Норми сучасної української літературної мови

       7. Графічні (норми передавання звуків і звукосполучень на письмі);

       8. Орфографічні (норми написання слів);

       9. Пунктуаційні (норми вживання розділових знаків).

       Останні три типи мовних норм (графічні, орфографічні, пунктуаційні) називаються правописними.

        
2. Відкоригуйте  деякі частини пояснювальної записки:

       На  протязі місяця мною не виконувався робочий  план із-за недостачі  сировини, яку не привозили своєчасно.

       Я запізнився на роботу з особистих обставин.

       Тестові перевірки блоку  дали можливість бачити, що він дієздатний. 

       Я не виконував план на протязі місяця через нестачу сировини, яку привозили несвоєчасно.

       Я запізнився на роботу через особисті обставини.

       Тестові перевірки блоку підтвердили що він дієздатний. 

     3. Знайдіть неправильно  утворені форми  ступенів порівняння  прикметників і запишіть їх: самий дорогий, найцінніший, щонайвигідніший, архіважливіший, білявіший,  вужчий,  більш уважніший, світліший, товстіший. 

       Найдорожчий, найцінніший, щонайвигідніший, архіважливий, більш білявий, вужчий, більш уважний, світліший, товстіший. 

     4. Поставте словосполучення  в орудному відмінку  однини:

     Ректор  Петренко Василь Олегович, директор Шульга Іван Іванович, керівник Ільїн Михайло  Гнатович, бригадир Кузьменко Хома Лукич, президент Рощин  Степан Федорович 

     Ректору Петренко Василю Олеговичу, директору Шульзі Івану Івановичу, керівнику Ільїну Михайлу Гнатовичу, бригадиру Кузьменку Хомі Лукичу, президенту Рощину Степану Федоровичу. 

      5. Перекладіть словосполучення  українською мовою: двум менеджерам, тремя компьютерами, шести акций, семьюдесятью купонами, пятнадцатью ассоциациями, сорока арендных предприятий, на девяносто семи участках, двумстам пятидесяти швеям. 

     Двом  менеджерам, трьома комп’ютерами, шести акцій, сімдесятьма купонами, п’ятнадцятьма асоціаціями, сорока орендних підприємств, на дев’яносто семи ділянках, двохсот п’ятдесятьом швачкам  
 
 
 
 
 
 

Література:

1. Бабич Н.Д. „Практична стилістика і культура української мови”, Львів,

    „Світ”, 2003.

2. Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери. – К.: А.С.К.,

     1998. – 173 с. 
3. Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова. – Х.:Торсінг, 2002. – 447 с. 
4. Коваль А.П. Культура ділового мовлення. – К.: Вища школа, 1974, – 223с. 
5. Марахова А.Ф. Мова сучасних ділових документів. – К.: Наукова думка, 1981. – 140 с. 
6. Орфографічний словник української мови / Уклад.: С.І.Головащук,

    М.М.Пещак, В.М.Русановський, О.О.Тараненко. – К.: Довіра, 1994. – 864 с. 
7. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови: Підручник. – 3-тє вид.,

    пере-роб. і доповн. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2000.

8. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення. – К.: Вища школа, 1997. – 270 с. 
9. Український правопис / Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України,

    Ін-т укр. мови НАН України. — К. : Наук. думка, 2007. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі української літературної мови. – К., 1999. 
Волкотруб Г.Й. Стилістика ділової мови. – К., 2002.

Зубков М. „Сучасна українська ділова мова”, Харків, „Торсінг”. 2002

Український правопис. – К., 1993. 

       2. Від коректуйте окремі частини характеристики, знайдіть невдало підібрані

    словосполучення.

3. Подані прізвища  запишіть українською мовою

4. Поставте словосполучення  в знахідному відмінку однини.

5. Запишіть українські  відповідники до слів іншомовного  походження.

Література 
Стилі і норми української літературної мови в професійному спілкуванні

 
  
 
ПЛАН  
 
1. Мовний стиль. Стилі української мови в професійному спілкуванні. 
 
2. Мовні норми і культура мови. 
 
3. Типізація мовних норм. 
 
4. Становлення українського правопису і його сучасні проблеми. 
 
