Загальна характеристика пізнавальних процесів

Лекція №2

Тема: Загальна характеристика пізнавальних процесів.

План.

1. Увага як організація пізнавальної діяльності людини.
2. Поняття про відчуття як початкової ланки пізнавального процесу.
3. Сприйняття як цілісне відображення навколишньої дійсності.

 

Ключові поняття: пізнавальна діяльність, увага, відчуття, поріг чутливості, сенсибілізація, синестезія, сприйняття, апперцепція.

 

Життєдіяльність людини відбувається в складному та мінливому  середовищі, тому вона потребує вміння орієнтуватися в навколишніх  умовах і пристосовувати до них свої дії. Знання про зовнішній і внутрішній чуттєвий світ людина набуває у ході чуттєвого і логічного пізнання дійсності за допомогою пізнавальних психічних процесів: відчуття, сприймання, уяви, мислення. Пізнавальна діяльність завжди розпочинається з чуттєвого відображення світу у відчуттях та сприйманні. 

Пізнавальна діяльність – це процес відображення в мозку людини предметів та явищ дійсності. Чуттєве пізнання характеризується тим, що предмети і явища об'єктивного світу безпосередньо діють на органи чуття людини (зір, слух, нюх, тактильні та інші аналізатори) і відображаються у мозку. До цієї форми пізнання дійсності належать пізнавальні психічні процеси - відчуття і сприйняття.

«УВАГА»

«Увага –  це саме ті двері, через які проходить все, що тільки входить в душу людини із зовнішнього світу»

К.Д. Ушинський.

Для сприйняття будь –  якого явища необхідно, щоб воно змогло викликати орієнтовну реакцію, яка дозволить «настроїти» на нього органи відчуття. Подібна довільна або мимовільна спрямованість і зосередженість психічної діяльності на будь – якому об’єкті називається увагою. Увага – мимовільна чи довільна зосередженість індивіда на певному об’єкті своєї діяльності. Завдячуючи увазі, будь – яка активність індивіда в стані неспання є вибірковою: серед великої кількості об’єктів оточення виділяються, усвідомлюються й утримуються лише деякі. Вони й стають  предметом здійснюваних відносно них практичних або теоретичних, зовнішніх або внутрішніх дій; інші ж відступають у цей час на задній план.

Увага – це не психічний процес, а форма організації пізнавальних процесів та умова їх успішного перебігу. Увага – зосередженість діяльності суб'єкта в певний момент часу на якомусь реальному чи ідеальному об'єкті – предметі, події, образі, міркуванні тощо (В.І. Страхов).

Увага нерозривно пов'язана  з діяльністю людини, в діяльності вона існує і нею підтримується. Послаблення її інтенсивності призводить до зниження якісних показників у роботі. Перебувати в стані напруженої уваги означає активно над чимось працювати. Як особливість психічного життя увага має суспільну природу. Вона виникла в процесі праці й стала однією з його основних психологічних характеристик.

Найважливішими функціями  уваги є регуляція діяльності та контроль за її перебігом. Від того, на чому і як зосереджується людина, залежить чіткість і повнота відчуттів, сприймань і думок.

Функції уваги полягають  у тому, що людина серед безлічі  подразників, що діють на неї, обирає потрібні, важливі, а інші гальмує, виробляє таким чином програми дій та зберігає зосередженість, контроль над їх перебігом.

Увага поділяється:

• Мимовільна увага – виникає і підтримується незалежно від свідомих намірів індивіда. Вона викликана дією сильного, контрастного або нового подразника. Також стимули зачіпають потреби індивіда: запеклий уболівальник ніколи не пройде повз афішу, що інформує про футбольний матч, тоді, як багато інших людей її просто не помітять. Жінка завжди змалює сукню співбесідниці, чого часто не зможе зробити чоловік. Автолюбитель не омине увагою автомобіль нової моделі, тоді як іншого вона залишить байдужим. Існує багато властивостей подразників, дія яких спричиняє появу мимовільної уваги. До них належать: новизна, раптовість дії, сила, зміна інтенсивності дії, переміщення об'єкта в полі зору, контраст об'єкта з фоном та ін.
• Довільна увага – є результатом усвідомлюваної спрямованості індивіда на певний об’єкт. Індивід використовує вольові зусилля для зосередження уваги.
• Післядовільна увага – коли людина захоплюється якоюсь, спершу непривабливою справою, а потім продовжує її, вже не докладаючи зусиль.

Властивості уваги:

Стійкість – ступінь і тривалість зосередженості свідомості. Чим складніша задача і чим більше зусиль докладатиме індивід, розв’язуючи її, тим більшою буде стійкість його уваги. Чим більше його захоплює процес розв’язування, тим тривалішим і інтенсивнішим буде його зосередження.

