4. Джерела в документознавстві

      Джерелами в документознавчих дослідженнях можуть виступати практично будь-які документи, системи документації й комплекси документів. На їхній основі можна одержати певне уявлення про рівень роботи з документами, способах документування, про діловодну культуру тієї або іншої епохи. Однак головну роль грають все-таки  ті документи, у яких зафіксовані правила, норми, рекомендації, нормативи й т.п., що регламентують і регулюють різні напрямки, способи й форми роботи з документами. Це насамперед  законодавчі й правові акти, стандарти, класифікатори, інструкції, методичні вказівки. Джерела є необхідною базою для проведення теоретичних досліджень, для вдосконалювання практики документаційного забезпечення управління й визначення основних тенденцій розвитку документаційних процесів.

      Документознавчі джерела можна  класифікувати по декількох підставах:

• по хронології (джерела дореволюційних, радянських, пострадянського періодів);
• стосовно   певного інформаційного середовища (ретроспективної, оперативної або перспективної);
• джерела "у звичаї" і джерела "у законі" (Н.В.Варадинов) і т.д.

      Оскільки  документознавство, як ми вже відзначали, виростало із практичних потреб роботи з документами, остільки важливу роль у його розвитку, особливо спочатку , грали традиції й звичаї. Потім, у міру осмислення й узагальнення, ці звичаї й традиції стали закріплюватися в різних законах, нормативних актах. Відповідно й джерела, що дозволяють простежити насамперед  історію становлення документознавства, можна розділити на дві більші групи: це, по-перше, документи, які вийшли безпосередньо з діловодної практики й містять стихійно сформовані норми й правила, що відбивають традиції діловодства; по-друге, різного роду правові акти, протягом  декількох сторіч законодавчо регламентували роботу з документами.

      До  першої групи джерел, у яких акумульований найбагатший досвід, традиції, звичаї російського діловодства, ставляться, зокрема , що видавалися до 1917 р. численні збірники зразків документів (так звані "письмовники"). Широке поширення в нашій країні вони одержали в 18-19 століттях. Їхніми попередниками були "формулярники", відомі на Заході вже в 7 столітті, а в Україні - у першій третині 16 сторіччя (зокрема , формулярники київської митрополітчої кафедри). До теперішнього часу відомо більше 100 таких збірників.

      До  іншої групи належать джерела, що представляють собою законодавчо закріплені правила й норми роботи з документами. Їхня поява відзначена вже із середини 17 сторіччя, але вирішальний крок був зроблений Петром 1, що затвердив в 1720 р. "Генеральний регламент16". У цьому документі докладно були розписані структура й діловодна діяльність канцелярій, питання реєстрації документів, обов'язку співробітників і т.д.

      До  числа важливих джерел, поряд з "Генеральним регламентом", відносяться також розроблені в петровські часи "генеральні формуляри" - зразки документів; "Установа для керування губерній", видане в 1775 р. Катериною Другою; "Загальна установа міністерств", що з'явилося в 1811 р., і багато інших законодавчих актів, що регламентували вітчизняне діловодство на різних рівнях державного керування.

      Значний інтерес представляють документознавчі джерела періоду революції й Громадянської війни (1917-1922 р.). Вони мали свою специфіку, хоча в основі роботи з документами, особливо на території України, лежали тоді головним чином законодавчі акти й традиції дореволюційного діловодства.

      Велику кількість джерел залишив після себе радянський період української історії. Уже в перші місяці після приходу до влади більшовиків був підписаний декрет Раднаркому "Про порядок твердження й опублікування законів", прийнята постанова СНК "Про форму бланків державних установ". Ці й інші подібного роду документи згодом увійшли в навчальний посібник "Збірник законодавчих актів по діловодству (1917-1970)" (М., 1973). Найважливішими джерелами останніх десятиліть існування радянської влади з "Основні положення Єдиної державної системи діловодства" (1973), затверджена в 1988 р. "Державна система документаційного забезпечення управління", загальносоюзні класифікатори (зокрема, Загальносоюзний класифікатор управлінської документації - ОКУД), Уніфіковані системи документації (УСД) і ін.