  
 
 
1. Мовний стиль. Стилі української мови в професійному спілкуванні 
 
       
 
Кожна високорозвинена сучасна мова поділяється на стилі. Слово "стиль" походить від латинського stilus ("паличка для письма") і вживається як термін у літературі, мистецтві, архітектурі, соціології, менеджменті тощо. 
 
      Мовний стиль – це сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюють зміст, мета і ситуація мовлення. 
 
      За образним висловом Дж. Свіфта, "стиль – це потрібні слова на потрібному місці". Так, наприклад, слово говорити – нейтральне і може використовуватися в будь-якій ситуації, ректи – застаріле й урочисте, балакати – розмовне, мовити – піднесено-урочисте, гомоніти – розмовно-голубливе, просторікувати – зневажливе, патякати – просторічно-зневажливе. 
 
      Кожний мовний стиль має: 
 
1)       сферу поширення і вживання (коло мовців, які ним послуговуються); 
 
2)       призначення (виконує функції засобу спілкування, повідомлення, впливу і под.); 
 
3)       форму і спосіб викладу (діалог, монолог, полілог); 
 
4)       характерні мовні засоби (слова, вирази, типи речень, граматичні форми і т. ін.). 
 
Досконале знання специфіки кожного стилю - запорука успіху в будь-якій сфері спілкування, зокрема й у професійній. 
 
      Якими ж стилями слід послуговуватися під час професійного спілкування? 
 
      У сучасній українській літературній мові виділяють такі стилі: 
 
1)                               розмовний, який має два різновиди:  
 
      а) розмовно-побутовий; б) розмовно-офіційний; 
 
2) книжні стилі (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній).  
 
      Деякі науковці виділяють також епістолярний (стиль приватного листування) і  конфесійний (стиль релігії і церкви: релігійних відправ, молитов, проповідей, церковних книг тощо). 
 
      Очевидно, що стилями професійного спілкування є розмовно-офіційний різновид розмовного стилю, офіційно-діловий і науковий. 
 
      Розмовно-офіційний підстиль – це засіб усного спілкування на виробництві, у громадсько-політичній сфері. Розмовно-офіційне спілкування (або ділове) визначається соціальними функціями мовців, на відміну від побутового, готується заздалегідь і, як правило, не виходить за межі обумовленої теми. Для цього підстилю характерне вживання простих коротких речень, певна емоційність висловлювань, усні діалоги і полілоги, використання несловесних засобів (жестів, міміки, інтонації, логічних наголосів). 
 
      Офіційно-діловий стиль - це стиль, який задовільняє потреби писемного спілкування в суспільно-політичному, господарському житті, у ділових стосунках, у виробничій та іншій діяльності членів суспільства. 
 
      Це один із найдавніших стилів української мови: його ознаки знаходимо в документах 11-12 століття, в українських грамотах 14-15 століття. 
 
      Найважливішими рисами офіційно-ділового стилю є такі: 
 
1) високий ступінь стандартизації мовних засобів, широке вживання типових мовних зворотів, наприклад: відповідно до ..., у зв'язку з тим, що ..., доводимо до Вашого відома... Сподіваємося на подальшу плідну співпрацю.; 
 
2) точність, послідовність і лаконічність викладу;  
 
3) відсутність образності, емоційності, індивідуальних авторських рис; 
 
4) наявність реквізитів, які мають певну черговість і постійне місце; 
 
5) для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти; 
 
6) лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні; відсутні діалектизми, жаргонізми, вигуки, частки, іменники з суфіксами суб'єктивної оцінки; 
 
7) речення переважно прості, поширені, з прямим порядком слів; вставні слова, як правило, стоять на початку речень. 
 
Офіційно-діловий стиль поділяється на підстилі: 
 
1.       Законодавчий (використовується в законодавчій сфері, обслуговує офіційно-ділові стосунки між державою і її громадянами;  реалізується в текстах Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо); 
 
2.       Дипломатичний (використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури;  реалізується в текстах конвенцій (міжнародних угод), комюніке (повідомлень), нот (звернень),  протоколів, меморандумів (дипломатичних листів), договорів, заяв, ультиматумів (дипломатичних вимог); 
 
3.  Юридичний (використовується в юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж), обслуговує правові та конфліктні відносини; реалізується в текстах актів, позовних заяв, запитів, протоколів тощо); 
 
4.       Адміністративно-канцелярський (використовується в професійно-виробничій сфері, у діловодстві; реалізується в текстах заяв, ділових записок, службових листів, протоколів, розписок, доручень і т.д.). 
 
