Поняття літературної мови

Українська  мова – слов”янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує: 
А) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові; 
Б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних одиницях.

Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу , всі сфери його суспільної діяльності. 
 
За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації. 
 
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. 
 
Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. 
 
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. 
 
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору. 
 
Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше „своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...” Традиції Т. Шевченка у розвитку української літератрної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники. 
 
В основу української літературної мови деякі письменники й до Т.Шевченка намагалися покласти живу народну мову, але це мало переважно діалектний характер: 
-- Мова І.Котляревського спиралася на полтавську говірку; 
-- мова Г.Квітки-Основ”яненка – на харківську тощо. 
 
Тарас Шевченко першим „піднісся до розуміння синтетичності і соборності” літературної мови. Проте ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. Через певний час дискусія привела до засадження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді) 
Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов”язкових для всіх літературних норм. 
 
 
Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова характеризується наявністю сталих норм. Унормованість – основна ознака літературної мови. 
 
Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих реалізацій мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації. 
 
Розрізняють орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, опанування якими сприяє підвищенню культурної мови. 
 
Ці правили оберігають літературну мову від проникнення в неї суржику, сленгу, діалективізму і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру.

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 

Кафедра Українознавства

Реферат

на  тему:

Українська  літературна мова: формування, норми  та стилі. Ділова українська мова.

Виконав:

студент 1 курсу 2 групи

факультету  економіки і права

спеціальності 107

Семикрас  М. Г.

Перевірила:

Архипенко Л. М.

Харків, 2005  
Зміст

1. Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3 стр.

2. Українська  літературна мова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 - 4 стр.

3. Формування  української мови . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4 - 6 стр.

4. Норми української  літературної мови . . . . . . . . . . . . . . 6 - 8 стр.

5. Стилі сучасної  української мови. . . . . . . . . . . . . . . . . . 8 - 9 стр.

6. Ділова українська  мова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 - 10 стр.

1. Вступ

Мова -- найважливіший засіб  спілкування людей, тобто засіб вираження  і передавання  ду-мок, почуттів, волевиявлень. У цій ролі людська мова має універсальний характер: нею просто пе-редати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами, чи дорож-німи знаками, тоді як жоден із цих засобів спіл-кування не може конкурувати у вираженні з мо-вою.

Мова -- це засіб формування, оформлення та існування думки: без називання нема думання, ос-мислення реальності. "Ми не лише говоримо яко-юсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокла-деною колією, на яку ставить нас мовна доля" (Х.Ортега-і-Гассет).

Мова -- система знаків, матеріальних за сво-єю природою і соціальних за змістом та функці-ями. Кожен елемент мови має свою значимість лише в єдності та взаємозв'язку з іншими еле-ментами. Тому будь-яке насильство над окремим елементом негативно позначається на мові в ці-лому.

Мова -- явище суспільне. Вона виникає, роз-вивається, живе і функціонує в суспільстві. Між мовою і суспільством існує взаємний зв'язок: не лише загибель суспільства призводить до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення сус-пільства, що не вберегло свою мову.

Мова -- не тільки витвір історії  суспільства, але  й активний чинник цієї історії: не тільки об'єкт, а й суб'єкт  історії.

2. Українська літературна  мова

Мова - суспільне явище, що виникає, розвивається, живе й функціонує в суспільстві, оскільки є засобом спілкування людини. Мова - це витвір історії суспільства. Форма існування мови - мовлення, тобто різноманітне використання мови в усіх сферах громадського та особистого життя. Ставлення до рідної мови - свідчення національної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України, мовна проблема - це політична проблема, яка завжди в полі зору кожної держави (наприклад, сучасні служби мови у Франції, Англії, Естонії, Латвії і т.д.). Державною (або офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державною в Україні може бути лише літературна українська мова як мова корінного народу. У Конституції України у ст.10 записано:

Державною мовою  в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання й  захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування  мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”.