Переключення – виявляється при довільному переході індивіда від однієї дії до іншої, від одного предмету до іншого. Переключення може бути мимовільним – неуважність.

Обсяг – властивість уваги, що визначається кількістю об’єктів, на яких одночасно зосереджується індивід. Середній обсяг уваги становить 7 – 2 одиниць.

Розподіл – можливість одночасного виконання індивідом дій з різнорідними об’єктами. Завдяки цій властивості індивід може займатися одразу кількома справами. Проте в багатьох випадках розподіл уваги є дуже швидким її переключенням.

Властивості уваги

1. Активність уваги: довільна; мимовільна.
2. Спрямованість: зовнішня; внутрішня.
3. Широта: обсяг, розподіл.
4. Переключення: легке, утруднене.
5. Концентрація: висока, низька.
6. Стійкість: стійка, нестійка, відволікання уваги, коливання уваги.

 

«ВІДЧУТТЯ»

Відчуття – це відображення окремих властивостей предметів і явищ при безпосередній дії подразників на органи чуття. Це психічне відображення властивостей реальності, яке виникає і функціонує в процесі життя. Це найпростіша пізнавальна діяльність, через, яку і людина, і тварина отримують елементарні відомості про зовнішнє середовище і стани свого організму. Це відчуття світла, кольору, запаху, смаку, дотику, вологи, тепла чи холоду. Це елементарний чуттєвий – сенсорний образ. Але це грунт на якому будується образ світу. Втрата здатності відчувати – це втрата каналів зв’язку людини зі світом. Відчуття – основа пізнавальної діяльності, умова психічного розвитку, джерело побудови адекватного образу світу.

Функції пізнавальних процесів:

1. Інформують про властивості мінливого середовища;
2. Організують дії людини відповідно до змін навколишніх умов.

Фізіологічною основою  відчуття є нервовий процес, що виникає під час дії подразника на аналізатор. Будь-який аналізатор має рецептор (периферійний відділ), що перетворює енергію подразника на нервовий процес; аферентні (доцентрові) й еферентні (відцентрові) нерви, які з'єднують рецептор із певною ділянкою кори мозку; мозкову ділянку (мозковий кінець) аналізатора, де відбувається аналіз нервових імпульсів.

Види відчуттів:

1. Екстероцептивні – відчуття, що відображають властивості предметів та явищ зовнішнього світу і мають рецептори, розміщені на поверхні тіла. (зорові, смакові, тактильні, нюхові)

2. Інтероцептивні  відчуття – відчуття, що мають рецептори, розміщені у внутрішніх органах (серці, шлунку, печінці) і тканинах тіла, і відображають їх стан (голод, спрагу, напруження).

3. Пропріоцептивні відчуття – відчуття, що дають інформацію про рух і положення людського тіла в просторі. Їх рецептори розміщені в м’язах і суглобах.

Загальні властивості відчуттів

1. Якість — особливість певного відчуття, яка відрізняє його від інших відчуттів. Якісно відрізняються між собою відчуття різних видів, а також різні відчуття в межах одного виду. Наприклад, слухові відчуття відрізняються за висотою, тембром, гучністю. Якість відчуттів дає змогу відображати світ у всій різноманітності його властивостей.
2. Інтенсивність — кількісна характеристика відчуття. Визначається силою подразника, що діє, і функціональним станом рецептора, який залежить від стану організму, значущості подразника і просторово-часових умов сприймання. Вона виявляється у яскравості й виразності властивостей предметів і явищ, які відображає людина. Вивчає інтенсивність відчуттів психофізика, яка зосереджується на кількісному описі та аналітичному вираженні (у формулах) закономірностей їх розвитку і функціонування.

Щоб викликати відчуття, подразник повинен досягти певної сили — нижнього абсолютного порогу чутливості.

Нижній  абсолютний поріг чутливості — мінімальна сила подразника, що, діючи на аналізатор, спричиняє ледве помітне відчуття.  Подразники меншої сили називають підпороговими. Вони не викликають відчуття, і сигнали про них не передаються в кору головного мозку. Нижній поріг чутливості визначає рівень чутливості аналізатора. Чутливість аналізатора обмежується не тільки нижнім, а й верхнім порогом.

Верхній абсолютний поріг чутливості — максимальна сила подразника, за якої ще виникає адекватне відчуття. Подальше зростання сили подразників, які діють на рецептори, може призвести до виникнення больових відчуттів (наприклад, сліпуча яскравість світла).