Науковий стиль – це стиль, сферою використання якого є наукова та науково-технічна діяльність, освіта; він призначений для інформування про результати наукових досліджень, обґрунтування гіпотез, класифікації і систематизації знань, впливу на інтелект читача або (рідше) слухача. 
 
      Найважливіші особливості наукового стилю: 
 
1)       логічність, недвозначність викладу; 
 
2)        насиченість термінами, абстрактною лексикою; 
 
3)       використання складних речень із вставленими конструкціями, відокремленнями тощо;  
 
4)       документування тверджень (наявність цитат, посилань); 
 
5)       монологічний виклад. 
 
      Науковий стиль має такі різновиди: 
 
1. Суто науковий  (розрахований на фахівців; стиль монографій, наукових   статей, рецензій, наукових доповідей, дисертацій, курсових і дипломних робіт, рефератів і т.д.), який поділяється на науково-технічний і науково-гуманітарний; 
 
      2. Науково-популярний (використовується для зрозумілого, доступного викладу наукової інформації нефахівцям; реалізується в неспеціальних часописах, книгах); 
 
      3. Науково-навчальний (стиль підручників, лекцій, навчальних посібників). 
 
      Фахівець повинен досконало володіти всіма стилями літературної мови, які використовуються в професійному спілкуванні. 
 
  
 
      2. Мовні норми  і культура мови 
 
      Національна мова - це мова певного народу в усіх її виявах: літературна мова, діалекти, територіальні і соціальні жаргони, просторіччя.  
 
      Літературна мова - це впорядкована форма національної мови, що має певні норми, розвинену систему стилів, усну і писемну форму, багатий лексичний фонд. 
 
Літературна українська мова пройшла три періоди свого розвитку:  
 
-  давньоукраїнський (ХІ – ХІІІ ст.); 
 
-  староукраїнський (ХІV – середина ХVІІІ ст.); 
 
-  сучасний, або новий (з кінця ХVІІІ ст. дотепер).  
 
Перші писемні пам'ятки, у яких зафіксовано ознаки української мови і які збереглися до наших днів, сягають ХІ ст. (Остромирове Євангеліє 1056 – 1057 рр., "Ізборники Святослава" 1073 р. і 1076 р.). 
 
 Пам'ятками другого етапу є грамоти, акти ХІV – ХV ст., „Судебник" князя Казимира 1468 р., „Литовський статут" 1566, 1588 рр. (українська, або руська, мова була офіційною мовою Великого Литовського князівства), перший переклад Євангелія українською мовою - Пересопницьке Євангеліє 1556–1561 рр., "Словник" і "Граматика" Лаврентія Зизанія (1596 р.), "Лексикон словенороський" Памво Беринди (1627 р.), твори Мелетія Смотрицького, Івана Вишенського, Кирила Ставровецького. 
 
Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини "Енеїди" Івана Котляревського, написані народною мовою. Отже, зачинателем нової української літературної мови став Іван Котляревський, а основоположником - Тарас Шевченко, який синтезував усе найкраще з книжних традицій старої мови, запозичень, з усної творчості та мовлення українців Наддніпрянщини, відшліфував мовні норми. 
 
      Українська літературна мова як вища форма національної мови характеризується наявністю усталених норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість – одна з головних ознак української літературної мови. 
 
      Норми літературної мови – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі. 
 
      Мовні норми характеризуються: 
 
      - системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи); 
 
      - історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови); 
 
      - соціальною зумовленістю (виникають у зв'язку з потребами суспільства); 
 
      - стабільністю (не можуть часто змінюватися). 
 
      Із поняттям "мовна норма"  пов'язане поняття "культура мови". 
 
      Культура мови – це прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, яке ґрунтується на бездоганному знанні мовних норм. За словником лінгвістичних термінів, культура мови - це ступінь відповідності нормам вимови, слововживання та ін., установленим для певної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні.  
 
      Якщо норма існує на рівні "правильно-неправильно", то культура мови - на рівні "краще, точніше, доречніше". Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока культура мови є свідченням культури думки, загальної культури людини. 
 
      Отже, досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини й визначає її культуру мовлення. 
 