      У наш час в Україні існує досить велика нормативна база документаційного забезпечення управління, що одночасно є й найважливішим джерелом для дослідження документознавчих проблем. У її склад входять:

      - нормативні правові акти держаних органів влади з питань документаційного забезпечення управління (Цивільний кодекс України, Закони "Про інформацію", "Про державну таємницю", "Про стандартизацію", та ін.;

      - відомчі й загальногалузеві нормативні, інструктивні й методичні документи, видавані органами виконавчої влади різного рівня;

        - інструктивні й методичні матеріали, що встановлюють вимоги до документів, технології їхнього створення й обробки на рівні окремої організації або її структурного підрозділу.

5. Місце документоведення в системі наук

      Документознавство відноситься до циклу наук про суспільство, з багатьма з яких перебуває в тісному взаємозв'язку й взаємодії. Ця взаємодія проявляється в різних формах і відбувається на різних рівнях, насамперед  на рівні об'єкта й предмета дослідження, понятійного апарата, методів дослідження.

      Документознавство самим тісним чином пов'язане з історичною наукою. Як ми вже відзначали, об'єктом документознавства є документ в історичному розвитку. Поява тих або інших документів, не кажучи вже про системи документації, безпосередньо пов'язана з еволюцією суспільства, з певними її етапами. Тому функціонування документів і систем документації, складання комплексів документів неможливо зрозуміти без знання соціально-економічної, політичної історії, історії культури й т.д.

      З іншого боку, сама форма документа  характеризується відносною самостійністю, наявністю власних закономірностей  розвитку, які, у свою чергу, впливають на    ті або інші сторони суспільного розвитку. Тому вивчення минулого припускає й знання генезису документних форм.

      На  підставі близькості із джерелознавством документознавство звичайно відносять до класу історичних наук, включаючи його до складу так званих допоміжних і спеціальних історичних дисциплін, які розглядаються як субдисципліни джерелознавства. При цьому ряд авторів (А.И.Гуковський, С.М.Каштанів, Б.Г.Літвак, О.М.Медушевская, В.В.Фарсобін та ін.) фактично розміщають документознавство усередині дипломатики - допоміжної історичної дисципліни, що вивчає документи правового порядку. Інші дослідники, навпроти, пропонують розширити коло проблем документознавства, включивши в його склад такі допоміжні історичні дисципліни, як дипломатика, палеографія, метрологія, генеалогія. Причому й ті, і інші здебільшого   фактично ставлять знак рівності між документознавством і діловодством.

      Однак, незважаючи на тісний зв'язок документознавства із джерелознавством, між ними є істотні розходження, які спостерігаються:

      - в об'єкті дослідження (джерелознавство вивчає, крім письмових документальних джерел, також й інші види й форми історичних джерел, зокрема , речовинні);

        - з метою дослідження (джерелознавство вивчає документ із метою вироблення методів витягу необхідної інформації);

        - у хронології (джерелознавство вивчає документи винятково в ретроспективному середовищі, а документознавство - також в оперативному й у перспективному середовищі).

      По  цілям й об'єкту вивчення документознавство тісно пов'язане з архівознавством. Їх поєднують загальне завдання - формування ефективного інформаційного середовища, єдиний об'єкт дослідження - документ, а також єдність способів організації, зберігання, пошуку інформації, вироблення принципів документоутворення.

      Разом з тим документознавство й архівознавство вивчають документ із двох протилежних сторін: архівознавство - з боку інформаційної цінності документа як історичного джерела з упором на комплекси документів, а не на окремі документи. Документознавство вивчає свій об'єкт із боку інформаційної й оперативної цінності, як носій інформації, що функціонує насамперед  у сучасному соціальному середовищі.

