого користувалися і російською термінологією при написанні наукових праць та підручників. На жаль, 80-ті роки позначені спадом термінологічної лексикографії, за десятиріччя побачило світ близько 20 видань [14].