  
 
      3.Типізація мовних норм 
 
      У сучасній українській літературній мові розрізняють такі типи норм: 
 
1. Орфоепічні (норми правильної вимови), наприклад: 
 
-        тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща (а не чьай,  чьому, Польщьа);  
 
-        дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід (а не грип, репорташ, любоф, рас, літ); 
 
-       голосний о ніколи не наближається до а : молоко, потреби, дорога (а не малако, патреби, дарога); 
 
-       літера щ передає звуки  шч: вищий, що (а не висший, шо); 
 
-       буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза (а не сижу, кукуруза); 
 
-       літера  ґ передає звук ґ: обґрунтування,  ґатунок (а не обгрунтування, гатунок). 
 
2. Акцентуаційні (норми правильного наголошування), наприклад: ненависть, середина, новий, близький, чотирнадцять, текстовий, мабуть, завжди, літопис, байдуже, випадок, ідемо, підуть, разом, приятель, показ. 
 
3. Морфологічні (норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння і под.), наприклад: 
 
-         вживання закінчень кличного відмінка: пане професоре, Андрію Петровичу, Ольго Василівно, добродію Панчук; 
 
-        вживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку: декану і деканові, директору і директорові, сину і синові; при цьому, називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням -ові, -еві, наприклад: панові Ткаченку, ректорові, але заводу, підприємству, відділу  тощо. У випадку, коли кілька іменників-назв осіб підряд стоять у давальному відмінку, закінчення потрібно чергувати: генеральному директорові Науково-дослідного інституту нафти і газу  панові Титаренку Сергію Олександровичу; 
 
-        вживання іменників чоловічого роду на позначення жінок за професією або родом занять: професор Городенська, лікар Тарасова, заслужений учитель України Степова, декан Світлана Шевченко, викладач Олена Петрук (слова лікарка, викладачка, завідувачка і под. використовуються лише в розмовно-побутовому стилі, але аспірантка, артистка, журналістка, авторка – і в професійному мовленні); 
 
-        чоловічі прізвища на   -ко,  - ук   відмінюються: Олегові Ткачуку (але Олені Ткачук),  Василя Марченка (але Мар'яни Марченко), Максимові Брикайлу (але Тетяні Брикайло); 
 
-        форми ступенів порівняння прикметників та прислівників: дорожчий, найдорожчий (а не більш дорожчий, самий  дорогий);  швидше, найшвидше, якнайшвидше, щонайшвидше (а не саме швидше, більш швидше, більш швидкіше  і т.д.); 
 
-        визначення роду іменників: так, слова шампунь, аерозоль, біль, степ, нежить, тюль, ступінь, Сибір, поні, ярмарок - чоловічого роду; слова бандероль, барель, ваніль, авеню, альма-матер – жіночого; євро, Тбілісі, табло – середнього; 
 
-        використання іменників, прикметників тощо замість активних дієприкметників:  завідувач кафедри (а не завідуючий), виконувач обов'язків (а не виконуючий), чинний правопис (а не діючий), відпочивальники (замість відпочиваючі) і т.д. 
 
      4. Лексичні  (норми правильного слововживання), наприклад: 
 
Правильно:                                            Неправильно: 
 
зіставляти                                             співставляти 
 
численний                                               багаточисельний  
 
нечисленний                                           малочисельний 
 
збігатися                                               співпадати 
 
наступний, такий                                слідуючий 
 
навчальний                                            учбовий 
 
триденний                                             трьохденний 
 
протягом, упродовж тижня              на протязі тижня 
 
добре ставлення                                   добре відношення 
 
вживати заходи                                   приймати міри 
 
брати участь                                        приймати участь 
 
брати до уваги                                     приймати до уваги 
 
 передплачувати                                   підписуватися на газети                     
 
захід                                                       міроприємство 
 
витяг із протоколу                               виписка з протоколу 
 
вважати помилкою                               рахувати помилкою 
 
принаймні                                               по крайній мірі 
 
висновок                                                  заключення 
 
укладати угоду, підписувати договір заключати договір 
 
складати іспит                                      здавати іспит 
 
накреслити, запланувати                     намітити 
 
скеровувати, спрямовувати                направляти 
 
навичка                                                   навик 
 
оголошення                                             об'ява 
 
для унаочнення                                       для наглядності 
 
з'ясувати                                                вияснити  
 
колишній                                                 бувший   
 
відгук                                                       відзив 
 
завдати шкоди                                       нанести шкоду 
 
      5. Синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників), наприклад: 
 
      Правильно:                                                   Неправильно: 
 
згідно з наказом                                              згідно наказу 
 
відповідно до інструкції                                 у відповідності з інструкцією 
 
проректор з наукової роботи                         проректор по науковій роботі          
 
лекція з математики                                    лекція по математиці   
 
повідомити факсом                                                 повідомити по факсу 
 
робота за сумісництвом                                   робота по сумісництву 
 
після розгляду заяви                                           по розгляді заяви 
 
незважаючи на це                                              не дивлячись на це 
 
досвід (щодо) розроблення                                досвід по розробці 
 
комісія з питань                                                 комісія по питанням 
 
на замовлення                                                     по замовленню 
 
за формою                                                          по формі 
 
за допомогою                                                     при допомозі 
 
за наявності, у разі                                           при наявності 
 
тому що, оскільки                                             так як 
 
деякою мірою                                                    в деякій мірі 
 
завод, що виробляє                                           завод по виробництву 
 
залежно від                                                      в залежності від 
 
      6. Стилістичні (норми правильного відбору мовних засобів залежно від ситуації), наприклад: 
 
          Неправильно:                                                     Правильно: 
 
залишилося лише                                                  залишилося тільки 
 
пам'ятний сувенір                                     сувенір, пам'ятний подарунок 
 
моя автобіографія                            автобіографія, моя біографія, життєпис 
 
захисний імунітет                                       імунітет 
 
глухий тупик                                                глухий кут, тупик 
 
      7. Графічні (норми передавання звуків і звукосполучень на письмі); 
 
      8. Орфографічні (норми написання слів); 
 
      9. Пунктуаційні (норми вживання розділових знаків). 
 
      Останні три типи мовних норм (графічні, орфографічні, пунктуаційні) називаються правописними. 
 
       
 
  
 
      4. Становлення українського правопису і його сучасні проблеми 
 
      Правопис кожної мови складається з трьох підсистем: графіки (літер, які передають звуки), орфографії (правил написання слів) і пунктуації (правил уживання розділових знаків). 
 
      Кожен із цих розділів має свою історію. Українська графіка бере початок від старослов'янського письма. У сучасному українському алфавіті є тільки дві літери, яких не було в Кирило-Мефодіївськім абетці - ґ і ї. Решту літер, як стверджують мовознавці, давні українці знали ще з VII ст. н.е. Щоправда, у старослов'янському алфавіті були літери, які не відповідали жодним українським звукам, а тому з часом зникли. У 1708 році традиційну кирилицю було замінено «гражданкою» - спрощеним кириличним письмом. 
 
      Формування правопису кожної мови безпосередньо залежить від ставлення держави до цього процесу. Тривала бездержавність української нації зумовила те, що становлення нашого правопису, особливо орфографії і пунктуації, було великою мірою стихійним. Так, протягом XIX ст. було створено близько 50 правописних систем - більш чи менш поширених, часом індивідуальних. Найвідоміші серед них - правописні системи О.Павловського, «Русалки Дністрової», П.Куліша,                         Є.Желехівського. 
 
      Поступово було вироблено основний принцип українського правопису - фонетичний (відповідність між звуком і літерою: «як вимовляю, так і пишу»), який уперше було застосовано в 1873 р. в «Записках юго-западного отдела Русского географического общества». Проте вже в 1876 р. цей правопис було поставлено поза законом. 
 
      У 1907-1909 рр. виходить знаменитий словник Бориса Грінченка - «Словник української мови» в 4-х тт., у якому було практично використано фонетичний принцип. 
 
      Перший офіційний український правописний кодекс було видано лише в 1919 році під назвою «Головніші правила українського правопису». У його підготовці брали участь Іван Огієнко, Агатангел Кримський, Євген Тимченко. 
 
      Проте багато правописних проблем було не вирішено. А тому в 1928 році в Харкові відбулася Всеукраїнська правописна конференція, яка схвалила новий, розширений український правопис. У ньому було збережено традиційну графіку, доопрацьовано орфографію (вона орієнтувалася на східноукраїнські і західноукраїнські традиції) і вперше внормовано пунктуацію. Проте цей правопис використовувався недовго: у 1933 р. його було заборонено як «націоналістичний» і замінено іншим, який орієнтувався лише на східноукраїнські традиції і російську мову. До 1939 року правопис 1928 року використовувався в Західній Україні, до сьогодні ним послуговується значна частина української діаспори. 
 
      У радянській Україні правопис видавався також 1946 року (підготовлений під керівництвом академіка Л. Булаховського) та з невеликими змінами й доповненнями - в 1960 році (2-ге видання). 
 
      Протягом наступних тридцяти років український правопис не перевидавався, незважаючи на потреби шкільної та вищої освіти, і став мало не бібліографічною рідкістю. Крім того, мова не стоїть на місці: з'являються нові слова, терміни, триває процес запозичання, розширюється сфера функціонування української мови. З огляду не це на початку 90-х років виникла гостра потреба в новому виданні правопису. Було створено представницьку Орфографічну комісію, яка підготувала свій проект українського правописного кодексу, що 1990 року вийшов друком (3-тє видання). У серпні-вересні 1991 року на Міжнародному конгресі україністів було прийнято постанову про потребу вироблення єдиного правопису для всіх українців, що проживають як в Україні, так і за її межами. Орфографічна комісія НАН України частково підтримала цю постанову, було враховано висловлені зауваження і в 1993 р. вийшов новий "Український правопис". Це 4-те видання правопису, чинне на сьогодні. 
 
      Однак робота над удосконаленням українського правопису триває. У 2000 р. Інститут мовознавства НАН України опублікував для широкого обговорення "Проєкт нової редакції українського правопису», у якому зроблено спробу, зокрема, повернути деякі норми правопису 1928 р., напр.:  
 
      послідовно писати т у запозиченнях з грецької на місці ? (катедра, маратон, міт як математика, бібліотека, хризантема);  
 
      буквосполучення au передавати ав (авдиторія, автотренінг, інавгурація, лавреат як лавр, автобіографія, автентичний);  
 
      писати ія в коренях запозичених слів (діяспора, матеріяли, геніяльний як колекція, Індія);  
 
      розмежувати закінчення іменників ІІІ відміни в родовому і давальному відмінках (родовий – радости, вічности, любови,  давальний - радості, вічності, любові);  
 
      писати проєкт з є, оскільки це слово спільнокореневе з латинізмами об'єкт, суб'єкт) тощо. 
 
 
Література 
 
  
 
  
 
1.       Волкотруб Г.Й. Стилістика ділової мови. – К., 2002. 
 
2.       Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. - Львів, 1990. 
 
3.       Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі української літературної мови. – К., 1999. 
 
4.       Пономарів О.Д. Стилістика сучасної  української мови. – Тернопіль, 2000. 
 
5. Український правопис. – К., 1993.

Мова – суспільне  явище, що виникає, розвивається, живе й функціонує в суспільстві, оскільки є засобом спілкування людини. Мова – це витвір історії суспільства. Форма існування мови – мовлення, тобто різноманітне використання мови в усіх сферах громадського та особистого життя. Ставлення до рідної мови – свідчення національної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України, мовна проблема – це політична проблема, яка завжди в полі зору кожної держави (наприклад, сучасні служби мови у Франції, Англії, Естонії, Латвії і т.д.). Державною (або офіційною) є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державною в Україні може бути лише літературна українська мова як мова корінного народу. У Конституції України у ст.10 записано: 
 
“Державною мовою в Україні є українська мова. 
 
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. 
 
В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України. 
 
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. 
 
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”. 
 
Відомо: писемність на території України була ще в дохристиянські часи, раніше, ніж брати-просвітителі Кирило і Мефодій удосконалили уже існуючу азбуку, якою користуємось і яка називається кирилицею. Українська писемна мова пройшла такі основні етапи розвитку: руська народна і старослов’янська (церковнослов’янська) мови Київської Русі – відповідно староукраїнська мова світської літератури, літописів, адміністрації Великого князівства Литовського і старослов’янська мова релігійної літератури. 
 
Нормалізації й уніфікації писемної мови сприяли книгодрукування в Україні, видання граматик й словників, розвиток стилів на основі народного мовлення (документи гетьманських канцелярій, ораторська проза, вірші, драми і т. інше). 
 
Становлення нової української літературної мови відбувалося на основі середньонаддніпрянських діалектів. Розвиток літературної української мови спостерігаємо у творах видатних українських письменників усієї України (кінець XIX – початок XX ст.). Державно-імперські антиукраїнські заходи царизму, такі як Емський указ та Валуєвський циркуляр, ускладнювали процес становлення єдиної літературної української мови в Росії. Єдина українська літературна мова для всієї України, за яку виступав Іван Франко, стала можливою після возз’єднання всіх українських земель 1939 року. Боротьба з так званим українським націоналізмом в УРСР, репресії 30-х і подальших років призвели до значної мовної русифікації в суспільному житті. Разом із тим, створення словників, граматик, правописів, діяльність письменників та інших культурних діячів сприяли становленню нормованої, а отже, літературної української мови та її вжитку в усіх сферах суспільного життя. Однак закон про державність української мови було прийнято лише 1989 року. 
 
У боротьбі проти всіляких заборон українська національна мова успадкувала надбання попередніх століть і не лише вистояла й утвердилася, а й розширила свої функціональні стилі, відшліфувала засоби вираження. 
 
Поняття національна мова охоплює загальнонародну українську мову – як літературну, так і діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова. 
 
Українська літературна мова сформувалася на основі південно-східних (середньонаддніпрянських) говорів, які раніше й ширше за інших закріпилися в художніх творах і науковій літературі. 
 
Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини “Енеїди” І.П. Котляревського. І.П. Котляревський – зачинатель нової української літературної мови. Він увів до літератури багату, колоритну, мелодійну співучу українську народну мову. 
 
Основоположником сучасної української літературної мови став Тарас Шевченко, який відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав її різнотипні стильові засоби (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину чітку мовностилічну систему. Українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок і найтонших почуттів: Шевченко вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов, відкрив перед нею необмежені перспективи дальшого розвитку. 
 
Кращі письменники ХІХ і ХХ ст. творчо розвивали і збагачували українську літературну мову, боролися за надання українському народові права вільно користуватися рідною мовою. 

Визвольні змагання українського народу в 1917-1920 роках зумовили розширення функцій української  мови як державної. Проголошена радянським керівництвом політика розвитку національних мов і культур не була послідовною, і розвиток української літературної мови суттєво уповільнився вже на зламі 20-30-х років, з утвердженням у державному житті тоталітарного режиму, із запровадженням політики русифікації, що базувалася на хибній теорії злиття всіх радянських націй і народностей в одній радянській спільноті. 
 
Гарантією успішного розвитку української літературної мови, повнокровного її життя може бути тільки справжня державність українського народу. 
 
Історична доля української мови, як і доля українського народу, має докорінно змінитися з утворенням соборної, демократичної, правової української держави. 
 
Українська літературна національна мова сформувалася на основі найбільш уніфікованого й поширеного діалекту, в основі якого лежать середньонаддніпрянські говірки, але увібрала в себе і найважливіші елементи інших діалектів України. Літературна мова – це нормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання слів та речень). 
 
Мовна норма – це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі. 
 
Лексична норма – це відбір словесних засобів які сприяють встановленню певного мовного стилю. 
 
Орфографічна норма – це орієнтація в написанні на останнє видання “Українського правопису” та на нормативні словники. 
 
Граматична норма – це вибір правильних словоформ, а також правила побудови речень та словосполучень. 
 
Орфоепічна й акцентна – це правила вимови й наголосу. 
 
Стилістична норма – використання мовних засобів, властивих певному стилю. 
 
Пунктуаційна норма – вживання розділових знаків. 
 
Літературна мова має дві форми вживання: 
 
1) писемну, пов’язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та акцентної; 
 
2) усну – розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім орфографічної. 
 
Норми літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному й писемному мовленні. 
 
Літературна мова – це вища форма вияву національної мови, відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві: багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів. 
 
Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, державну, культуру, радіо і телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей); є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців. 
 
Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість, властиві їй норми. 
 
Стилі сучасної української літературної мови. 
 
Стиль (з лат. stilos) у мові – це проблема мовного вживання; це система мовних засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання. 
 