      Документознавство безпосередньо впливає на розвиток архівознавства, тому що чим якісніше документи, створені в діловодстві, тим більш успішною буде робота архівів по зберіганню й використанню документних багатств.

      Документознавство взаємозалежно із правознавством, насамперед  з такими його галузями як конституційне, цивільне, адміністративне, трудове, підприємницьке право. У документознавстві широко використовуються досягнення правової науки: додання юридичної чинності документам, правові способи їхнього введення в дію, класифікація правових актів й ін. У сучасному законодавстві документація диференціюється по видах, значимості, виділяються окремі системи документів. Одним з об'єктів документознавства є система організаційно-правової документації. Юристи у своїй повсякденній діяльності не можуть обійтися без знання основ документознавства, організації й технології документаційного забезпечення управління. Криміналісти досліджують природу документів, прийоми, способи навмисного перекручування документованої інформації й т.п. з метою розкриття й розслідування службових підробок.

      Не  можна не сказати й про зв'язок документознавства з економічними науками. Оптимізація діяльності служб документаційного забезпечення управління неможлива без визначення їхньої економічної ефективності, без всебічного аналізу використання фінансових і матеріальних ресурсів на створення й обробку документів, без складання відповідних методик, нормативів трудовитрат і т.д. У число систем документації, досліджуваних документознавством, входять і такі спеціальні системи, що безпосередньо відбивають економічну сферу життя й діяльності суспільства, як бухгалтерська, звітно-статистична, техніко-економічна, зовнішньоторговельна, банківська, фінансова.

      Документознавство випробовує також  вплив таких прикладних дисциплін як соціологія управління, психологія управління й ділового спілкування.

      У документознавсті досить широко використовуються досягнення прикладної лінгвістики, насамперед  з метою уніфікації текстів документів, стандартизації мовних одиниць, а також у процесі редагування службових документів.

      Особливо  варто зупинитися на зв'язку документознавства з науками про інформацію. Стрімке нарощування інформаційних ресурсів, бурхливий розвиток комп'ютерних технологій й активне теоретичне осмислення інформаційних процесів у другій половині 20 сторіччя не просто вплинули  на характер і зміст документознавчих досліджень, але й привели до вибудовування документознавства в цикл наук про соціальну інформацію. У результаті документознавство виявилося самим тісним чином пов'язане з такими науковими дисциплінами, як соціальна інформатика, документалістика, обчислювальна техніка й програмування, інформаційна безпека й захист інформації й ін. Лише разом із цими науками документознавство має можливість на сучасному етапі ефективно вирішувати теоретичні й прикладні завдання, пов'язані з виробництвом, передачею, споживанням, зберіганням документованої інформації.

      Висновки

      Документознавство належить до розряду молодих наук, воно ще остаточно не сформувалося як наукова дисципліна, що узагальнює сукупність знань про документ.  Ця наука виникла не одразу, вона пройшла в своєму розвитку кілька етапів.

      Історично першою в цьому ряді стоїть документаційна наука, що виникла в кінці ХІХ  ст. І отримала міжнародне визнання на початку ХХ століття. Під цією назвою розвивалася наука, предметом якої була документаційна діяльність, яка включає процеси збору, систематизації, зберігання, пошуку та розповсюдження (а з середини 1940-х рр. – і створення) документів у всіх сферах суспільного життя. Ця наука ще мала назву „книго-архіво-музеєзнавство”.

      З часом в процесі диференціації як самостійні дисципліни відокремилися теорія класифікації документів, теорія документаційних потоків, теорія індексації та реферування.

      Розвиток  і становлення документознавства неможливо розглядати без розгляду документознавства з іншими дисциплінами.

      Сучасний  етап характеризується активізацією вивчення документа всіма науками, де він виступає головним або одним з об'єктів дослідження. Об'єднання зусиль цих наук створює інтегративний напрямок розвитку знань про документ. У результаті це привело до формування теорії документа і документної діяльності, становленню документознавства як меганауки для всіх наук документно-комунікативного циклу.