Хоча верхній і нижній пороги називають абсолютними, величина їх змінюється під впливом різних умов: віку людини, функціонального стану рецептора, тривалості дії подразника тощо.

Крім абсолютних порогів, чутливість аналізатора характеризується також диференційним порогом (порогом розрізнення). Диференційний поріг чутливості (лат. different — різниця) — мінімальна різниця в інтенсивності двох подразників, яка викликає ледве помітну відмінність у відчуттях.

3. Тривалість — часова характеристика відчуття. Вона залежить від часу дії подразника, його інтенсивності й функціонального стану організму. При дії подразника відчуття виникає не відразу, а через деякий проміжок часу, який називають латентним (прихованим) періодом відчуття. Він визначається спеціалізацією аналізатора і для різних аналізаторів є неоднаковим. Відчуття виникає дещо пізніше від початку дії подразника й не зникає одразу після закінчення його дії.

Взаємодія відчуттів:

Зміна чутливості одного аналізатора  під впливом подразнення інших  органів чуття. Були дослідження, що ті хто погано чують краще чують при світлі. А також зір покращується при гучному звуці. Також існує і зворотня тенденція при слабкому подразненні одного аналізатора покращується робота іншого (Ми в темряві закриваємо очі для того, щоб краще орієнтуватися). Звуки певної частоти можуть загострювати чи притуплювати зорову чутливість. Приємні запахи знижують роботу зорового аналізатора, а неприємні навпаки – посилюють його роботу.

Адаптація – зміна чутливості аналізатора в бік її зниження або підвищення під впливом постійно діючого подразника. На прикладі зорових відчуттів це явище спостерігається у випадках поліпшення зору в темряві і погіршення при сильному освітленні. Відповідно розрізняють її різновиди:

• повне зникнення відчуття за тривалої дії подразника;
• зниження чутливості органа чуття під дією сильного подразника;
• підвищення чутливості органа чуття внаслідок дії слабкого подразника.

Сенсибілізація (від лат  sensibilis – чутливий) - підвищення чутливості органів чуття внаслідок взаємодії аналізаторів і систематичних вправ. Інколи вона виникає, як компенсація: саме тому в сліпих дуже розвинений слух, а у глухих зір, а у сліпоглухонімих – дотик. Так, досвідчений шліфувальник помічає просвіт між площинами деталей в 0,0005 міліметра, тоді як нетренована людина — лише 0,1 міліметра.

Синестезія (від грец. Sunaesthesis – одночасне відчуття) - виникнення під впливом подразнення одного аналізатора відчуття, характерного для іншого аналізатора. Кольоровий слух, теплі або холодні відтінки. Поширеною є нюхо-смакова синестезія, про що свідчать вислови «гіркий запах», «солодкий запах».

 

«СПРИЙМАННЯ»

Знання про навколишній  світ людина одержує не тільки, як інформацію про окремі властивості предметів, а й сприймаючи всі ці властивості  в їх сукупності та взаємозв’язку. Сприймання ґрунтується на відчуттях, але не вичерпується ними. Воно має такі специфічні властивості, які зумовлюють відображення предметів у сукупності їх об’єктивних характеристик, а не так як про них сигналізують органи чуття.

Сприймання – відображення у свідомості людини цілісних предметів і явищ об’єктивної дійсності за їх безпосередньої дії на органи чуття. Результатом сприймання є цілісний образ об’єкта. Як і відчуття, сприймання виникає тільки за безпосередньої дії об’єктів на аналізатори. Перехід від відчуттів до сприймання – це перехід до складнішого відображення світу, яке розширює можливості людини щодо пристосування й активного його перетворення.

На особливості сприймання впливають  не лише характеристики актуально діючих стимулів, а й характеристики особи спостерігача. До них відносяться:

1. Потреби і цінності, які визначають значущість стимулів, тому наприклад, у голодної людини потреба в їжі матиме вирішальний вплив на організацію сприйняття (навіть запасне колесо автомобіля буде нагадувати піцу)

2. Досвід і сподівання. Те, що  відповідає нашим знанням, сприймається значно легше, детальніше, ніж те, з чим ми раніше не мали справи. Так інформація, що відповідає нашим планам чи прогнозам, сприймається легше ніж інша.

Різнобічне вивчення сприймання виявило його залежність від досвіду людини, її знань, потреб, інтересів, установок, спрямованості. Як і відчуття, сприймання є суб'єктивним образом об'єктивної дійсності. Критерієм його істинності є практична діяльність, адже сприймає не ізольоване око чи вухо, а конкретна людина. Тому в образі сприймання відображаються її ставлення до об'єкта, бажання, почуття, інтереси. Це відображення отримало назву апперцепції.