Розмовний стиль – найдавніший, виник з потреби спілкування; має дві форми: кодифіковану і не кодифіковану. Риси його: не одноманітність, експресивно-емоційне забарвлення, просторічні елементи в лексиці, різні інтонації, ритми, мелодика; форма – діалогічна й монологічна, а тому неповні, еліптичні речення і позамовні засоби: міміка, жести, ситуація. 
 
Художній стиль – це складний сплав, відображає багатство національної мови; це поєднання всіх мовних стилів з погляду лексики, граматики, але з орієнтацією на літературну мову. Основні різновиди: проза й поезія. Одна з його особливостей – вживання художніх засобів (тропів: епітетів, метафор, порівнянь, алегорій і т.ін.), що сприяє створенню образності. 
 
Науковий стиль – це повідомлення з науковою інформацією, які вимагають логічного викладу на лексичному та граматичному рівнях; характеризується вживанням термінологічної лексики, розгорнутими складними і складнопідрядними реченнями, відповідними фразеологізмами; документуються твердження, обов’язкові посилання, а також цитати. Його різновиди: власне науковий, науково-популярний, науково-навчальний, виробничо-технічний з відповідними мовними вимогами до кожного різновиду. 
 
Публіцистичний стиль – призначений інформувати суспільство про факти, явища і формувати громадську думку. Основна риса: поєднання логічного викладу з емоційно-експресивним забарвленням з метою впливу і переконання. Орієнтується на усне мовлення (ораторський стиль), а тому можлива діалогічна форма (запитання і відповіді на тлі авторського монологу), звертання, чіткість оцінок явищ, подій і т.ін. Має різновиди: науково-популярний, газетний, радіомовлення і телебачення. Побутують усна й писемна форми публіцистичного стилю. 

Офіційно-діловий  стиль – це прийоми використання мовних засобів під час документального  оформлення актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових  стосунків між окремими державами, організаціями та членами суспільства у їхньому офіційному спілкуванні. Має дві форми: усну і писемну. Його стильові різновиди: дипломатичний, законодавчий, адміністративно-канцелярський. Написання документів вимагає суворої нормативності (літературної мови з відповідним добором мовних засобів) та логічної виразності. 
 
Ділова українська мова як різновид літературної мови виявляється в офіційно-діловому стилі, в основному в його адміністративно-канцелярському різновиді, який має писемну й усну форми вживання. 
 
Історично цей стиль базується на документах доби Київської Русі та адміністрації Великого князівства Литовського, на юридичних актах міських урядів (XV - XVII ст.), на документах гетьманських канцелярій, має лексико-синтаксичний вплив російської канцелярії та мови австро-угорських і польських канцелярій. 
 
Основна одиниця документа – текст, що оформляється за певними правилами з використанням відповідних реквізитів ( за класифікацією управлінських документів ). Композиція, або структура, тексту [вступ, доказ (розповідь, міркування, пояснення),закінчення (висновки, мета, заради якої укладено документи пропозиції)] вимагає стандартизації (для кожної групи документів зразок, еталон, який є нормативним, вихідним), тобто єдиних обов’язкових вимог до відповідних груп документів з погляду мовних засобів. 
 
Так, на рівні лексики в основі ділової української мови лежать загальнозрозуміла, нейтральна, нормована, так звана книжна, між стильова лексика, відповідно термінологія та професійно-виробнича лексика; відтінок книжності мають слова з абстрактним значенням (виконання, дозволяється, розробляється, посвідчення), дієслова (здійснювати, надіслати, призначити), вмотивовані слова (що відповідають змісту документа); іншомовні слова (за доцільністю вживання); на рівні словоформ – вибір найточнішої граматичної форми слова (з погляду відмінків – прізвища, звертання), вживання роду (назви посад, професій) і числа; написання числівників, вживання відповідних займенників (Ви, ми) та відповідних форм дієслів (інфінітиву, першої та третьої особи теперішнього часу, наказового способу); на рівні синтаксису документ в основному має розповідний характер, отже, вимагає розповідних поширених речень, найчастіше простих з прямим порядком слів, у деяких документах (контрактах, договорах) – складних речень з умовними, причиновими підрядними реченнями; можливі інфінітивні конструкції та вживання розщепленого присудка (зробити огляд, провести операцію, давати вказівки); важливим є вибір прийменника у синтаксичних конструкціях (відповідно до, підготуватися до...) і т. Ін.