3. Формування української  мови

Писемність на території України була ще в дохристиянські часи, раніше, ніж брати-просвітителі Кирило і Мефодій удосконалили уже існуючу азбуку, якою користуємось і яка називається кирилицею. Українська писемна мова пройшла такі основні етапи розвитку: руська народна і старослов'янська (церковнослов'янська) мови Київської Русі - відповідно староукраїнська мова світської літератури, літописів, адміністрації Великого князівства Литовського і старослов'янська мова релігійної літератури.

Нормалізації  й уніфікації писемної мови сприяли  книгодрукування в Україні, видання  граматик й словників, розвиток стилів на основі народного мовлення (документи гетьманських канцелярій, ораторська проза, вірші, драми і т. інше).

Становлення нової  української літературної мови відбувалося  на основі середньонаддніпрянських  діалектів. Розвиток літературної української  мови спостерігаємо у творах видатних українських письменників усієї України (кінець XIX - початок XX ст.). Державно-імперські антиукраїнські заходи царизму, такі як Емський указ та Валуєвський циркуляр, ускладнювали процес становлення єдиної літературної української мови в Росії. Єдина українська літературна мова для всієї України, за яку виступав Іван Франко, стала можливою після возз'єднання всіх українських земель 1939 року. Боротьба з так званим українським націоналізмом в УРСР, репресії 30-х і подальших років призвели до значної мовної русифікації в суспільному житті. Разом із тим, створення словників, граматик, правописів, діяльність письменників та інших культурних діячів сприяли становленню нормованої, а отже, літературної української мови та її вжитку в усіх сферах суспільного життя. Однак закон про державність української мови було прийнято лише 1989 року.

У боротьбі проти  всіляких заборон українська національна  мова успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження.

Поняття національна  мова охоплює загальнонародну українську мову - як літературну, так і діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна  мова.

Українська літературна  мова сформувалася на основі південно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які  раніше й ширше за інших закріпилися  в художніх творах і науковій літературі.

Початком нової  української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини “Енеїди” І.П. Котляревського. І.П. Котляревський - зачинатель нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну співучу українську народну мову.

Основоположником  сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилічну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку.

Кращі письменники ХІХ і ХХ ст. творчо розвивали і збагачували українську літературну мову, боролися за надання українському народові права вільно користуватися рідною мовою.

Визвольні змагання українського народу в 1917-1920 роках зумовили розширення функцій української мови як державної. Проголошена радянським керівництвом політика розвитку національних мов і культур не була послідовною, і розвиток української літературної мови суттєво уповільнився вже на зламі 20-30-х років, з утвердженням у державному житті тоталітарного режиму, із запровадженням політики русифікації, що базувалася на хибній теорії злиття всіх радянських націй і народностей в одній радянській спільноті.

Гарантією успішного  розвитку української літературної мови, повнокровного її життя може бути тільки справжня державність українського народу.

Історична доля української мови, як і доля українського народу, має докорінно змінитися  з утворенням соборної, демократичної, правової української держави.

4. Норми української  літературної мови

Українська літературна національна мова сформувалася на основі найбільш уніфікованого й поширеного діалекту, в основі якого лежать середньонаддніпрянські говірки, але увібрала в себе і найважливіші елементи інших діалектів України. Літературна мова - це нормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання слів та речень).

Мовна норма - це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі.

Лексична  норма - це відбір словесних засобів які сприяють встановленню певного мовного стилю.

Орфографічна  норма - це орієнтація в написанні на останнє видання “Українського правопису” та на нормативні словники.

Граматична  норма - це вибір правильних словоформ, а також правила побудови речень та словосполучень.

Орфоепічна  й акцентна - це правила вимови й наголосу.

Стилістична норма - використання мовних засобів, властивих певному стилю.

Пунктуаційна  норма - вживання розділових знаків.

Літературна мова має дві форми вживання:

1) писемну, пов'язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та акцентної;

2) усну - розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім орфографічної.

Норми літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному й писемному мовленні.

Літературна мова - це вища форма вияву національної мови, відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві: багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.

Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, державну, культуру, радіо і телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей); є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Найголовніша  ознака літературної мови - це її унормованість, властиві їй норми.

5. Стилі сучасної  української літературної  мови.

Стиль (з лат. stilos) у мові - це проблема мовного вживання; це система мовних засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання.